Цей текст є першим розділом книжки, присвяченої окремим питанням психіатрії. Мета цього розділу – намагання «виправдати» науковість психіатрії, але не шляхом якомога повнішого обґрунтування її внутрішніх пізнавальних ресурсів, тобто не зсередини і не засобами самої психіатрії. Такий підхід, як показує нинішній стан справ, малорезультативний, і тому пропоную обрати інший шлях.
Душа покинула цей світ,
Осиротіло божевілля,
Загублене в обіймах прагматичного свавілля
Неперевершена досі у писемній історії «золота доба» античної культури, закладаючи підвалини усякого світобачення, дала зрозуміти: філософія як любов до споглядання істини не вартує нічого без жаги до пізнання. Так з надр філософії зародились науки, а серед них найпершою – медицина. Всі решта наук – навіть математика й астрономія - ще декілька століть викристалізовували своє усамостійнення від філософії, бо не мали достатньої доказової сили без можливостей експериментувати з фактами, почерпнутими із досвіду прямих і безпосередніх спостережень. Медицина ж була від незапам’ятних часів нерозривно пов’язаною із такими можливостями і навіть більше – побудована на помилках прямого досвідного пізнання.
Саме медицина, а відтак і всі інші науки, сформувались завдяки випрацюванню власної методології, почерпнутої із філософії як універсальної любові до споглядання істини. Можемо сказати ще і так: філософія античності, вибудовуючи архітектуру всього подальшого пізнання, заклала у її фундамент основні наріжні проблеми – що таке істина, час, вічність, свобода, життя. На цих наріжних каменях постали фундаментальні науки – і серед них медицина, як перша і неухильна потреба людей оберігати життя.
Щоправда, медицина, та всі інші «великі» наукові дисципліни, будучи радше родовими поняттями, поступово ділились на окремі «менші» науки, комбінувалися між собою і змінювали межі своєї компетенції у відповідності до потреб часу та існуючих можливостей пізнання. Але все ж основне питання, поставлене «золотою добою» античності, залишалося незмінним, а саме – чи може будь-яке знання стати повновартісною наукою, якщо воно не має під собою філософського підґрунтя, себто не володіє хоча б якоюсь вагомою філософською проблемою? На таке питання, з огляду на різні причини, психіатрія відповіді не мала, оскільки її предметом були душевні або ж психічні хвороби. Душа і психіка, якщо говорити про їх пізнання, тривалий час були цариною філософії та теології (металогіки). Поступово, коли із філософії виокремлювалась психо-логія (від гр. ψυχή [psyché] – душа; λόγος [logos] – наука), то вже вона – але ж не психіатрія – всеціло перебрала на себе компетенцію у формуванні знань про душу. З іншого боку, предмет психіатрії зводився до вивчення розладів та хвороб, нехай душі чи психіки, і в цьому психіатрія позиціонувала себе завжди як розділ медицини. Якщо ж брати до уваги ще й непросту соціальну її функцію, то стає зрозумілим, що відповідь на основне питання філософії для психіатрії, здавалось би, губиться серед її переплетень з іншими науковими дисциплінами.
Та все ж, що психіатрія вважає сама себе самостійною наукою, сумнівів не виникає. Якою наукою вона є, ми зможемо подумати пізніше. Але не забуваючи про основне питання, тобто чи має психіатрія своє спеціальне філософське підґрунтя, ми змушені насамперед подбати про позитивну відповідь на нього. Якщо специфічним теоретично-науковим фундаментом психіатрії вважати загальну психопатологію (а іншого ми не знаємо), то відповідь буде радше негативною. Карл Ясперс, єдиний величний філософ у психіатрії та єдиний психіатр у великій філософії, формулюючи принципи загальної психопатології, одразу ж, з самого початку застерігає: «Для психопатолога… ґрунтовні філософські (виділено автором) студії для його конкретного пізнання не несуть у собі жодної осяжної і позитивної цінності. Зрозуміло, що від філософії він нічого особливого не зможе почерпнути. Але такі студії усе ж мають певний смисл, хоча й смисл цей радше негативний. Адже той, хто намагався ґрунтовно осмислювати критичну філософію, буде принаймні захищений від численних хибних питань…» (Karl Jaspers, «Allgemeine Psychopathologie», 9 Aufl. 1973, S.6, переклад О.Ф.). Цим Ясперс, по суті, прикрив за собою двері у філософію як для теоретичної, так і для практичної психіатрії; надалі він зосередився виключно на проблемі екзистенціалізму і до психіатрії професійно вже не повертався.
Важливо розуміти: вплив Ясперса виявився настільки вагомим, що після його «вироку» ми не мали і досі не маємо хоча б якихось вагомих дискусій про основне питання філософії у психіатрії. Причини цьому різні. Однак, як би там не було, негативна радше відповідь на це питання жодним чином не повинна відхиляти від подальших пошуків позитивного його вирішення. Інакше ми змушені будемо визнати, що психіатрія таки не має свого самостійного статусу і таки дійсно є лише однією з численних прикладних спеціальностей у спектрі інших «великих» дисциплін – психології, медицини, соціальних наук чи сучасної нейробіології.
Отже, після Ясперса знайти позитивну відповідь на основне питання ніяк не вдавалось. Але не вдавалось тому, що це питання розглядалось лише на «традиційному» і накресленому Ясперсом шляху – від філософії до психіатрії. Однак існує ще й інша, зворотна можливість, Ясперсом не передбачена – переформулювання основного питання як такого. Спробуємо висловити його наступним чином: якщо будь-яке знання здатне поставити перед філософією хоча б якусь фундаментальну проблему, то чи не достатньо цього, аби визнати таке знання повновартісною наукою? Здається, при такому формулюванні основного питання ми можемо відшукати позитивну відповідь, а з нею – отримати більшу впевненість психопатології та психіатрії у своїй науковій самостійності.
Міркування щодо відповіді на переформульоване основне питання спробуємо спочатку висловити у вигляді інтуїтивного твердження. При цьому спиратися будемо на сукупний досвід психіатричної практики і, зокрема, на найпростішу ознаку для розпізнавання будь-якого психічного розладу. Така ознака в українському лексиконі формулюється особливо чітко – «з глузду з’їхав». Точність цього виразу для нашої інтуїції може мати принципове значення, оскільки ним підкреслюється центральний критерій психічного розладу як такого, а саме – втрата здорового глузду (common sense). Здоровий глузд – common sense, своєю чергою, є основою всякого порозуміння і всякого узгодження позицій між людьми. Причому такого порозуміння, яке засновується на визнанні «первинної правди» і очевидних («прозорих») фактів¹. Відтак, беручи до уваги ці міркування, можемо інтуїтивно сформулювати основне питання таким чином: психопатологія як теоретичне підґрунтя психіатрії та психіатричний досвід загалом ставлять перед пізнанням проблему очевидної реальності, або ще точніше – проблему очевидності як такої.
Це міркування, будучи інтуїтивним, потребує, однак, спеціальних додаткових пояснень. Але вже навіть із загальної суми психіатричних знань і практичного досвіду можна побачити принаймні два взаємопов’язані моменти: а) по-перше, що очевидність як таку ми можемо вбачати як «розмежувальну полосу» не лише нормального і психічно розладнаного психічного життя, а й «нормального» та геніального; б) і по-друге, якщо очевидність як така є межею «нормального» і «психопатологічного», то усякий вихід поза цю межу означатиме трансЦеденцію. Адже усякий вихід за межі очевидного досвіду, за найзагальнішим визначенням, буде трансЦедентним. Чи трансцеденція здійснюється з метою філософського або наукового пізнання, чи вона є результатом божевілля, це вже інше питання. Ясперс пише: «Врешті-решт, поняття "душевна хвороба"… розвертається неочікуваним боком, коли під ним розуміємо прояви, що заслуговують на позитивну оцінку. Аналітичні патографії видатних людей свідчать нам, що хвороба не завжди і не тільки розладнує душевне життя; деякі прояви творчості виявляють себе наперекір хворобі, а для інших хвороба стає необхідною передумовою для творчості». (ibid, S.650)
Таким чином, спробуємо стверджувати, що очевидність та трансЦедентність є саме тими фундаментальними проблемами, які психіатрія висуває перед пізнанням усього спектру проявів душевного життя, а відтак – і перед способами розумінням світу. Завдяки цим проблемам психіатрія могла б мати достатньо прав, аби позиціонувати себе як наука у повновартісному сенсі цього слова.
Спробуємо, відтак, обґрунтувати наше твердження. Насамперед, ми вже зазначали, що досвід практичної психіатрії при розпізнаванні будь-якого психічного розладу спирається перш за все на поняття очевидності. При неврозах пацієнти, загалом добре тестуючи реальність, не спроможні довіряти очевидним аргументам про ірраціональний (з позицій наявного на даний час медичного знання) характер їхніх симптомів. Скажімо, при настирливостях – запевненням у тому, що жодної очевидної загрози або небезпеки з боку фобій чи обсесій не існує; при тілесно-конверсійних проявах – що тілесні симптоми (наприклад, парези) суперечать очевидним анатомічним та функціональним закономірностям; при іпохондрії – що скарги та симптоми базуються на очевидній та неодноразово підтверджуваній несумісності з медичною діагностикою. При афективних депресивних розладах будь-які аргументи про очевидну відсутність реальної гріховності, вини, нікчемності чи життєвого краху та підстав до надмірної тривоги пацієнтами до уваги не беруться, рівно ж як і при маніях – ідентично, але все до навпаки. Щодо психотичних маячних, галюцинаторних розладів та станів потьмарення свідомості, то у всіх цих випадках нездатність сприймати очевидні факти є підставовим критерієм їхнього розпізнавання. При цьому очевидність в усіх ситуаціях загальної психіатричної практики, по суті, прирівнюється до здорового глузду, тобто сукупності загальновизнаних аргументів, почерпнутих із досвіду буденної культури і таких, які не дають підстав сумніватись у правдивості наявної реальності. Правда, ми далі скажемо, що це не зовсім і не завжди так. Але загалом, саме здоровий глузд вже від Арістотеля покладався в основу практичного визнання істинної дійсності (ϰοινὴ αἴσθησις koiné aísthesis), нерозривно поєднуючи у собі і чуттєвий, і раціональний досвід – так чи інакше розладнаний при будь-якій психічній хворобі.
Водночас історія психіатрії свідчить: якими би критеріями розмежування нормального і божевільного вона через усі століття не користувалась, жоден із них не рятував її від неоднозначного і навіть негативного відношення з боку суспільства. Можна думати, що найбільшою мірою це пов’язано з поняттями «норма» і «хвороба», які трактувались і продовжують трактуватись по-різному – психіатрією з одного боку, а соматичною медициною і суспільною думкою з іншого. Ілюстрацій цьому знаємо незліченну кількість. Тут доречно згадати лише хрестоматійний випадок Демокрита, якого мешканці Абдери вважали божевільним і запросили для його «експертизи» знаменитого Гіппократа (про що детальніше згадаємо пізніше). Або «сучасну» дискусію навколо нормальності або ж патологічності пристрасного кохання, підняту на щит разом з усіма іншими пристрастями ще філософією стоїцизму, а сьогодні розгорнуту навколо включення цього стану до переліку діагностичних рубрик DSM-V у якості хворобливого стану.
Щодо різних підходів до трактування норми і хвороби у психіатрії звернемося знову ж до Ясперса. Саме йому належать основні «теоретичні» намагання вирішити цю проблему через протиставлення з соматичною медициною. «Соматична медицина, – пише він, – загалом мало турбується з’ясуванням того, що таке "хвороба"... Що ж стосується психіатрії, то для неї питання про смисл поняття "хвороба" має величезне теоретичне і практичне значення… Оціночні поняття (на відміну від середньостатистичних – О.Ф.) у психіатрії множаться безперестанно, вбираючи у себе врешті-решт якнайширший спектр ціннісних суджень… Ми могли б відкинути всі оціночні судження і мислити про психічне життя, спираючись лише на усереднену норму (виділено О.Ф.). Такі спроби дійсно мали місце на практиці… Фактично, якщо ми висловлюємо судження про якусь подію або якесь явище із психічного життя як про щось "нездорове", ми рідко відштовхуємось від уявлень про середньостатистичне. Якщо ми намагаємося сформулювати уявлення про норму, яке виходить за рамки чисто біологічних уявлень про збереження виду, про відсутність болю і т.п., ми повинні ввести у сферу нашого розумування такі параметри, як придатність до соціального життя, здатність переживати радість і задоволення, цілісність особистості, гармонію і стабільність характерологічних ознак і потягів, зрілий розвиток усіх вроджених здатностей і т.п. (виділено О.Ф.). Різноманіття уявлень про норму в психіатрії означає, що межі поняття "психічно хворий" у порівнянні з границями будь-яких понять, пов’язаних із соматичними хворобами, нескінченно розмитіші». (Jaspers K., ibid.)
Симптоматично, однак, що після завершення побудови загальної психопатології Ясперс у 30-річному віці покинув психіатрію заради філософії (1913 р.). Хоча він і продовжував доопрацювання своєї фундаментальної праці над теоретичними основами психіатрії і збільшив об’єм первинного видання майже вдвічі, але ж базової проблеми норми, за межею якої починається не-нормальне психічне життя, він не вирішив. Розмитість меж поняття «психічна хвороба» упродовж 20-го століття посилювалась ще і завдяки експансії психоаналізу, психопатологія якого – на відміну від психіатрії – не передбачала будь-яких якісних відмінностей між нормальними і хворобливими проявами душевного життя. (Щодо цього Карл Ясперс вступив у доволі гостру полеміку із Зиґмундом Фройдом, яка, однак, жодним чином не допомагала розв’язати проблему норми та її меж).
Так чи інакше, недостатнє опрацювання психопатологами понять норми і хвороби мало результатом те, що психіатрія, поступово інтегруючись у загальномедичну парадигму та неухильно віддаляючись від психодинамічних позицій, врешті-решт залишилась на позиціях свого описового визначення, запропонованого Ясперсом. Точніше – на позиціях перечислення основних параметрів гармонії всіх якостей людини та задоволення основних потреб (виділених нами у його тексті – див. цит. вище). Це визначення, зокрема, корелює і з визначенням психічного здоров’я, прийнятим у сучасній міжнародній медичній практиці (як, наприклад, ВООЗ).
Проблематичність такого вирішення дилеми «норма–психопатологія» полягає, однак, у тому, що якраз у практичній площині, але також і у теоретичному трактуванні психічних хвороб таке описово-розмите поняття норми виявилося малопридатним для користування. Для психіатра значно важливіше розуміти і «бачити» не стільки розмаїття відхилень «нормального» психічного життя з боку екзистенціальних потреб і мотивацій пацієнтів, скільки межу, яка розділяє нормальне душевне життя і психічну хворобу.
Іншими словами, опрацювання понять нормальних і психопатологічних переживань зводиться, по суті, не стільки до феноменологічних (тобто деталізовано-описових) характеристик цих понять, скільки до визначення «граничної полоси», порушення якої або перехід через яку вказує на вихід із території нормального у територію психопатологічного. Такою граничною полосою, слід думати, і є очевидність.
Приймаючи такий висновок, змушені, однак, будемо визнати, що без задовільного визначення очевидності скористатися цим поняттям на практиці та в теорії не зможемо. В такому разі придатність цього поняття буде не більшою, ніж розмите поняття норми, на яке, як ми бачили, особливо покладатись не вдається. Найчастіше для визначення очевидності вживається просте її описування як загальноприйнятої гадки, думки або враження, що не підлягає сумніву (з позицій здорового глузду – common sense, sensus communis). Незадовільність цього визначення для психіатричного вжитку, однак, вимагала би від нас деяких важливих його уточнень: очевидне це таке, ставлення до якого не підлягає сумнівам з позицій загальноприйнятої на даний час сукупності знань про існуючу дійсністю.
Спираючись на таке попереднє уточнення, можемо сказати, що:
1) очевидність є відношенням² до істинного стану речей і сутностей, але таким відношенням, яке усе ж передбачає сумнів. Ми думаємо – можна у цьому не сумніватись (але ж можна і засумніватись);
2) очевидність відображає у собі сукупність загальноприйнятих парадигматичних уявлень або знань про наявну дійсність, тобто дійсність, яку маємо на даний час. Як, скажімо, очевидність руху Сонця навколо Землі до Коперника і навпаки – після нього);
3) очевидність є одним із головних і беззаперечних аргументів у вирішенні питання не тільки про існуючу дійсність як таку, а про істинний стан речей (сутностей), де аргумент слід розуміти як доказ, що базується на погодженні усіх сторін. Ми говоримо – але ж це загальновизнаний факт;
4) погодження усіх сторін про істинний стан речей означає інтер-суб’єктивний його характер і досягається двояко: або у спрощеному варіанті – на основі здорового глузду (sensus communis), або у повному варіанті – на основі загальновизнаного - декларативного³ – знання. Ми запитуємо – чи поділяєте Ви цю точку зору або таке твердження?;
5) при цьому необхідно додати суттєве застереження: очевидність здорового глузду (common sense - «обов’язкової або первинної правди» практичного смислу), далеко не у всіх випадках збігається з очевидністю декларативного знання. Ми знаємо, що існують і такі «очевидності», які здоровому глузду недоступні;
6) декларативні знання, наявні на даний час, з необхідністю носять універсальний характер; інакше вони не можуть бути визнаними як загально-консенсусні. Ми наділяємо усяке знання універсальною компетенцією;
7) принцип вибору істинності - неістинності базується на до-вірі, у залежності від того, наскільки ми віримо чи ні здоровому глузду або наявній сукупності знань про дійсність. Ми вважаємо, що наш вибір достатньо обґрунтований завдяки «колективному» досвіду, але аж ніяк не сліпій вірі;
8) очевидність є принципом⁴, відношення якого до істинності включає як її визнання, так і вибір можливих дій в результаті її прийняття чи неприйняття. Ми говоримо: "якщо це очевидно, то…"
Відтак, уточнене визначення очевидності могло б бути таким: очевидність є таким принципом універсального відношення до наявного світу, який передбачає його істинність, засновану на до-вірі до декларативного знання про існуючу дійсність.
Для повноти цього визначення залишається не врахованим ще одне зауваження, суттєве і для загального, і для психіатричного контексту. Воно стосується значимості універсальності принципу очевидності для відмежування її від псевдо-очевидної позиції.
Нерідко доводиться чути, що різні люди, окремі соціальні групи чи специфічні культури, що співіснують у даний період історії, мають «свої власні очевидності», відмінні або й несумісні між собою. Найвиразнішими тут можуть слугувати приклади людей з різним соціальним чи економічним статусом, ворогуючих чи воюючих країн, або міжрелігійні чи ідеологічні конфлікти. У таких ситуаціях кожна із сторін переконана у беззаперечній слушності свого варіанту очевидності. Результатом такої «локальної» очевидності стає принципова розбіжність у виборі переконань, відреагувань та дій, що є, за визначенням, головною особливістю усякої принципової позиції. Але ж визнання такої «варіативної» очевидності «забуває», що при цьому ігнорується основний і неухильний критерій очевидності як такої. Цим критерієм і є універсальність принципу очевидності, тобто його загально-визнане погодження на основі декларативного знання - за будь-яких обставин незалежного від особливостей, які у даний час характеризують кожну культуру, соціальну групу чи окрему особистість.
Такі особливості будуть завжди відображати лише обрану частину очевидності, яку та чи інша окрема спільнота сприймає за очевидність повну. Особливо це стосується ситуацій, коли в основу очевидності покладається «локальний», характерний для окремішньої соціальної спільноти здоровий глузд. Не випадково, різні мовні групи мають власні та відмінні від інших формулювання здорового глузду - навіть на побутовому (не кажучи вже про світоглядні питання) рівні. Відтак, без дотримання універсальності, очевидність стає «варіативною видимістю», і така видимість спирається не на загальноприйняте декларативне знання, а на один із варіантів такої інтерпретації наявної дійсності, при якій частина приймається за ціле. Зрозуміло, що усякою «варіативною видимістю» легко маніпулювати: для цього достатньо змінити один варіант інтерпретації часткової дійсності на інший, ігноруючи необхідність аргументувати свою позицію декларативним знанням.
Що ж стосується психіатричного аспекту псевдо-очевидності, яку ми надалі і будемо називати варіативною видимістю, то її, слід думати, можна було би застосовувати у якості важливого критерію розпізнавання розладів особистості (психопатій). Можливість такого припущення нам необхідно буде з’ясовувати спеціально. Тут скажемо лише, що маніпулятивна настанова, підґрунтям якої і є варіативна видимість, у психіатрії віддавна розглядається як одна із характерних ознак усякої психопатичної поведінки. Крім цього, будь-який розлад особистості завжди має певні «сліпі плями» в універсальній картині цілісного світобачення, а тому і специфічний дефіцит в системі принципів, які постійно деформують відношення до дійсності та стосунки з іншими.
На завершення розгляду психіатричної складової проблем очевидності потрібно було б звернути увагу ще на два «прикладні» аспекти.
Перший із них – це трансцендентні уявлення або ідеї, які покинули територію очевидності та які доводиться психіатрові оцінювати на предмет їхньої «психопатологічності» чи «нормальності». Цей аспект також буде предметом окремої дискусії.
Другий аспект стосується можливості систематизувати основні класи психічних розладів на основі поняття очевидності. Зрозуміло, що будь-які психотичні прояви (включно з диссоціативними), як ми вже згадували, «лежать» поза межами очевидності, тобто принципової довіри до декларативного знання. Відтак весь спектр межових розладів, включно з циклотимно-афективними, шизотипальними, важкими особистісними та недостатньо диференційованими, коливається навколо «граничної полоси» такої довіри – від її непорушності (нормальності) і до епізодичного або періодичного переходу за її межі (психотичності). Невротичні та реактивні непсихотичні (стрес-залежні) розлади, натомість, є такими, що «проривають» цілісність очевидності в одному або й декількох окремих місцях, але із території довіри до декларативного знання про існуючу дійсність пацієнтів не виводять.
Залишаться ще коротко окреслити деякі – назвемо їх «метапсихіатричні» – аспекти очевидності, які могли б мати відношення і до філософської, і до психіатричної площини. Передусім – позицію очевидності (як універсального принципу довіри) до існуючої дійсності у часі.
Із нашого визначення маємо підстави думати, що очевидність не передбачає можливості ретроспективної оцінки щодо фактів і сутностей у минулому. Зрозуміло, що будь-який факт минулого є завжди інтерпретацією або описовим відображенням. Повсякденне життя переконує нас у цьому на кожному кроці. Адже важко сперечатись із тим, що будь-які неправомірні вчинки чи «факти», які мали місце у минулому, підлягають двом процедурам: розслідуванню та судовому вироку. Розслідування передбачає з’ясування «правдивого» стану справ, але при цьому може користуватись лише «свідченнями», які завжди є або інтерпретаціями, або ж описом досліджуваних подій. І навіть те, що може «абсолютно свідчити» про факти із минулого, як, наприклад, відео-, аудіо-, навіть 5D-форматні «записи», не дають змоги перевірити їх на повноту всієї наявної на той відрізок часу дійсності. Ще наочніше переконує нас у не-очевидності минулого судова практика, головна презумпція якої завжди повинна відштовхуватись від принципу сумнівної очевидності правопорушення (презумпція невинуватості). Крім усього, будь-які інтерпретації чи описи минулого завжди суб’єктивні, а отже, не мають необхідної умови для очевидності – інтерсуб’єктивного погодження. Загалом, притримуючись нашого визначення очевидності у «бюрократичному» і формальному сенсі, ми й насправді не маємо підстав наполягати на тому, що «минуле», а отже і наявні у ньому факти, є гарантовано очевидними.
Спробуємо тепер узагальнити сказане у вигляді наступного питання: чи дійсно можемо застосувати до будь-яких фактів чи подій у минулому принцип очевидності, якщо у його основу покладається довіра одночасно і до декларативного знання, і до його інтерпретацій? Відповідь на питання може стосуватися оцінки психопатологічних проявів, які мали або могли мати душевно хворі у своєму минулому, тобто в анамнезі. Це питання також виросло до одного із ключових моментів у дискусіях навколо психоаналітичного методу дослідження, побудованого на реконструкції минулого досвіду пацієнтів. В подальшому ми ще повернемося до цього.
Висунуті застереження щодо очевидності у минулому – наскільки б вони не здавалися «схоластичним» – налаштовують нас на ще одне вагоме питання, а саме: чи очевидність може слугувати для пізнання дійсності не-наявної, яка на даний час взагалі не існує. Як, наприклад, реальності віртуальної. Що знання про існування дійсності у майбутньому (крім окремих закономірно передбачуваних процесів) неможливе – це самозрозуміло. Менш зрозумілим, натомість, є застосування принципу очевидності до світу віртуального. Та все ж якщо і минула, і майбутня чи уявна «дійсність» не забезпечує надійних підстав, аби вважатись очевидною, то очевидність, як така, може слугувати лише у якості відносного «інструменту» – у пізнанні ще не звіданих речей та сутностей, недостатнього. Відтак зрозуміло, чому для отримання нового, ще не існуючого знання, необхідно виходити (трансцендувати) за тимчасові межі очевидної дійсності, тобто тимчасово відмовитись від принципу очевидності. Яким, натомість, чином сказане може накладатися на суто психіатричне пізнання, ми також розглянемо окремо.
Наступним аспектом, у якому «перехрещуються» інтереси психіатрії та філософії, є вже згадувана нами проблема трансЦеденції як виходу за межі очевидності. Тут ми не матимемо змоги для детальнішого з’ясування як самого терміну, так і відмінностей понять «трансцеНдентність» та трансЦедентність». Зазначимо лише, що за терміном «трансЦедентність» ми залишатимемо значення переходу межі очевидності, тобто за межі довіри до здорового глузду і декларативного знання. ТрансцеНдентність, відтак, ми розумітимемо у відповідності до загальноприйнятого його філософського трактування – як усе, що можемо помислити без опори на досвідчене знання (на досвід).
Поняття трансЦеденції у нашому випадку важливіше: воно, здавалось би на перший погляд, однаково характеризує як «нормальну» чи геніальну пізнавальну здатність, так і божевільне її «ушкодження». Але – лише подібним чином. Бо нормальне пізнання є таким, яке лише тимчасово покидає рубежі очевидності, а насправді розширює її полосу. Адже пізнання ще незвіданого здійснюється за рахунок формування нового, «вписуваного» у рамки попередньої очевидності, знання. Треба думати, що теорія відносності та принцип невизначеності квантового мікросвіту слугують найвиразнішими ілюстраціями формування нової очевидності саме тому, що у короткий час показали практичну придатність нового знання, сумісного з усім попереднім. Відтак можемо погодитись, що «нормальність» пізнання передбачає, серед іншого, необхідність «вписувати» нові знання у попередню очевидність, жодним чином її не порушуючи. Не випадково ми говоримо, що всі геніальні відкриття створюють для нас нові обрії очевидності, досі невідомі.
Божевільна трансЦедентність, натомість, виводячи за межі очевидності, сама по собі нового знання не передбачає, оскільки існуючої очевидності, за визначенням, не визнає. Психоз ми звикли характеризувати як стан заперечення реальності, і психоз дійсно заперечує більшу або меншу частину реальності, але ніколи всю (навіть при галюцинаціях, маячних переживаннях чи неадекватному трактуванні оточуючого). Натомість психоз та усяке істинне божевілля завжди, у всіх випадках не визнає принципу очевидності. Іншими словами, якщо психотичні пацієнти і можуть визнавати якісь аспекти існуючої дійсності (наприклад, тілесність, погоду, реальні фізичні впливи чи загрози, необхідні аспекти буденного життя), то очевидність як принцип відношення до існуючої реальності у них порушений завжди – незалежно від того, наскільки збереженим чи ушкодженим у них буде визнання реальності. Чи не найвиразнішим «зразком» такого психотичного стану може слугувати параноя – систематизоване монотематичне маячення, побудоване на хибній первинній ідеї. Хворих на параною іноді важко діагностично розпізнати – настільки реалістично вони здатні описувати дійсність. Але реалістично лише до тих пір, допоки не виявляють порушення принципу довіри до декларативного знання, яким ми намагаємося поставити під сумнів їхню первинну хибно-маячну ідею. Лише на цій ознаці – порушенні принципу довіри – ми дозволяємо собі психіатрично кваліфікувати параною як психоз або істинне божевілля.
Водночас особливості тієї ж параної підказують: дилема «може чи не може божевілля містити ідеї, придані для пізнання ще незвіданого» не позбавляється своєї гостроти. Недаремно ж у новітні часи ексцентричне «інакодумство» надто часто і несправедливо каралось діагнозом «параноя». Крім того, історія містить безліч інших прикладів поєднання геніального пізнання з божевіллям. Та все ж – поєднання, а не тотожності. Божевільний розум – допоки він божевільний – якщо і має спроможність пізнавати, то лише до тієї межі, за якою він вже не здатен узгодити свої (нехай навіть геніальні) ідеї з існуючим світом очевидності. У цьому, здається, якраз і фокусується вся складність проблеми геніального божевілля – як для психіатрії та її соціально непривабливого образу в суспільствах усіх часів, так і для загадковості пізнання в цілому.
Підводячи підсумки цього розділу, можемо побачити, що намагання з’ясувати основне питання психіатрії до філософії дало нам змогу:
1) сказати, що психіатрія може позиціонувати себе як самостійна наукова дисципліна, бо вона здатна висунути до філософії власне основне питання;
2) обґрунтувати припущення, що таким основним питанням є проблема очевидності як такої;
3) привернути увагу до важливості проблеми очевидності у пізнанні наявної дійсності;
4) спробувати визначити очевидність як універсальний принцип нашого відношення до істинності наявного у даний час світу;
5) сформулювати поняття «варіативна видимість» для всіх ситуацій, у яких йдеться про псевдо-очевидність;
6) припустити, що варіативна видимість може розглядатись як один із вагомих «маркерів» усякого розладу особистості (психопатій як таких);
7) запитати себе, чи можемо говорити про очевидність поза наявною дійсністю – у минулому, майбутньому чи в уяві;
8) і припустити, що очевидність, яка завжди обмежена наявною дійсністю, може виявитися недостатнім «інструментом» для пізнання незвіданого;
9) уточнити, що для пізнання незвіданого необхідна трансЦеденція за межі очевидного;
10) висунути застереження, що трансЦедентність геніального і божевільного, будучи, згідно з формальним визначенням, виходом за межі очевидності, є подібними, але не тотожними;
11) і завдяки цьому – уточнити, що надійною ознакою будь-якого божевілля, нехай навіть поєднаного зі здатністю мати геніальну уяву, є не стільки традиційний критерій сприймання реальності, скільки порушення принципу очевидності.
P.S. Формулювання позиції щодо тем, мало висвітлених у відповідній літературі – справа маловдячна. Бажання швидко організувати текст паралельно з бігом думок має наслідком невиправдану поспішність, а відтак і виправдані неточності. Треба, тому, бути вдячним усім, хто має і може мати будь-які зауваження щодо змісту, стилю, побудови і ясності тексту. Враховуючи вже наявні зауваження, треба визнати їхню повну слушність і неабияку корисність. Особливо хочу подякувати дружині – Людмилі, а також Ганні Лілікевич, Оресту Друлю, Олександрові Мироненку і Яношу Саноцькому, які суттєво доклалися до необхідних виправлень. Вони і суттєві, і не дуже, але все ж потрібні. Тому вдячний редакції «Збруча» за можливість додати виправлення, які поки що стосуються лише певних нюансів визначення, його коротшого за попереднє обґрунтування і ще двох-трьох абзаців. Заздалегідь також хотілося б надіятись, що інші виправлення не примусять на себе чекати. Адже тема доволі нова, контраверсійна потребуюча доосмислення. О.Ф. (19.12.2017)
[відповідні зміни внесені в текст — Z]
_______________
¹ The Shorter Oxford English Dictionary подає 4 значення "common sense": (1) архаїчне – як внутрішні відчуття, які розглядаються як спільний, загальний взаємозв’язок або осердя всіх життєвих смислів. (2) «Звичайне, нормальне або буденне розуміння», без якого людина може стати «божевільною» (виділено – О.Ф.). (3) "Всезагальні смисли людства або спільноти» (два варіанти цього значення є – належно озвучений практичний смисл і загальна прозорість). (4) У філософському значенні «обов’язкова або первинна правда» (виділено – О.Ф.).
² В українській мові маємо два слова: ставлення і відношення (нім. – Stellung und Beziehung; англ. – Attitude and Relation). Ставлення є статичним і передбачає «становчу» позицію, як це добре ілюструє слово «проти-ставлення». Відношення охоплює ширше коло смислів, включає у себе і ставлення, але передусім передбачає одночасно і позицію, і процес.
³ Декларативне знання – це загальноприйняте знання, записане в пам’яті інтелектуальної системи таким чином, щоб гарантувати безпосередню доступність для його коректного використання. Зазвичай декларативне знання використовується щодо інформації про властивості та факти предметної дійсності. Декларативне знання завжди усвідомлюване і формулюється в площині «знати ЩО» – на відміну від частково неусвідомлюваного процедурного знання, яке формулюється в площині «знати ЯК».
⁴ Принцип нами розуміється як головне положення, покладене в основу створення або здійснення чого-небудь. Або ж як переконання, яким керується хто-небудь у житті, поведінці
13.12.2017