Wanted, або Homo ludens
– Тату, – малий простягає аркуш паперу.
Прямокутник, на якому великим літерами стоїть WANTED, як у вестернах. Наче його відклеєно з котроїсь корчми в кінострічці. Розшукується, ім'я. Хто знайде, хай приведе в суботу – дата – о чотирнадцятій нуль нуль на ковбойсько-індіанську забаву – адреса. Винагорода!!! Шериф, ім'я.
Шериф і той, кого розшукують, однокласники. Закінчують початкову школу, тож не такі й малі. Коли вони вперше переступили шкільний поріг, той, хто розшукується, вже вмів зав'язувати шнурівки, другий – ще ні. Розшукуваний навчив шерифа робити це, відтоді обоє міцно приятелюють, доводячи до розчулення вчительку, якій чогось подібного не зустрічалося.
Запрошення-оголошення виконане, що комар носа не підточить. Наче справжнє. Воно і є справжнє. Сучасні технології дозволяють все це.
Коли чоловік, до якого малий звертається «тату», був у такому віці, як його син, про такі можливості навіть не мріялось. На приладобудівному підприємстві трохи далі на тій самій вулиці, де виростав, стояла «ЕРА», можливо, єдина на ціле місто; доступ до неї мало кілька осіб, а кожна копія облікувалася першим відділом.
Коли той, до кого малий звертається «тату», сам був малим, довкола простиралось чимало незайманщини – пустирищ, озер, пагорбів, чагарів, що правили природною ареною і не потребували ні додаткових куліс, ні декорацій. Учасники забави ділилися на ковбоїв та індіанців, самотужки майстрували луки, стріли, сагайдаки, рушниці, влаштовували сутички, брали в полон ворогів і визволяли з ворожого табору побратимів, а коли сутеніло, разом запікали в жаринах пригаслого багаття картоплю. Ніде вона не смакуватиме так фантастично, в жодному ресторані. Сьогодні увесь той простір оприватнено, попарцельовано, забудовано, обнесено мурами.
На вісімнадцяту нуль нуль чоловік вирушає забирати сина. Від трамвайної зупинки вуличка стрімко збігає вгору, де розпадається відразу на чотири нових вулиці. На одній з них – будинок колишньої лікарні, перед ним садибка і невеличкий сад. Не пустирище, але досить для вдалої забави. Плюс фантазія. У вікнах сяє світло.
На шляху додому малий розповідає про свято, обоє частуються з пластикового кошика солодкою «винагородою» в строкатих обгортках. Коли прийдуть додому, малий ледь неохоче, а разом з тим вмиротворено візьметься за домашні завдання. Забава забавою, а навчання навчанням. Втім, вчителі намагаються подавати матеріал у вигляді цікавої і пізнавальної забави.
Тим часом їхня країна нагадує великий вокзал, на якому дорослі дядьки розводять, мов кошенят, теж дорослих, але так і не здорослішалих роззяв. На якому ошукані роззяви компенсують вчинену щодо них кривду мріями про Шерифа, який прийде і наведе лад.
Келвінові ще пощастило, або Проекції наших бажань
Доктор Кріс Келвін прибуває на далеку планету для з'ясування ситуації з душевним станом відряджених туди раніше дослідників. Перша людина, яку зустрічає психолог, лякається і не впізнає його. Дивака звати Снаут, він заступник керівника станції Ґібаряна. Ґібарян, друг і колега Келвіна, наклав на себе руки. Ґібарянові належать, поміж іншими, й ці слова: «Відповідей немає, тільки вибір». Це Ґібарянове вітання Альберові Камю.
Перебуваючи на дослідницькій станції, Кріс ознайомлюється з її науковою книгозбірнею і нотатками працівників. Тим часом на станції кояться дивні речі. Герой шукає розгадки цим речам.
З ним самим починає щось відбуватися. Прокинувшись вночі, він виявляє поруч свою дружину, котра загинула десять років тому. Кріс відчуває провину в тому, що тоді сталося. Все виглядає так, наче вони щойно вчора спілкувалися і ввечері разом лягли спати. Збагнувши, що перед ним фантом, герой заманює його в пастку капсули і відправляє на орбіту. Проте Гері повертається.
Поволі Кріс починає здогадуватися, що відбувається. Людина опинилася сам на сам перед силою, здатною втручатися в її свідомість, зчитувати текст пам'яті і маніпулювати нею – пам'яттю і людиною. Він розуміє, що дії невідомої сили мають якусь мету. Доктор Келвін вирішує залишитися: «Мабуть, про Океан ми не дізнаємося нічого, але, можливо, про себе». Субстанція, названа Океаном, – варіація на тему понадіндивідуальної свідомості, існування якої припускають не лише наукові фантасти. Фантоми, що їх втілює Океан, – проекції наших потаємних і / або неусвідомлених бажань. Як зазначено в одному учнівському рефераті, «Келвінові ще пощастило».
Роман «Соляріс» Станіслава Лема називали і прекрасною любовною історією, й оригінальним філософським дослідженням, і шедевром наукової фантастики. «Соляріс» є і тим, і тим, і тим, і ще чимось іншим. Це твір про душевний стан людини. Утопія про досконалішу людину, в якої поранення загоюється протягом лічених хвилин, не залишаючи рубця – ні на тілі, ні в пам'яті, ні в душі. Наче насильство, вбивства й саме життя – тільки гра. Фантазія на тему вічності і воскресіння.
Ймовірно, «Соляріс» – найкращий роман двадцятого сторіччя. Хай там як, він найвіртуозніше ословлює невимовне – ситуацію людства, посттравматичний синдром. Жодний інший твір не наважився так сміливо і відчайдушно спробувати осмислити світ після Голодомору і Голокосту.
À la recherche du temps perdu, або Постійний збій
Герой Марселя Пруста віднаходить втрачений час, як і сам Пруст на сторінках своєї славетної епопеї. Нинішньому читачеві вона видається нуднуватою, бо в ній по-іншому протікає час, інакшим було його сприйняття. Пруст, власне, підсумував еру неквапності.
А що наша доба? Ми гайнуємо її, і якщо коли-небудь народиться наша епопея, то називатиметься вона «У пошуках змарнованого часу». Двадцять п'ять змарнованих років. Двадцять шість. Двадцять сім. П'ятдесят. Сто...
Нам покажуть Порошенка-на-Ескаваторі або Тимошенко-в-Інвалідному-Візку. Садового-Якого-Цькує-Режим чи Міхеїла-Котрий-Прориває-Кордон. Нам сфотографують Славка Вакарчука зі стильною кількаденною щетиною яко Представника-Молодшого-Покоління, а принагідно постібаються яким-небудь Противсіхом-у-Шалику. Запрезентують «Каманду-Моладасті-Нашей» або яких-небудь нових КОПів. Якщо Туга-за-Господарником знову підскочить до вагомого ґрадуса, на трон зведуть Януковича-Який-Схаменувся або Кучму-Перезавантаженого – ми самі оберемо його, а якщо забракне голосів, їх завжди можна докаруселити.
Але чому нам ніяк не щастить? Чому нам не світить діждатися свого Вашинґтона «з новим і праведним законом»? Адже ми робимо все зі шляхетними намірами! Вже зараз, заздалегідь, обговорюємо кандидатуру майбутнього президента, занедбавши чинного (ми навіть не пам'ятаємо, з якою він йшов програмою, якщо взагалі йшов з програмою і якщо це нас взагалі цікавило). Чому з реформ виходить, схоже, Великий Пшик, а не Зміна Парадигми? Чому ми обираємо і майже відразу скидаємо? Знову обираємо і знову мусимо скидати? Чому немає закону про імпічмент, закону про опозицію, а депутатів парламенту, патріотів своєї країни, можна перелічити на пальцях однієї руки? Так було за козацьких часів, так було в час української революції тисяча дев'ятсот сімнадцятого – двадцятого років, так є тепер. Питання можна сформулювати й інакше: «Чи може бути глупота шляхетною» (Лем)?
І ще трохи Лема: «Нам не потрібні інші світи, нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного – ми ситі ним по саму зав'язку».
06.12.2017