В низці літературних вечорів, що відбуваються у стінах Львівської бібліотеки для юнацтва, цьогорічний листопадовий вечір (11-й день місяця 2025 року) видався особливим: був присвячений 100-літтю від дня народження Миколи Євгеновича Петренка. Ведучі – Галина Капініс, головна редакторка видавництва «Сполом», де побачила світ переважна більшість творів видатного поета (його доробок – понад сотня книжкових видань у найрізноманітніших жанрах поезії і прози), і письменник Богдан Дячишин (про творчість Миколи Петренка опублікував понад двадцять статей).
А століття – то таки століття, то вік!.. Гостинне приміщення по вінця було сповнене якогось незвичайно теплого чуття, тонкої творчої аури. Було багато усмішок, у яких, щойно заясніли, бриніла сльоза: усмішка – від світлих спогадів, сльоза – від усвідомлення того, що Микола Євгенович, душа спілчанського товариства, зразок глибокої людяності й такої ж, увінчаної високим поетичним талантом, мудрості – вже на просторах Вічності... Тихі, сердечні слова пані Галини, дружини поета... Таке ж, від щирого, чутливого серця – пані Анни, невістки...
Звучало неповторне Петренкове слово, звучали – і йому, Поетові, присвячені слова. Поза озвученням залишалося щось таке, чого наче й словом не передати, хіба що, при тихому пломінчику свічі, – сповненою душевного чуття мовчанкою... Втім, античні мали таке слово: найвищою похвалою для поета був епітет «добрий».
Добрий – в усьому: і доброї душі, й такого ж, мов настояне вино, поетичного слова, що звернене не лише до розуму, а й передусім до серця... Над добром – хіба що краса (про це мислитель і маляр Юрій Новосельський). Для Миколи Петренка це була дарована Богом краса України, краса українського поетичного, пісенного слова, яке й творить українську душу... Саме за неї, за душу, стоїмо нині (хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять полеглих наших воїнів, героїв і героїнь). І саме наша рідна пісня, як про це Микола Євгенович, – «нескорена фортеця духу».
Звісно ж, не всі, хто був на вечорі, навіть найближчі друзі поета, мали змогу долучитися до виступів: час у таких випадках дивує неймовірною швидкістю свого лету... Тож і я, вже поза рамками того вечора, дозволю собі якомога стисліше поділитись деякими своїми думками й спогадами.
На жаль, не часто я зустрічався з Миколою Євгеновичем (збори, врочистості, презентації – не пора для тихих, душевних бесід). Раз чи два дихнув атмосферою знаменитих «Петренкових вівторків» у видавництві «Сполом» («Як засядем, браття, коло чари...») Не пригадую собі наших розмов. Зате відчував велику повагу Миколи Петренка до голосу античних. І навіть від самої його присутності віяло, сказати б, сковородинським супокоєм. Я і сам ставав наче спокійнішим і впевненішим у собі. Мовби тих же античних чув: «Озирнися, заспокійся, не квапся...» Розумів, що це від великого життєвого досвіду нашого поета, від його мудрості й глибокої людської доброти... На одній з його книжок («Я ріс – наче ніс до ікони свічу» – дарчий напис: «Андрію, я ніс свічу до храму, де відбував Божу службу Твій Батько! Добра Тобі!»...
Так от міркуючи про мудрість і доброту Миколи Петренка, згадуючи й античних, я раптом подумав: «Таж Петренко Микола Євгенович своїм прізвищем, ім’ям і по батькові – весь в античності, у світі життєлюбних і волелюбних еллінів!»... «Petra» – «скала», несхитна життєва позиція. Одразу ж чуємо Степана Руданського, який підхопив і розвинув античний образ дерева, стоїчного мужа: «І ввесь світ обдивись, і усе розпізнай, / І що доброго є, ти у себе впивай. / І у силі, в добрі як скала затвердій...» («До дуба»). Твердість, сила духу, а водночас і душевність – найвищий вияв цивілізованої людини. Ще в підлітстві Петренкові довелося звідати на собі, що таке концтабори; спочатку німецькі, згодом сов’єцькі... Сибір... Камчатка... В геть «неделікатному» (Сенека) житті – делікатною, ніжною і доброю залишилася душа.
Микола, Николай... У цьому імені – два поняття: «перемога» і «народ». Скільки труднощів і перешкод (постійні проблеми з цензурою, звільнення з роботи...) – стільки й перемог: не відкладав пера, працював... Уродженець Полтавщини (давня краса мови й природи!), а з початку п’ятдесятих – львів’янин, Микола, мислив і відчував категоріями всеукраїнськості: душа Полтавщини поєдналась у поета з духом Франкового університету.
Євгенович... (Євген – «благородний»)... «Хто ти єси, з-поміж смертного люду герою хоробрий?» – гомерівський герой запитує іншого, з ким має розпочати двобій, героя. Далі – знаменита відповідь: «Що ти про рід мій запитуєш... / Як покоління листків, отак і людей покоління...» Через віки, згадуючи Гомера, розвинув цю думку останній римлянин і, можна сказати, перший християнин Северин Боецій: «Якщо у початках роду людського – Бог, то хто з нас не родовитий? – / Тільки той, хто рід свій ганьбить, хто до злого поквапний»... Батько Миколи Петренка (цим пишався поет) – з козацького роду, впав жертвою Голодомору. Микола Євгенович був родивитий, благородний саме в цьому розумінні: до останніх днів працював для блага нашого, козацького, роду; будив історичну пам’ять, що так важливо, надто в роки жорстокої війни за волю України:
І чути – голосом Тараса
Крізь загорожу перешкод:
Ми не якась етнічна маса,
Ми Богом значений народ.
Князівський жезл, козацькі стяги,
У славі скупана душа, –
Під поклик юної відваги
На змаг великий вируша.
В день падолисту Микола Петренко, поет від народження, прийшов на світ, у такий же падолист відійшов у Вічність. Відійшов – щоби повертатися до нас у своєму високому й глибокому пісенному Слові...
Тож були, хай і небагатослівні й нетривалі, зустрічі. Була й остання, вереснева... Теж уже рясно сипався зжовклий лист... Вибралися ми з Вікторією Левицькою, близькою знайомою Миколи Петренка, провідати поета в його мешканні на вул. Ростислава Братуня (не пам’ятаю, яку «Апріорну» книжечку несли в дарунок). Микола Євгенович уже хворів («ковідні» роки!). І все ж спогад про ці відвідини залишився на диво світлим. В усьому відчувалася, й таки зігрівала, душевна близькість господаря й господині – пані Галі, дружини поета. Була традиційна чарка вина. Тиха пісня. Тиха бесіда... Прощання...
Коротший день хилився до вечора... Згадалася чи не найпопулярніша з багатьох пісень на слова Миколи Петренка – «Намалюй мені ніч»... А ще – рядки з уже згаданої книжки «Я ріс – наче ніс до ікони свічу»: «Я собі не марю булавою, / І не мрію про якийсь там рай: / "Мудрий світе, я навік з тобою, / Тільки трохи обіч, вибачай"»...
Дійсно, не для голосної слави працював Майстер слова, тримався справді наче обіч, хоч був таки в самому житті, був сповнений життя. Матиме славу – яку заслужив своєю працею: не голосну, що швидко минає, а тиху, яку заповідав собі наш Кобзар, славу тривалу, пісенну, що шириться від серця – й до серця...
13.11.2025