Трохи термінології. Поняття «еліти» породжує потребу уточнення, обумовлення, брання в лапки. Навіть тоді, коли «еліти» вживати як terminus technicus, подальший виклад ставить такий підхід під сумнів. Правляча верхівка також не влаштовує, бо правляча «низівка» – така сама. Тож назвімо їх – правлячий клас.
Правлячий клас України мало чим різниться від російського – від ментального алгоритму до реального непрозорого переплетення й зрощення економічних інтересів, тож якщо розглядати ситуацію конфлікту між Росією й Україною в контексті правлячих класів, то це нагадуватиме не так боротьбу Давида з Голіафом, як із власним віддзеркаленням. Ми маємо постколоніальний, посттоталітарний, пострадянський правлячий клас з глибокою поведінковою закоріненістю в минулому попри позірне відмежування від минулого у вигляді закону про комуністичну символіку. Мало того, ми можемо брати «пост» у дужки, підкреслюючи його – головним чином – часовий характер.
Для України її правлячий клас – антиукраїнський і антидемократичний. Українськість, яку він демонструє останнім часом, ситуативна, тактична, продиктована стратегіями виживання і розрахунком на збереження влади, потрібної для конвертації в круглі цифри прямих прибутків: бізнес правлячого класу – що, зрештою, типово для держав з обмеженим доступом – майже цілком залежить від збереження влади. Це кепсько і для правлячого класу, і для нас із вами.
Проукраїнська риторика сама по собі – ненадійна штука. Українськість правлячого класу не стала актом свідомого вибору (в такому разі її варто було б усіляко вітати). Вона не прожита і не прочута, не йде зсередини, за нею не пролягає тривалий шлях боротьби, переслідувань і ґулаґів. Вона перехоплена в тих, хто за неї вповні відстраждав або й поплатився життям. Лагідна українізація може згорнутися, як розгорнулася, вона ще не стала незворотним процесом, існують зінспіровані і підживлювані ззовні труднощі з її сприйняттям, вона чужа для консервативної частини соціуму, зорієнтованої не так на Росію, як на радянське минуле, його міфи і меми.
Актуальний інтерес правлячого класу й інтерес українського суспільства – стримування російської аґресії. Далі інтереси кардинально розбігаються. Воюючи руками громадян, коштом їхніх життів з Росією, правлячий клас далі веде з ворогом взаємовигідний бізнес, вважаючи війну вибриком Путіна, якому зненацька сіла на носа муха. Тоді як найпізніше від дві тисячі восьмого, коли Росія вторглася в Грузію, правлячий клас України мав би серйозно заопікуватися безпекою держави, бо то і його власна безпека. Аж ні – військове майно розкрадалося, військо розвалювалося; завершальним акордом стала деконструкція пострадянської армії, яку Кремль здійснював в Україні руками Януковича, за якого проголосувало більшість виборців, через своїх посадників, одночасно нарощуючи власну військову потугу. Щойно дві тисячі чотирнадцятого в боротьбі з аґресором почало народжуватися українське військо.
Сподівання, що з відходом Путіна все владнається, примарні, якщо взагалі не марні, – по-перше, Путін не квапиться йти, по-друге, зафіксованість Росії на Україні не припиниться, поки Росія не розвʼяже дилему власної історії. Зупиненому на Донбасі, Кремлю вдалося розвʼязати другий фронт проти України, створюючи напів ілюзію, напів дійсність психологічного кільця довкола України: зближення з Ердоґаном, контроль над Лукашенком, спроби Польщі диктувати нам політику памʼяті, врешті – Угорщина Орбана. Після викриття угорського депутата Європарламенту в шпигунстві на користь Росії виникає підозра, що будапештський режим, який під надуманим приводом перешкоджає зближенню України з НАТО, – інструмент у здійсненні Москвою планів з ізоляції і знищення України.
Україна ж «зависла» між Сходом і Заходом. Між демократією американського зразка з високим рівнем індивідуалізму (не анархізму!) й надійним функціонуванням суспільних і державних інститутів, здатних приборкати Трампа (а не він їх) і слабкою російською демократією, яка не змогла опертися Путіну. Саме російські олігархи, ведені жадобою безконтрольного збагачення, зробили з непоказної людини з портфелем у затінку локального політика всемогутнього диктатора, за що й поплатилися.
В Україні не спрацьовує (і ніколи не спрацює) «український Путін», але й не функціонують належним чином демократичні інститути. І тут відкривається третій, найнебезпечніший фронт. Небезпечніший за Росію на Донбасі і за капості її маріонеток та «розумільників» на Заході. Лише давши раду цьому третьому фронту, ми зможемо виграти війну за цілість України, за повернення Криму й Донбасу не на умовах, що стримуватимуть наш розвиток, а на наших. А для цього Київ має стати докорінно інакшим.
Ми підійшли до самої суті – корупції. Далі – поступ або прірва. Саме спроби згортання реформ бʼють по іміджу України, а не політичні перформенси Саакашвілі. Ми втрачаємо наших друзів і лобістів існування незалежної України. На тлі боротьби правлячого класу проти борців з корупцією апелювання України до західних урядів і міжнародних організацій ризикує перетворитися на голос волаючого в пустелі.
Схоже, ні історія останніх сторіч, ні історія останніх двадцяти років, ні доля Януковича нічому наш правлячий клас не навчили. Побити горщики з громадянським суспільством геть недобре. Патріотична й прозахідна фразеологія, не підкріплена змінами, втрачає переконливість. Повернення України до Європи і до себе можливе тільки у звʼязці з демократизацією, докорінними реформами і подоланням корупції. Це найпевніший і, на мій погляд, єдиний шлях до перемоги над «Путіним у собі» і над зовнішнім аґресором.
Що запекліше правлячий клас воюватиме із суспільством, що запекліше шукатиме третій шлях між West and the rest, то певніше дрейфуватиме в обійми Росії – назустріч власній катастрофі, а заодно тягнучи в прірву країну. Зарплати, що їх він собі підвищив за останні три роки часами в десятки і сотні разів, премія, яку виписує для себе чиновник у розмірі, здатному забезпечити річну діяльність наукової інституції, не сприяють ні консенсусу, ні економічному розвитку і, як ми побачили, не гальмують хабарництва. А це лише маленька квітка у великому букеті. Матеріальні винагороди і показна розкіш всередині правлячого класу на тлі війни і вбогості свідчать про брак не лише елементарних етичних координат, а й інстинкту самозбереження. За такої політики правлячий клас ніколи не стане субʼєктом, а громадяни України залишатимуться заручниками і спокутниками його помилок.
Шлях українцям до поступового розвитку і процвітання відкриється щойно тоді, коли вони зможуть здійснювати свої права через класичні інститути демократії – не бутафорні, а функціональні. Блокуючи ці можливості, правлячий клас змушує громадянське суспільство до актів прямої дії. Він буквально виштовхує людей на вулиці, тож пощо потім дивуватися новим наметам? І завжди знайдеться телеканал і політичні сили, які скористаються цим, – попри все, ми живемо в сякій-такій свободі. Кремль вправно втручається в стабільну західну демократію, то що вже казати про крихку нашу? Правлячий клас не бачить, що таким чином потурає дестабілізації країни і провокує її – він, а не демонстранти, яких, звісно, можуть використовувати (це вже справа техніки, про це написані книжки).
Правоохоронні органи повинні нарешті припинити обслуговувати політичні ігри, а зайнятися виконанням безпосередніх завдань з безпеки держави і її громадян, незалежно від прізвищ президента, премʼєр-міністра і депутатського корпусу, інакше Кримом і частиною Донбасу не обійдеться.
Правлячому класу України варто затямити урок чотирирічної давності, розблокувати реформи й обернутися лицем до суспільства і потреб людей. Іншого виходу немає. Тоді суспільство буде йому надійним партнером, а владців змінюватимуть не на Майдані, а в кабінках для голосування. Тоді нарешті можна буде вживати термін «еліти» без застережних лапок. А Україна стане субʼєктом, про що ми так багато говоримо і чого прагнемо.
16.12.2017