Втямити, змислити й упритомнити

Поет розмірковував “Ну що б, здавалося, слова...”. Не раз (і не два) я теж думав про те саме, і сливе кожного разу моє продовження до тих слів – слова то є смисли, більш нічого. Воно і не дивно – чим далі, тим більше я цікавлюся значеннєвими полями та смисловими мережами й цілком притомний щодо зосередження свого розумування на цьому.

Овва, либонь чимало людей запитають – чи варто писати про якісь смисли з їх мережами й полями, коли в Україні знову “таке робиться, таке робиться” – он вже й політиків (чи радше “політиків”?) на дахах Києва арештовують (від попередніх роздумів до писання цієї публікації я перейшов саме 5 грудня). Звісно, мав такі сумніви і я; втім що більше я розмірковував про підсумки 2017го року, то слабшими вони ставали, а в контексті потоку текстів від Сергія Дацюка та після того, що написав Тимофій Гаврилів і висловив Віталій Портников, непевність щезла геть. Відтак продовжую.

В сучасному житті бути невігласом це те саме, що бути телепнем (наслідки для особистого та навіть суспільного життя однакові), тож мусимо вчитися, а значить багато читати і через те читання споживати багато смислів.

А чи кожен з нас цілком збагнув (чи второпав), що таке “втямити” – що значить це слово, який його смисл? Може й слова “тяма” не знаємо? Мені доведеться визнати, що я не знав – допоки оце не вирішив утямити слово “втямити”. Що, слово видається трохи кумедним? Ну то нехай, але якщо, бува, видасться дуже смішним, то Юрій Винничук все пояснить.

Спитаєте, як тяма стосується споживання смислів? Щоб не заглиблюватись у теорії (з ризиком занудьгувати), розгляньмо приклад чи й двійко-трійко таких.

Яка нам користь зі зміни парадигми?

Ось коли читаємо у Тимофія Гавриліва “чому з реформ виходить, схоже, Великий Пшик, а не Зміна Парадигми?”, чи кожен з нас достатньо кебетливий, щоби втямити точний смисл кожного слова (без цього навряд чи вдасться збагнути смисл усього речення цілком, еге ж?)? І не так важить теоретичний (словниковий, енциклопедичний) смисл, як практичний, життєвий – для теперішнього нашого життя (хотілося б) та, ще більше, для майбутнього життя наших нащадків (як не для нас, то для них вже напевне). Зокрема “парадигма” – це (в практичному сенсі) стосується “світогляду” кожного з нас (щось кшталту “взірця-шаблону світогляду”) чи ні? Чи кожен з нас вже зметикував, нащо ту парадигму змінювати (а тут ще долинає звістка про парадигмальні війни – наче мало нам і без того клопоту)? Чи парадигма якимось (яким?) робом впливає на наш добробут? А смисл добробуту в чому? Це те саме, що достаток (щось протилежне злидням), чи не лише?

Отож-то й воно – щойно почнеш міркувати, як починають увиразнюватися такі собі ланцюжки: від загадкового, з царини “книжних теорій” слова “парадигма” – до цілком практичних перспектив достатку наших дітей та онуків (а може, і ми ще встигнемо хоч трішки відчути того добра). А хтось каже, що смислові мережі – то забавка, а якщо і не забавка, то “не на часі” (правда, у таких завжди розумне “не на часі”, бо картоплю треба саджати/підсипати/визбирувати чи ще якийсь клопіт “по хазяйству” чи “по бізнесу”). Правда, є Оксана Забужко та інші, що не лише самі з’ясували, а ще й ладні пояснити всім допитливим.

Хух, то потребуємо парадигму змінювати чи ні? Вже чи згодом? Поступово чи рвучко? Наскільки змінювати (легенько чи ні) та як саме (“в який бік”)? А чи узгодили ми те все поміж собою?

О, а як щодо архетипів (нагадують, що ще й таке науці відомо про нас)? Відновлюватимемо, змінюватимемо чи позбуватимемося (а чи можливо змінити архетип, не кажучи вже позбутися?)?

Що, складно (“аж голова макітриться”)? Мені теж, брехати не буду (бо ж я ще не завершив свого втямлення щодо парадигм хоча б без архетипів), але на то не маю ради – ласкаво просимо в 21ше століття! Остаточно відійшли ті часи, коли хлопцям достатньо було від батька навчитися коня запрягати (трактором керувати) та орати, а від діда – сіяти, дівчатам від матері перейняти хист до того, як тканину прясти й борщ варити, а від бабці – як вишивати (чи навпаки). Натомість розумове, інтелектуальне, (а скуштуйте таке слово!) когітуальне тепер набирає сили й ваги, зрештою визначального значення для життя, і то чим далі, тим більше – то ж таки маємо потребу, якщо не мус втямити, що воно таке. Якщо колись вислів “Cogito ergo sum” щось значив лише для філософів, то тепер він перекладається українською так:

“Якщо не втямимо, що і до чого в сучасному житті – нам кінець”.

Жодних сподівань на “якось воно буде – ще ніколи так не було, щоб ніяк не було”, бо, звісно, щось та якось буде – але без НАС. Йдеться про НАС разом, бо декому стане хисту пристосуванства й спритності “проскочити між крапельками”.

Чи єднання українців не те, що єднання американців або французів?

У масштабному доробку Сергія Дацюка надибуємо, тож і читаємо (звісно, сподіваючись спожити побільше корисних смислів) фактично заклик до єднання (маючи вже досвід напруження тями, ми заввиграшки зметикуємо, що таке “консолідація”). Але будьмо уважні та відразу завважимо, з чого б то нас знову закликають до єднання – чого прагне той, хто закликає? Промовисто, що нас позбавляють ...клопоту (чи можливості?) самостійно змислити обриси й характерні риси майбутньої нашої ж єдності. З іншого боку, розмірковування над запропонованою нам (доволі розлогою) характеристикою єдності спричиняє деякий подив – чому не написано просто “громадянська нація” чи “політична нація”? А ж ні, навпаки – якщо докладемо до “пазлу” інший текст (та багато інших) того ж автора, то з’ясуємо, що він лише контр-пропагандистські тавра ладен ставити на кожну згадку про українську націю. Автор ремствує на буцімто заборону “процесу розмови по суті, смислового аналізу” (не наводячи жодного факту на підтвердження такої заборони, але то окрема тема) – цікаво, чи готовий він витримати ґрунтовний смисловий аналіз його ...публіцистики? Та що ґрунтовний – вже на рівні здорового глузду чітко постає запитання: кому потрібно (латиняни спитали б про вигоду – cui prodest?) морочити голову громадянам України закликом до якогось єднання, що (за наперед визначеними рисами й характеристиками) повинно бути нацією, але нацією не може бути назване? Комусь від поділу українців на хороших та поганих (чомусь ототожнюваних з галичанами – і то надзвичайно наполегливо, не жалкуючи зусиль, про що вже довелося писати) захотілося перейти до взаємного поборювання різних проектів єднання? Себто втілення заклику до єднання повинно спричинити прямо протилежне – протистояння?

Не хочеться (та й не видно нагальної потреби) тепер ще більш занурюватися  у ...хитросплетіння “нація за суттю, але не нація за назвою – така собі анти-нація” (з актуальними – ось саме річниця з роковинами була – паралелями створення контр-держави тими, кому не подобалася УНР). Йдеться про необхідність уважності до всього, що читаємо й чуємо та про відповідну неуникненність постійного напруження власної тями=розуму=інтелекту в режимі критичного мислення – в сучасному житті цей хист (кебета) вкрай важливий. Саме пригадалася приказка, яку почув в славному Дрогобичі: “ну ви, куме, і хитрі ж – але ж і ми, куме, не дурні” (де не важко “кума” замінити на “блогера” чи “публіциста” і мудрість від того не зіпсується).

Для певності наголошу ще раз: навіть коли дуже шанована людина вважає, що її висновки “мають бути прийняті на віру переважною більшістю українців, для яких це має стати Біблією чи Торою розбудови України”, то справа самооцінки власних досягнень (і це добре, що іншим пропонується лише результат, в належній якості якого автор цілком впевнений). Але часи, коли одна людина створювала вчення, яке оголошувалося “всесильным, потому что верным”, нічого доброго українцям не принесли. Та й скрізь у світі інтелектуалізм більше не є справою (“фахом”) лише унікумів-геніїв. Окремої великої розмови заслуговує смисл, а тим більше практичне значення словосполучення “публічний розум” (public reason, а Іван Франко писав “громадський розум”), то ж тут і тепер обмежуся нагадуванням про заповіт поета мати свою мудрість, а для того вчитись як треба, що може бути доповнене сучасним застереженням щодо “ігор невігласів”. А вчитися тепер доводиться (без жодного вибору – якщо не згоден просто животіти) все життя без упину. То не достатньо прочитати купу книг (можна прочитати сотні їх без жодного ефекту для себе) – необхідно втямлювати (критичним розумом!) смисли з кожної, а прочитавши (ба навіть ще читаючи) кожну наступну, мислити в контексті всього раніше втямленого (що може бути дещо мучівним, але на то не маю ради).

Українцям творити цивілізацію в обхід нації?

Той Самий Сергій Дацюк подає нам напучування, що, бачте, для нас цивілізація – цяця, а нація – бздура. Потренуймо тяму і на цьому.

Як люди вже з певним досвідом, ми швидко помітимо, що автор спершу спирається лише на один-єдиний аргумент, до того ж специфічний – метафоричний (аргументи цього штибу практикуються в промовах політиків, тож автор таким робом кваліфікує свій текст як чисто політичний). Щодо змісту (при всій умовності змісту метафор) цього аргументу маємо сильний сумнів: чому “металу” (для подальшої побудови цивілізації) бракуватиме після створення нації, але не бракуватиме після (уявімо) втілення того альтернативного чину консолідації, щодо якого ми розмірковували вище.

Але головне в іншому: певна особа (блогер-публіцист, від прізвища абстрагуємося) наполегливо, раз по раз намовляє українців присвятити їхні життя втіленню надзвичайно довготривалого (щонайменше декілька сотен років) та масштабного проекту. Характерні (визначальні) риси цього проекту відомі лише цьому ...агітатору (вибірково та фрагментарно він їх оприлюднює в ході агітації – щоб показати, що вони ним змислені – як проект “світлого майбутнього”), що не заважає агітатору ставити жорстку (ультимативного штибу) умову: українці мусять відкинути навіть думки про подальшу розбудову своєї нації. Вже сама по собі таким чином нав’язувана мотиваційна установка  заслуговує на дещицю критичного мислення, найперше на запитання: українцям дають цінну пораду-напучування (“підказку дороги до щастя”) чи просто ...збивають з тями? Чи не є головним саме збити з пантелику щодо завершення НАМИ того процесу націєтворення, якому присвячено вже декілька десятиліть і щонайменше сотен тисяч (якщо не мільйонів) життів з попередніх поколінь?

Фахівцям (і на це теж є фахівці) відома невелика кількість цивілізацій, що виникали (утворювалися) протягом історії людства – усіх гамузом мабуть до 20, чи й менше. Промовисто, що фахівці не дійшли згоди про їхню загальну кількість – бо ж досі не дійшли остаточної згоди про ознаки цивілізації. В цьому сенсі займатися створенням цивілізації з мотивацій штибу марнославства (“о, цю цивілізацію заснували українці”) – це покладатися на оціночні судження фахівців настільки далекого майбутнього, що нема певності, чи вони продовжуватимуть оперувати таким смислом, як “цивілізація”. А навіть якщо фахівці (може, лише один з них) визнають цивілізацією, то якийсь мистець створить видиво (тодішній аналог теперішніх кінофільмів) під назвою штибу “Апокаліпсис” – і всі заволають, що то було насправді дикунство.

Ну добре, якщо не марнославство, то в чому полягає більш раціональна мотивація до створення саме цивілізації? Добробут? Нам запропоновано США як сучасну (одну з них) цивілізацію зі сливе очевидним натяком, наскільки “бути цивілізацією” сприяє достатку людей. Але ми знову пригадаємо запитання, чи достаток вичерпує добробут, та ще й на тлі застережень, навіть ламентацій екологів, що наша планета і близько не має ресурсів, потрібних, щоб забезпечити кожному землянину американський достаток.

Втім, для наших міркувань важливіше, що інші фахівці, спеціалісти з інших питань (на все є свої фахівці) твердять, що США – це прекрасний приклад громадянської (політичної) ...нації. То ж (принаймні мені) було б цікаво поспостерігати дискусію про те, чи громадяни США насолоджуються таким достатком тому, що це плоди “бути цивілізацією” чи “бути нацією”?

Зазирнімо трішки (щоб не писати грубезну книгу) глибше: матеріали з історії США твердять, що Декларацією незалежності було засновано незалежну націю – і нічого не говорять (навіть не згадують) про започаткування цивілізації. В тексті тієї декларації наявний лише (один раз) прикметник “цивілізована” – але там, де перелічуються докори королю Великої Британії: мовляв, він поводиться не так, як годилося б очільнику цивілізованої країни (перелік таких докорів став офіційно ословленою підставою для проголошення незалежності). США були названі (визначені) цивілізацією в роботах деяких (хоча і доволі численних) вчених лише в кінці 20го століття (грубо – через років триста від Декларації незалежності) – вже за фактом наявних (проявлених) на той час культурних відмінностей США від так званої Західної цивілізації (втім, дехто з фахівців продовжує твердити, що “Захід” – це і досі одна і єдина “справжня” цивілізація в історії людства – концепція the West and the rest, про яку пише Ніл Фергюсон).

Додатково виокремимо те, що в процесі розвитку США активно залучали знання й вміння (часто разом із людьми, що були їх носіями) з інших країн, націй і цивілізацій. Наприклад, створення ядерної зброї американцями навряд чи було б можливим у такі стислі строки (ще й в умовах війни), якби не імпортовані “живцем” фізики з Європи (частина з яких була вже на той момент Нобелівськими лауреатами). Українському серцю буде близьким приклад з часів підкорення Місяця (що часто маніфестується як саме цивілізаційний внесок американців до історії людства): дуже істотну роль зіграли напрацювання Юрія Кондратюка. Це ж треба було мати таку організацію американських бібліотек, щоб принаймні в одній з них виявилася брошурка, написана задовго до того жителем далекої країни, і таку організацію навчання в тамтешніх коледжах й університетах, що американець був заздалегідь обізнаний про таку роботу – то ж щойно виникла практична потреба, пішов до бібліотеки конкретно по ту брошурку та уточнив деталі (до честі американців, вони ніколи не приховували, що скористалися результатами Кондратюка і наскільки вони були важливими для справи).

І от тепер нас намовляють зайнятися саме творенням цивілізації (уявімо таку собі Декларацію цивілізаційності чи то цивілізаційних ...домагань), але на відміну від досвіду США – відкинувши створення нації. І так само на відміну від США – спираючись на засадничу (!) нетерпимість (!!!) до досвіду та досягнень з-поза України (та з тих же США, наприклад).

Ну я б сказав, що це найбільше схоже на те, що нас таки намагаються збити з тями. Є такий доволі практичний “качиний критерій” – те, що ходить, плаває та кряче як качка, то і є качкою (в нашому випадку агітатором чи то контр-агітатором). Це навіть якщо не звертати уваги на безупинне застосування до концепції “нація” (до концепції загалом – а значить і до сучасних концептів громадянської/політичної нації) демагогічного прийому “опудало” (коли нелюбе показується виключно відразливим в усіх сенсах – бридким та/або сміховинним тощо абощо).

І це в той час, коли у нас повно клопотів, тож і роботи з наведення ладу – лишень от згадати актуальну для цих неспокійних днів низьку легітимність урядових (“владних”) інститутів, чому може допомогти і практичний досвід з тих же США. З літератури не відомо жодного випадку утворення (хоч більш-менш) сучасної цивілізації поза державою, тож побудова нами національної держави стане гарним підмурком для втілення цивілізаційних амбіцій, а ідея будувати цивілізацію “в чистому полі” нагадує спроби перестрибнути з феодалізму у ...комунізм (результат яких відомий з історії новітнього часу).

Звісно, ми намагатимемося бути і надалі такими, якими ми є – розумними та метикуватими (інше ословлення – діяти інтелектуально та інноваційно). А якщо років через триста “накопичені” відмінності нашої культури (НАШІ культурні досягнення – в якнайширшому тлумаченні культури) отримають від фахівців титул “окрема цивілізація”, ну то може нашим нащадкам буде приємно про те дізнатися.

На підсумок

Григорію Сковороді приписують таке висловлювання:

“...немає смертельнiшої для суспільства виразки, як марновiрство – сховок лицемiрам, прикриття шахраям, затiнок дармоїдам, стрекало і піджога недоумкуватим”

з яким я згоден, вважаючи, що автору цих мудрих слів йшлося далеко не лише про забобонність щодо “прикмет” (чорна кішка чи сусідка з порожніми відрами перейшла шлях абощо).

В цьому контексті наважуся (усвідомлюючи, що ступаю на тонкий лід) зазначити, що укохане багатьма з нас повторювання “чи діждемося Вашингтона з новим і праведеним законом” є саме проявом марновірства – і стосовно марності пасивного очікування, і марності сподівань на просте рішення складних проблем (щойно з’явиться “праведний” закон і настане загальне щастя – достоту як у казках про чарівне зілля/паличку). Також промовистою є наша жага до рецептів – різного кшталту й штибу журналісти (і не лише вони) допитуються в іноземців, що далеко не завжди є фахівцями, про рецепт, прости Господи, “благополуччя” українців. І ця упритомнена нами наша ж (і я не виключення) схильність знову повертає нас до зусилля втямити, що ж воно парадигми з архетипами, та ще й з цінностями; і сподіваюся, що не лише мене тішить зорієнтованість нашої молоді на те, щоби все те збагнути, причому навіть із залученням фахівців.

І навпаки, мені подобається тлумачення (жалкую, що не можу пригадати, де його вздрів), що “вставайте, кайдани порвіте” – це і про кайдани упереджень теж, та і про невігластво також (“якби ви вчились так, як треба...”). З деякими (“братні народи” тощо) ми сливе впоралися, але залишилося ще ...достобіса.

Не зайве буде зауважити, чи то пак ще раз підкреслити, наскільки для будь-якої розумової діяльності багато важить система понять – ота сама мережа смислів. Наприклад, постійно, до ладу і, переважно, не до ладу використовуване нами слово “влада” більшою мірою збиває з пантелику, а надто в словосполученнях “піти у владу”/”піти до влади”. Так само “держава” – в словосполученнях штибу “держава мусить”. В тих же США (у них таки є чимало чому повчитися, а надто в царині політики) є чітко state та government, відповідно “держава” та “держапарат” (а не лише “уряд” як такий). Тоді стає ясно, що держава нічого не мусить (і не може мусити – бо не є суб’єктною). Якщо ж громадяни чогось потребують (вважають, що те їм “повинні надати”), то це “хочемо” треба спрямовувати до певної інституції держапарату (і тоді звіт очікується від конкретної інституції з нескладним уточненням до відповідальності конкретних осіб, а не від аморфної маси “влади”). І, звісно, це теж заслуговує окремої теми роботи в режимі публічного (громадського) розуму.

Ну от, я разів 20 написав слово “втямити” і ще скількись інших слів наразі лише для того, щоб пояснити, що то таке напружувати розум і чому ми без того ну ніяк не обійдемося (сподіваюся, “рецепту благополуччя” від мене ніхто не очікував). За нас цю роботу не зробить ніхто, адже бажаючі (вони будуть) допомогти тямитимуть перш за все свою користь, а тоді вже нашу. Звісно, мені не йдеться, що кожен українець повинен виконати самотужки всю мислительну роботу (якби навіть таке можливо було б вчинити самотужки). Але внести свою маленьку щопту, а може й соліднішу дещицю варто кожному – звісно, крім байдужих. Ну а від тих, хто вважає себе, претендує бути політиком чи аналітиком (зокрема політологом), вимагається (!) щось істотніше (корисніше для суспільства, нації), ніж красиве жонглювання словами давньогрецького та латинського походження. І така робота вже йде: прикладом та певною мірою і взірцем може бути книжечка Володимира Дубровського, що пояснює: хочеш дива – збудуй сам. 

Тож нумо до досі не зробленого (недороблене та зроблене не до шмиги – то не зроблене):

• втямити, хто МИ є і чого хочемо, навіть прагнемо, жадаємо (і втямити детально – з усіма парадигмами й архетипами включно, але не втрачаючи цілісність уявлення);

• помислити і змислити своє бажане майбуття – теж конкретно щодо важливих деталей;

• все те гарненько упритомнити, себто усвідомити (“упритямити”) і більше не не позбавляти своєї уваги, відтак – всілякого потрібного дбання й ретельного піклування.

Лишень пильнуймо пастку бездіяльності (“дурень думкою багатіє”) у зіставленні з пасткою дій, спричинених емоціями (так званих “зривів”). Не дивно, що шляхетність наших попередніх намірів та навіть продуманість планів, бачень тощо не була плідною, адже плідною може бути лише спільна дія, підвалиною якої є (своя!) мудрість, вироблена зі спільно втямленого, змисленого й упритомненого (бо більше ж нема з чого).