Осінь не була для античних порою натхнення чи навіть предметом опису. Маркувала вона для них (нині – й для нас) невтримний лет «заздрого» на красу, на тепло тіла й душі «невідкличного» часу. Лет невидимий, та нагадує про нього підхоплений вітром лист. Іноді в південних краях осінь називали й зимою, як це в Горація: «Лісів красу вже втретє грудень звіює» («красу», а в оригіналі – «honorem», їхню гордість, їх «гонор»). Саме тому схиляла та пора – схиляє й тепер – до роздумів, до філософської лірики – пора, багата останніми перед «інертною», тобто «не творчою», зимою, палахкими осінніми барвами.
Найкращий доказ того, що осінь – це «пора філософів і поетів», ось ті рядки з Гомерової «Іліади» (VІ, 146–149): «Хто ти єси, поміж смертного люду герою хоробрий», – перед двобоєм герой Діомед запитує такого ж героя Главка, «парость» Гіпполоха. Той – у відповідь: «Духом великий Тідіде, навіщо про рід мій питаєш?» (переклад Бориса Тена). Далі, наче мовою кінокадру, – вже «осінні» рядки* (продовжує Главк): «Як покоління листків – отак й людей покоління: // Листя одне по землі жене вітер, а інше, на зміну, // Зроджують, забрунькувавшись, ліси із новою весною. // Так – покоління людей: те росте, а це – вже відходить»…
«Розум бачить і розум чує», – казали вони ж, античні. Гомер слухав – і бачив. Бачив не поверхнево, а в глибину, наче в сам корінь, у «природу речей» дивився, як згодом Вергілій – у їхню радість і в їхні сльози. Бо ж «ліс» (грец. «hyle», жін. роду) – це також «речовина», «матерія» (ісп. «madera» – «деревина»). Людина – часточка живої природи: «нащадок» – «парость» роду, а «phyllon» («листок») співзвучне з «phylon» («рід», «плем’я»). Як лист від гіллі, так і людина, відходячи, полишає своє родове дерево; врешті – й вселюдське. Тому: «…навіщо про рід мій питаєш?»
Годі було б зрахувати, скількома відлуннями озвалась у віках ця глибока, представлена в мистецьких образах думка древнього співця. Чуємо її зворушливу ноту і в наведеній вище Горацієвій фразі: він, до речі, народився у восьмий день цього пізнього, що «звіює красу лісів», останнього місяця року; з ним пов’язаний ще й болісний спогад поета – про розрив із черговою його «пасією» (про що в одинадцятому еподі)… Спадає на думку ще одне відлуння в «останнього римлянина» – Боеція (це вже християнське світобачення), в його знаменитій «Розраді від Філософії»: «Весь земнородний люд – із єдиного кореня вийшов […] Якщо у початках // Роду людського – Бог, то хто з нас – не родовитий? // Тільки той, хто для роду свого, лихий, став ганьбою».
Та найвиразніше воно, те відлуння, в Марка Аврелія, який називає листочки – дітьми: «Листочки – то твої діти […] Усі вони "ліси укривають з новою весною"; далі – вітер скине їх додолу, а ще далі – замість них підросте новий ліс, нова матерія» (переклад Ростислава Паранька).
Листки… листочки… листя… Але ще – не листок. Він, листок, що летить у вітер, з вітром, щойно через віки засвітиться в піснях «аргонавтів середньовіччя», ваґантів: «Folio sum similis de quo ludunt venti» («Я – немов листок отой, для вітру забава»)… У ближчі до нас нові часи – Франко, Верлен, Рільке… Нескінченний ряд тих, хто приглядався і дослухався, колись і тепер, до шепоту й шелесту листя, до листка. Того, який тремтить на гіллі, який летить, який падає до ніг. Листка, що такий подібний до серця і так щімко його торкається: «Часу спинить не можна, // Весни мої збулися, // На серце моє тривожне // Осінь скидає листя» (Микола Самійленко)…
«А чому листя мусить опадати?» – запитує у своєї мами білочка Перрі в однойменному романі Фелікса Зальтена. – «Того ніхто не знає, але мусять!»…
«Що там?» – затремтівши, запитує листок листочка, відчуваючи, що з іще одним холодним подувом уже він не втримається гілки. «Того ніхто не знає!» – здогадуємось, якою буде відповідь. Жоден-бо листочок, опавши, ще не повернувся до своєї гіллі. Знає, можливо, корінь, але, мов у глибокій задумі, – мовчить…
І справді: що далі заглибаємо у знання, то частіше згадуємо Сократа – ще виразніше бачимо обрії нашого незнання. Надто – восени, яка веде нас стежками підхопленого вітром листу. Веде ген аж до тих, понад два тисячоліття мовлених устами геніального співця, подібних до листопадового подуву співучих гекзаметрів з «Іліади» (жаль, що тієї співучості жоден переклад донести не зможе)…
У кожного той лист – свій. У кожного – й своя з ним вітряна стежка. Й навіяна вона часто мотивами «Осінньої пісні» французького самітника Поля Верлена…
Летом із двору,
В вітряну пору, –
Лист за листом.
– Листе, куди ти?..
– Ген, поблудити
В поле млисте.
Поки зелений, –
Тримався клена,
Був удома,
Нині – ті далі,
Що ж далі й далі –
Невідомо…
– Ми ж – із одної
Гіллі земної,
Ми – єдине,
Майнемо ж тінню
У вітровіння
Листоплинне!..
______________
* переклад автора.
20.10.2025