Андрій Бондар

 

Мені б найменше хотілося, аби цей текст сприйняли як виправдання. Однак цього, вочевидь, уникнути не вдасться і, боюся, не вдалося б нікому, хто ступив на слизьку стежку рефлексії над речами неймовірно болісними і страшенно важкими. Та ще й у позиції людини, яка себе пояснює, відповідаючи на досить недвозначний і дошкульний закид.

 

Суть закиду, максимально скорочуючи, полягає в тому, що я (а разом зі мною ще двоє відомих співгромадян і колег) нічого не пишу про війну: “Про нашу, блін, українську війну з Росією! Як наче в нас нічого і нема, як наче й не болить”.

 

Авторка цих слів – відома українська волонтерка Діана Макарова, яка поклала останні роки життя на допомогу фронту. А тому легковажити її словами аж ніяк не випадає. Ба більше – я не можу не визнати її рації. Закид цілком справедливий. Я справді злочинно мало задіяний у справи, пов’язані з війною, а тому в публічних проявах життя моєї досить-таки приватної особи від певного часу ця тема якщо й не зникла зовсім, то таки відчутно поступилася речам більш звичним і буденним.

 

Мені не бракує ні клепки, ні емпатії сприймати слова Діани з розумінням, цілком щиро визнавши її правоту, адже я не перепощую у fb новини про загиблих і поранених, не пишу про проблеми в армії, не славлю українських бійців і жодного разу за три роки так і не з’їздив на Схід, як робили десятки, якщо не сотні моїх колег. Mea maxima culpa. Я це визнаю.

 

Але що стоїть за моїм визнанням? Самого визнання надзвичайно мало. Добровільно визнати свою провину в будь-якому суді – елементарно просто. Хоч цей суд лише моральний і, як сказали б у совєтські часи, “товариський”. Головне – свідомо обрати цю зручну стратегію поведінки, бо, як відомо, за добровільне зізнання “менше дадуть”. Так само й тут. Вельми просто визнати власну неспромогу та моральну нижчість і на цьому малодушно зупинитися, не спробувавши відповісти насамперед самому собі на питання: чому з тобою відбувається саме так? Точніше, чому ти не робиш того, чого від тебе очікують? Навіть якщо сатисфакції вимагає лиш одна, конкретна особа, обов’язково потрібне якесь самоповчання або бодай спроба себе пояснити.

 

Отже, війна. Я пам’ятаю себе, коли все тільки починалося. Не було ані дня, щоб я щось не написав про війну. Послідовність подій на фронтах згадувати не буду, бо всім вона добре відома – від анексії Криму в лютому-березні 2014 року та захоплення Донецька у квітні того ж року й аж до сьогоднішнього дня. Але десь у цій хронології, мабуть, є момент, якась досі не визначена мною віха, коли все змінилося.

 

Втім, можливо, жодної віхи і немає, а є повільне звикання та прийняття війни в себе. Не знаю. Цілком імовірно, що я змирився з війною саме тоді, коли вона перейшла з гарячої стадії у так звану “війну блокпостів”. І так, авжеж, це щира правда – я перестав про неї писати. Хоч саме словосполучення “змиритися з війною” – моторошний оксюморон, який відгонить кричущим соліпсизмом, бо змирився і сприймаю її як рутину тільки я. Бо в когось усе по-іншому, все зовсім не так, як у мене.

 

Хтось невідомий йде на фронт і гине або повертається з важкими пораненнями та психічними проблемами. Хтось невідомий їде на фронт з кевларовими касками, безпілотниками і тепловізорами. Хтось не припиняє бути постійно в курсі подій, акуратно фіксуючи кількість загиблих і поранених. Але не я. Це не про мене. Я не можу точно визначити, коли війна стала тлом мого життя і змінила свій статус. Тут я маю на увазі отой перехід від війни як порушення норми і звичного трибу життя до війни як певної даності, коли приходить, можливо, до кінця не концептуалізоване, але досить очевидне розуміння, що на все це я, на превеликий жаль, не маю жодного впливу.

 

Правда в тому, що я нічого не знаю не лише про цю війну, а про війну взагалі. Я не маю її у своїх відчуттях і в щоденній практиці. Я геть не розуміюся на ній, вважаючи її окремою наукою, і не можу на око відрізнити беемпе від бетееру. Я ніколи нікому нічого не радив і нікого не звинувачував – ні в Іловайській трагедії, ні в кривавих “казанах”, ні в недостатньому озброєнні військ, ні в неправильно проведеній мобілізації, ні в бездарно проведених військових операціях. Я не сварив генералів і не шукав винних. Я визнаю свою некомпетентність і досить добре відчуваю межі свого впливу на фабрику війни та її машинерію.

 

Можливо, саме з перелічених вище причин я не пишу про війну поем, оповідань, п’єс або романів. Усе це мене аж ніяк не виправдовує, але, можливо, трохи пояснює. Я не маю права говорити, що “не народився для війни”, бо це ще більш моторошний соліпсизм, аніж фраза “я змирився з війною”, адже ніхто в цьому світі не народився для війни. Всі народжені для життя. Але я хочу бути чесним – насамперед із самим собою: я не маю права писати про речі, яких не пережив на власній шкурі. Можливо, хтось інший здатен, а я не можу. Насувається ще одне важке питання: чи маю я право саме на таку позицію? І це питання, як на мене, риторичне. Не в тому сенсі, що на нього вже існує відповідь, яка відома всім, а в тому, що я її для себе знайшов.

 

Однак, міркуючи про цю війну, в мене ніколи б язик не повернувся назвати її “не моєю” або “чужою”. У певний спосіб ця війна пронизує кожен мій день, стоїть за кожним рогом і визирає з кожної шпарини. Вона стоїть у мені дефолтом, наче якась комп’ютерна програма, встановлена кимось іншим, набагато сильнішим за мене, програма, яка паралізує, знесилює й отруює всю систему, визначає кожен крок і кожен погляд. Програма, яку в певний момент просто прийняв і яку не вижене жоден антивірус. Прийняв на своєму особистому рівні, де я можу щось зробити – комусь допомогти грошима, комусь репостом, комусь звичайною розмовою.

 

І саме тут місце для слів про біль. Біль, безперечно, є. Він ніколи нікуди не зникав, як не зникає грижа між четвертим і п’ятим хребцями від безперестанної сидячої роботи або короткозорість, або 20-річний триб життя робочої коняки. Але чи повинен я писати про цей біль? Ні, не повинен і не мушу. Хоч і можу. Я можу написати про далекого родича, зовсім молодого хлопця, який загинув під Іловайськом у серпні 2014-го і лежить на кам’янецькому цвинтарі. Можу написати про приятеля, який мучиться нічними кошмарами і не може забути очей “тих пацанів, ще зовсім сцикунів”. Можу написати про родину донецьких біженців, яка втратила майно, роботу та друзів і четвертий рік мешкає в моєму домі. Можу написати про знайомого з Росії, який половину своєї зарплати топ-менеджера регулярно віддає на українську армію. Я завжди можу розділити чужий біль, який насправді зовсім не чужий. І я його розділяю. Як можу, як умію.

 

Мабуть, погано можу і ще гірше вмію. Але я точно не збираюся його примножувати і поширювати публічно тільки тому, що комусь бракує прилюдних виявів мого емоційного життя. Навіть якщо цей “хтось” гідний і заслужений. Зовсім не тому, що я бездушний і збайдужілий. Хоч цей “хтось” може так думати і має на це повне право. А тому, що найменше у своєму житті мені хочеться порівнювати свій біль із болем людей, які страждають по-справжньому, в яких болять тіла і душі так, як мені й не снилося. Я на це не заслужив.

 

11.12.2017