Поет розмірковував “Ну що б, здавалося, слова...”. Не раз (і не два) я теж думав про те саме, і сливе кожного разу моє продовження до тих слів – слова то є смисли, більш нічого. Воно і не дивно – чим далі, тим більше я цікавлюся значеннєвими полями та смисловими мережами й цілком притомний щодо зосередження свого розумування на цьому.  

  Трохи термінології. Поняття «еліти» породжує потребу уточнення, обумовлення, брання в лапки. Навіть тоді, коли «еліти» вживати як terminus technicus, подальший виклад ставить такий підхід під сумнів. Правляча верхівка також не влаштовує, бо правляча «низівка» – така сама. Тож назвімо їх – правлячий клас.  

 

Цей текст є першим розділом книжки, присвяченої окремим питанням психіатрії. Мета цього розділу – намагання «виправдати» науковість психіатрії, але не шляхом якомога повнішого обґрунтування її внутрішніх пізнавальних ресурсів, тобто не зсередини і не засобами самої психіатрії. Такий підхід, як показує нинішній стан справ, малорезультативний, і тому пропоную обрати інший шлях.     Душа покинула цей світ,

  Мені б найменше хотілося, аби цей текст сприйняли як виправдання. Однак цього, вочевидь, уникнути не вдасться і, боюся, не вдалося б нікому, хто ступив на слизьку стежку рефлексії над речами неймовірно болісними і страшенно важкими. Та ще й у позиції людини, яка себе пояснює, відповідаючи на досить недвозначний і дошкульний закид.  

 

  Wanted, або Homo ludens   – Тату, – малий простягає аркуш паперу.   Прямокутник, на якому великим літерами стоїть WANTED, як у вестернах. Наче його відклеєно з котроїсь корчми в кінострічці. Розшукується, ім'я. Хто знайде, хай приведе в суботу – дата – о чотирнадцятій нуль нуль на ковбойсько-індіанську забаву – адреса. Винагорода!!! Шериф, ім'я.  

  В одній із найкращих статей про так звану “каталонську кризу” Джонатан Павел (Jonathan Powell), коментатор авторитетного тритижневика New York Review of Books, порівняв тамтешні події до сповільнених кадрів автомобільної катастрофи. Ми, мовляв, спостерігаємо за нею, мов у гіпнотичному трансі – не задумуючись навіть про те, що її цілком можна було б відвернути.  

 

  Відколи тато переїхав зі Станіславова до мене у Винники, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи йому чогось не бракує. Коли я його про це запитував, він незмінно відповідав:   – Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.   – Але ти буваєш сумний.   – Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.