Питання на довгі часи

Як я і підозрював, Бог є. Цього разу Він довів свою невидиму, але всемогутню присутність у світі актом псування телевізора. Чи, може, відеопрогравача. Одне слово, того дрантя, яке так полюбляють вмикати водії далекосяжних автобусів, незалежно від їхніх – водіїв – політичних поглядів, мовних преференцій і віросповідання. До речі, про мову. Екіпаж автобуса був злегка змішаним, галицько-буковинським: один водій виявився родом із села по цей бік Снятина, а інший – по той. Відповідно, між собою вони розмовляли, чисто як герої Стефаника й Черемшини, себто наймилішим моєму серцю покутським діалектом. Бігме, слухав би й слухав – незважаючи на зміст розмови. Точніше, на її досконалу беззмістовність. За рівнем ідіотизму з розмовою водіїв міг би конкурувати лише той російський серіал, який вони, щойно рушивши з чернівецького автовокзалу, спробували змусити дивитися спраглих культури пасажирів. «Господи, – розпачливо подумалось мені, – чому я знову мушу скандалити з цими ентузіастами-кіномеханіками та їхньою всеїдною публікою?». «Не мусиш», – мовчки відповів увесь у синіх блискавках Господь, і закрив екран тінню, й оповив його темрявою зовнішньою, і фурнув гет у пекельний морок безодні. Або, якщо триматися ближче до емпіричних фактів, щось там у них затріщало, зашипіло, пустило трохи диму – і благодатно заткалося до самої Варшави. І сприйняв я цю даровану згори тишу за епіфанію, і зміг завдяки їй зануритися в заслужено нашумілий роман Володимира Рафєєнка «Долгота дней». Мовою оригіналу.

Знаючи перекладацькі можливості Маріанни Кіяновської, не сумніваюся, що й українською – як «Довгі часи» – роман цей звучить чудово і вже став, а ще більше стане, важливим чинником української культури. І разом із тим не сумніваюся, що в оригіналі «Долгота дней» – це роман російський. Дуже добрий і дуже російський. Як, зрештою, не сумніваюсь і в тому, що два ці твердження зовсім одне одному не суперечать. Просто будь-який іншомовний твір, перекладений і засвоєний певною національною культурою, стає чинником цієї культури, але не стає її твором. Та от хоч би й 22-й псалом: він же не належить ні до російської, ні до української літератури, а проте впливає на обидві, даруючи, зокрема, одній словосполучення «долгота дней», а іншій – «довгі часи».

Ліричний відступ. Означення «російський» (маючи на увазі «русский») я вживаю без жодного оціночного відтінку, а просто як констатацію того факту, що для мене написаний російською мовою твір є явищем російської (русской) літератури. Що, знову ж таки, аж ніяк не свідчить про моє негативне ставлення до того чи тамтого твору. Тим більше – до роману, бо чого як чого, а романів у переліку моїх улюблених творів значно більше російських, ніж українських. І я їх вважаю російськими без огляду на громадянство чи національність автора. За тією ж логікою, за якою, скажімо, і журі Гонкурівської премії, і Французька академія визнали французьким роман «Les Bienveillantes» Джонатана Літтелла – єврея, який народився в США, проживає в Іспанії, а попередні книжки писав англійською. Але «Les Bienveillantes» він написав французькою мовою, а отже, конкретно цей роман є французьким. Як «Лоліта» і «Пнін» росіянина Набокова є американськими, як «Серце пітьми» і «Лорд Джім» поляка Коженьовського є англійськими, а також як «Слепая» і «Тризна» українця Шевченка є російськими. Бо ідентичність автора не мусить бути мононаціональною і монокультурною, натомість ідентичність його літературних творів – принаймні у новітні часи – визначається передусім мовою. Тому сам автор може належати до кількох літератур, але кожен його конкретний твір належить до котроїсь одної. І тому «Долгота дней» належить до російської.

Хоча не лише тому. Крім лексично і стилістично розкішної російської мови, цей роман відзначається ще чимось. А саме – багаторівневою вписаністю в російський літературний контекст. Не в сенсі наслідування, бо Рафєєнко – цілком оригінальний і сформований письменник. А в сенсі всотування справді потужної прозової традиції. Читаючи «Долготу дней», я там і сям асоціативно згадував то Гоголя, то Салтикова-Щедріна, то Платонова, то Булгакова, то Вєнєдікта Єрофєєва, то Сашу Соколова, то Сорокіна, то Пєлєвіна… А от імен українських авторів не згадував, навіть попри те, що чимало з них прямо присутні в романі. Імена присутні, однак відгомін їхнього, даруйте на слові, доробку – ще ні. «Але ж «Долгота дней», – зауважить проникливий читач, – сповнена виразного неприйняття «русского мира», хіба ні?». Так, сповнена. І це гостро критичне неприйняття російської «жизни скотской» найчастіше трапляється саме у творчості совісних – від Радищева до, наприклад, Войновича чи того ж Сорокіна – російських письменників, оскільки хто, як не вони, завжди мали і мають перед очима надмір ілюстративного матеріалу.

Менше з тим. Десь в інтерв’ю Володимир Рафєєнко зізнався, що пише свій новий роман українською. Напише – тоді й буде сенс розглянути його в контексті української літератури. А тим часом – про дещо інше. Можна сперечатися з приводу доречності казково-фантастичних елементів у романі про реальну війну, але, здається, вони – ці елементи – не заважають розгледіти, так би мовити, типові риси «донбаської ментальності», які і після війни забезпечать Україні невирішувані проблеми на довгі часи, хай би коли і чим та війна закінчилася. І йдеться, звісно, не про суто людські відмінності, бо з цього погляду мої галицько-буковинські земляки в масі своїй справді мало відрізняються від «пересічних» донеччан і луганчан. А йдеться про те, що навіть для таких культурно безхребетних рагулів, як водії автобуса «Чернівці-Варшава», Україна від першого дня свого існування є незаперечною даністю. Що зовсім не означає, ніби вони її обожнюють: ні, вони її матюкають, дурять у міру сил і не втомлюються на неї нарікати. Але водночас вони з цією бідною, корумпованою й інституційно паралізованою державою становлять єдине ціле і терпітимуть її, доки вона не надто заважатиме їм виживати на власний розсуд. Тоді як для величезної кількості жителів Донбасу – не на мою думку, а в зображенні Володимира Рафєєнка – розвал СРСР і постання України стали катастрофою. Що не дивно, бо матеріально їм у Союзі жилося незрівнянно ліпше, а якоїсь духовної цінності в самому по собі факті незалежності вони не вбачали і не вбачають. Внаслідок чого й опиняються в порожнечі, в романному Z – точці зеро чи Задзеркаллі, – єдиним виходом звідки є смерть:

«– Маршак, ты конченое мудило, – после минутного молчания признался Гиркавый. – Объясни просто, почему я должен умирать, чтобы попасть в Киев?

– Да потому, Василий, что нет тебя нигде! – заорал журналист. – И никого из вас, живущих здесь, нет! Вместо того чтобы присоединиться к России, хотя бы в смысле духовных скреп, вы присоединились к Советскому Союзу, млять, как и хотели всю свою безумную жизнь! Вот и живите теперь там! – он помотал головой.

– Там?

– Тут. Здесь. Неизвестно где!».

А тепер питання: що у разі звільнення окупованих територій зможе запропонувати реальна – не «вечная и прекрасная», не «отечество наше небесное» – а реальна земна Україна таким людям? Не окремим українським патріотам, які і так уже тут, і не перейнятим ідеологічними пошуками інтелектуалам, а русифікованим пролетарським масам, звиклим за кілька совкових поколінь відносно важко працювати, відносно добре заробляти й абсолютно ні за що не відповідати. Повернення до патерналістської радянської держави з радянськими ж зарплатами і соціальними гарантіями? Ні, бо це фізично неможливо. Тоді чим ми збираємося здобути їхню лояльність? Балачками про реформи, кожна з яких на практиці обертається злісною карикатурою? Чи обіцянками прорватись у Європу з усіма її життєвими стандартами? Що ж, потрапити туди якраз можливо, але тільки самотужки, без України: десятки автобусів щодня вивозять натовпи заробітчан через наші кордони на Захід. Чим ще? Фільмами про УПА? Курсами української мови? Співанням колядок і читанням сучасної поезії на тлі зруйнованих заводів і шахт? Як сказала б обізнана у задзеркальній тематиці Аліса, бувають такі казочки, супроти яких літературна казка Володимира Рафєєнка видається строго документальним репортажем.