Потік – потїк

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (44)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ПОТІК – ПОТЇК

"потік – потїк собі,

а став – посеред села став..."

В дієслові минулого часу «потїк», на відміну від іменника «потік», «т» – м’який, на що вказує «ї». Ми цієї різниці, як ще Максим Рильський відзначав,* вже не чуємо. А колись, якби читач побачив такий заголовок у нинішньому написанні: «Потік – потік», то не зрозумів би, про що мова, оскільки два іменники, «потоки», – поряд. Подивувався б, якби дієслово минулого часу «нїс» було написано так само, як «ніс», частина обличчя, а «снїг» – з голосним «і», як, скажімо, «сніп», «сїно» – як «сіль» тощо...

Згадаймо й тут невеселе спостереження Горація: насолода глядача (поет вів мову про театр) поступово «перемандровує від вуха до ока». Воно, те око, постійно нудьгуюче, й домінує в нашу спраглу видовищ поспішну, нетерпеливу добу. Не до тонкощів тут, передусім – у мові. Не до струн душі, дарма що повторюємо: «Мова – душа народу»... Скільки-то всього, тонкого й водночас глибокого, втрачено в мовах! Скажімо, в італійській порівняно з латиною... А скільки – в нашій!..

Та навіть коли говоримо про тонкощі (дозволю собі на відступ), про милозвучність мови, то забуваємо таку важливу, не лише для медицини (мова – живий організм), найпершу засторогу: «Не зашкодь!» Дивлячись на тексти, що рясніють таким чомусь поважаним нині «у» («узагалі», «утім», «уплив», «утілення», «упадає у очі...», «у дорозі» «учитель», «учений»...), чую голос Григорія Кочура: «Жодна жива людина так не скаже»**, бачу – писаний власною рукою Миколи Лукаша лист на захист Івана Дзюби початок листа: «В зв’язку з тим, що...»

Милозвучність, коли її визначаємо за збігом приголосних, може звести мову до солодкавого, без емоцій, млявого плину. «Страдч», виходить, «немилозвучне» слово, а чомусь хочеться його повторювати, заглиблюватись саме в цю «немилозвучність», як, приміром, у вислови «з-за ґрат», «з глибин», інші подібні. Бо це – звукові образи, що передають зусилля: прориваємося, добуваємося, випірнаємо. Зробивши їх «милозвучнішими» («із-за ґрат», «із глибин»...) – знехтуємо зображувальними потенціями слова.

Живе, емоційне мовлення не пильнує правил милозвучності. Звук і сенс («зміст») тут – у єдності. Як це, скажімо, – в поривній, надривній фразі Миколи Лукаша: «Боги врятували мене від двох кар – Від зливи й розбою... Невже ж тепер сквар / Мене в дорозі замучить / І друга з душею розлучить?»... Я це у Тараса Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий...» Саме у цій «немилозвучності», крізь яку наче пробиваємося, бачимо й чуємо усю широчінь і потугу нашого Дніпра – таки ріки, а не річки.

Та й початкове «В» не було рідкістю, радше навпаки: «В казематі», «В неволі», «В сем’ї вольній, новій...», «В степу», «В своїй хаті...», «В снах юності...», «Вчися, дитино...», «В саду гуляла...», «В неділю рано зілля копала...», «Вставайте, побратими!», «В чотирикутнику смерти». Зредагуймо цей заголовок, дотримуючись діючих правил («У чотирикутнику смерті») – втратимо саме милозвучність – подих фрази й такі важливі асоціації («Питається вітер смерти, / Кому треба нині вмерти»). А все це – голоси наших класиків, воїнів, слова нашої пісні...

Віддаляючись від живого світу природи, маємо задумуватися над тим і всіляко на тому наголошувати, чим мова, як і людина, – жива, що це за сила в народному, національному ґрунті, яка з «правильної», але сухої, робить її живою, соковитою. Що це за сила, крапля якої, словами Каменяра, допомагає «в бою сильніше стояти»... На цьому в своїй поезії «Любіть Україну» в часи війни наголошував Володимир Сосюра. За це з такою неприхованою злобою (за любов до свого, рідного!) картали його недремні стражники тоталітарного режиму.

Але повернімося до заголовка. «Потік»... «став»... Два іменники. Один з них, «потік», начебто динамічний, стрімкий, а інший – статичний: він, мов сповнена води широка мидни́ця, зупинився, став. У спеку, щоправда, «мидниця» помітно меншала, стягалась до середини, а в дощі – більшала: одним краєм сягала хати-читальні, а протилежним – хати-школи, з якої давно й сліду не лишилося. Можна й так сказати: потік – потїк собі, а став – посеред села став... Хай більший, хай менший, а таки став.

По-іншому дивився на цю динаміку «темний» Геракліт: «Немає нічого нерухомішого, аніж потік, який тече». А й справді: Дніпро, Буг, Дунай чи ще якась інша ріка, скільки б у них води не спливло, залишається Дніпром, Бугом, Дунаєм... Плин – динамічний. Тяглість – статична... Триватимемо доти, доки, йдучи у завтра, залишатимемося собою. У нашому «Будьмо!» – ще й таке, чи не найважливіше, до чого й античні закликали, значення: «Будьмо собою!»

А потік, що не кажім, – таки потїк... Протікала колись через моє й сусідні села ріка, Горпинкою звали її (певно, таки рікою була, як ледь помітні пагорби – горбами). З ріки стала річкою. А колишній став посеред села – ставком. Давно затихнули парубоцькі співи на мості край ставка. Співи до місяця й до зірок. Тих, що на небі, й тих, що «в річці на дні»... Вже й верби не хиляться над водою. Не пускають свого листя по воді... «Чого, нищитель, не подрібнив би час?..» – риторичним питанням починає Горацій одну зі своїх пісень...

Таки не ввійти двічі, ба й один раз, у ці ж самі, що збігають у своїх берегах, невпинні, як і сам час, води – «дороги, які йдуть». Хіба що – думкою, пам’яттю... А пам’ять цупко тримається за щось конкретне, за якусь «річ». Тією річчю для мене, й самому не віриться, – травинка. Одна-одненька травинка. Інші, за течією, повлягалися, стали суцільним, ледь-ледь податливим під плином води зеленим ложем. Травинка, яка чомусь не піддалася тугому плинові, а лиш хилилася, наче під мірними подувами вітру. Мовби не на дні річки була, в її ідеальній прозорості, а в чистому полі... От вона й дозволяє мені ще й ще входити в цю ж саму ріку...

І не ріки́, й не часу тихий плин,

Ні хвиль у тому плині, ні хвилин,

Одна лиш під водою стебелина

Показує, що річка – таки плинна:

За течією гнеться ночі й дні

Тополею у полі, що на дні...

Спливли літа рікою і – з рікою,

Горпинкою, – взялися лепехою,

Зміліло все... Та що за дивина?..

Ще й досі бачу: хилиться вона,

Мов у низькім поклоні, стебелина –

Маркує часу втечу незупинну!..

____________

* "Майже зовсім забута... тверда вимова приголосних д, т, с, [з], ц, н, л перед і з давнього о,—отже, дім при дїло, стіл при тїло, ніс (нос) при нїс (нес[ти]), верболіз при лїзти. Спостерігаю по собі самому, що це явище, відзначуване колись у "галицькому" правописі вживанням і з одною крапкою і ї після приголосних, зникає".