Андрій Содомора

Сім’я вечеряє коло хати, просто неба, під небом. З вечірньою зіркою, що «на небі, ясна, засяла» у християнському світі – й Свята Вечеря…

Вечеря – це дія, своєрідний ритуал, це слугування – а не догоджання – тілу, яке цілу днину трудилось, яке є дочасною оселею душі, її опорою

Матері, мовчазні й непорушні, мов ікони, у рамках прикінцевого вірша першої строфи, – ждуть... Ждуть тих, що повертаються

Варто, йдучи в «нові часи», дбати про те, що не мало б гинути як у мові, так і в пісні, в освіті. Дбати про світло – тобто про те, що належить душі

Третій рядок – картина. Картина, а радше – кадр, бо таки «йдуть»...

Картина, що промовляє, звучить на тлі вечорової тиші, в переддвер’ї ночі...

Хай яким комфортним не було б наше житло, та найцінніше у ньому тепло – це тепло нашої хати. Та наша хата дошкульною скалкою в неситому оці.

Вишня й справді якась дуже українська. Навіть цвіте вона, мовби змагаючись із вибіленими українськими хатами, – променіє своєю пречистою радістю

Сад – це пісня, це слово, словники («пишний сад»). Одне слово: душа людини – її сад... Sapienti sat: розумному – доста...

«Садок...» – особливий крок у світ вечорових настроїв. Тут немає роздумів, але кожен образ кличе у мандрівку стежками душевного простору