Десь на початку двохтисячних, перекладаючи «Розраду від Філософії», останній твір «останнього римлянина» Боеція, що сповідував уже християнські цінності, я звернув увагу на один із багатьох уживаних філософом епітетів. Стосується він зими, насправді ж – осені, яку, згадаймо, в південних краях часто називали зимою. А створений – за зразком складних гомерівських епітетів, якими рясніє і наш епос, наші думи, пісні й твори класиків української літератури («терем злотоверхий», «лани широкополі», «орел сизокрилий»…)
Зима в Боеція – «листоплинна»: «hiems frondíflua». «Frons» (род. відм. frondis) – «листя дерев», «зелене верхів’я». Перше значення дієслова «flúere» – «плисти», «текти». Згодом я довідався, що цей епітет – новотвір Боеція і що його вжив він лиш один раз, коли в поетичних рядках (у «Розраді…» ледь не половина тексту – віршова) звертається до Творця світу: «В листоплинній зими прохолоді / Світло денне вкорочуєш Ти, / А настане спекотливе літо – / Квапиш ночі коротку годину».
Перекладаючи, я не просто звернув увагу на цей епітет – побачив його. Побачив по-своєму, не врахувавши того, що дієслово «fluere», як чимало інших в латинській мові, багате різними значеннями (в академічних словниках – їх понад десять). Серед них – й «осипатися» (листя – з дерев, волосся – з голови; ми кажемо: «опадає листя», «випадає волосся», а римляни замість «cadunt folia», тобто «опадає листя», можуть сказати й «спливає»); далі, серед тих значень, – і «збиратися», «юрмитися» (як і в нас: «спливається люд»), і навіть «відбуватися»: «res fluunt» – «справи відбуваються», «йдуть»; латиною ж – «течуть»… Одне слово – «panta rhei», «усе тече». «Текучими» («reontes») Платон називав і послідовників Геракліта. Та й у знаменитих рядках з «Іліади» (VІ, 146–149) вітер не «жене» листя по землі, а «розливає» (chéei).
Так, завдяки автору «Розради…» я побачив (не пам’ятаю, яка то була пора року) старий Львів під проливним дощем. У тому плині бруківкою спливає опалий лист. Почув тугі краплі, що б’ють по напнутій парасолі, а коли проскакував ближче до кам’яниць під карнизами (щоб не потрапити під холодний «душ» із-під коліс), то наче сотні барабанчиків миттєво відбивали дріб над головою…
В уяві постало й обличчя «останнього римлянина». Обличчя, на якому, хай ненадовго, відбилася гіркота душевного смутку (писав у в’язниці): «От і я, хто втратив усі блага […] нині, без права голосу й захисту, чекаю смертної кари […] і, здається, бачу жахливі кубла злочинців, що купаються в насолодах і веселощах […] бачу нечестивця, кому відваги до злочину додає безкарність, а поквапності до нього – нагорода; бачу невинних, що позбавлені не лише безпеки, а й самого захисту»…
Спливло декілька років, і якоїсь днини повернулися настрої тієї «листоплинної» осені. Озвалася дощова музика старого Львова, згадалися пережиті в ньому життєві враження – і проснувалися віршові рядки, яких і не було б, якби не перекладацька праця над «Розрадою від Філософії»:
Старого Львова осене пливка,
Боецієвим словом – листоплинна!
В моїм житті ти – солодко-гірка,
В твоїй руці – моя рука дитинна.
До мене мовиш мовою дощу,
Твоїм плачем листопадовим плачу,
Щонайтремкіший спогад ворушу.
А твого смутку – не перетлумачу.
І скільки б часу не перетекло,
Не відбіліло, не відзеленіло, –
В мені – твого середньовіччя тло,
На маргінесах – зелено і біло…
27.10.2025