Микола Рябчук

 

В одній із найкращих статей про так звану “каталонську кризу” Джонатан Павел (Jonathan Powell), коментатор авторитетного тритижневика New York Review of Books, порівняв тамтешні події до сповільнених кадрів автомобільної катастрофи. Ми, мовляв, спостерігаємо за нею, мов у гіпнотичному трансі – не задумуючись навіть про те, що її цілком можна було б відвернути.

 

Загострення кризи почалося принаймні сім років тому, коли іспанський конституційний суд із подачі опозиційної на той час консервативної Народної партії скасував найважливіші положення Статуту каталонської автономії, узгоджені 2006 року з тодішнім соціалістичним урядом та затверджені на загальнокаталонському референдумі. На той час підтримка каталонської незалежності не перевищувала кільканадцяти відсотків. Порушення домовленостей, однак, спровокувало потужні протести у Барселоні та інших містах під гаслом “Ми – народ, нам вирішувати!”. Перемога Народної партії на парламентських виборах і відмова сформованого нею уряду вести будь-які переговори з каталонцям про розширення автономії передбачувано радикалізувала каталонське суспільство й посприяла перемозі радикальніших партій на місцевих виборах.

 

Євросоюз, як вважає Джонатан Павел, зайняв звично короткозору позицію невтручання у “внутрішні справи”, усунувшись тим самим від функції посередника та можливості спонукати іспанських і каталонських націоналістів до діалогу. Європейці, на його думку, надто швидко забули про міжетнічні конфлікти, які ще зовсім недавно спричиняли кровопролиття – і то не лише на Балканах, а й у цілком “добропорядній” Великобританії (Ольстер), Франції (Корсика) чи тій же Іспанії (Країна Басків). Запустити конфлікт у бік ескалації, як показує досвід, значно легше, ніж його вирішити чи бодай пом’якшити.

 

Втім, “каталонська криза” оприявнила не лише традиційну інституційну неповороткість Євросоюзу та його неспроможність ефективно здійснювати спільну міжнародну політику. Вона показала ще й брак чіткого і послідовного, логічно обґрунтованого підходу до справді складної проблеми національного суверенітету, який, з одного боку, передбачає непорушність наявних державних кордонів, а з іншого – раз у раз входить у суперечність із не менш важливим правом народів на самовизначення й створення власних держав.

 

Для України, котра втратила Крим на підставі фіктивного “референдуму” і продовжує війну із так званими “сепаратистами” на Донбасі, ця дилема набула особливої актуальності, попри заспокійливі мантри патріотичних публіцистів про те, що Каталонія – це зовсім інша історія й будь-які аналогії з Донбасом та Кримом тут недоречні. Каталонці, мовляв, це окрема нація, зі своєю мовою і культурою, з традицією державності й окремішньою історією; натомість ніякої “кримської (чи донбаської) нації” нема в природі, а є лише колоністи та їхні нащадки, завезені в ці реґіони імперією, і є російські окупаційні війська, які цих заколотників-колоністів підтримують і використовують у боротьбі з Україною.

 

Спостереження справді слушне, проте з ліберального погляду воно не тягне на роль поважного арґументу проти унезалежнення того чи іншого реґіону, тої чи тої меншинної групи, котра раптом себе уявила якимсь іншим, окремим від домінантної більшості “народом” – хоч донбаським, хоч кримським, хоч марсіанським. Тому що, за великим рахунком, це право кожного індивіда визначати свою ідентичність, свою приналежність до того чи того “народу”. І, отже, не нам, стороннім, вирішувати за них, чи існує “народ”, до якого вони себе зараховують, і чи мають вони на це право. Кожен народ, у певному сенсі, є продуктом уяви, насамперед інтеліґентської; кожен народ виникає лише тоді, коли певна кількість людей починає себе уявляти спільнотою, пов’язаною якимись важливими – і з практичного, і з символічного погляду – рисами. Ця спільнота може не мати окремої мови (як уругвайці чи аргентинці), може не мати писаної історії (як більшість народів колоніальної Африки), може взагалі бути нащадками каторжників, висланих з метрополії (як австралійці), чи нащадками африканських рабів, привезених на Гаїті або Ямайку. Головне – чи вважають ці люди самі себе окремим народом і чи готові ту свою окрему тотожність відстоювати, попри наш скепсис або й ворожість.

 

Принципова відмінність між донбаськими “сепаратистами” і каталонськими (чи шотландськими, квебекськими або чорногорськими) полягає не в тому, що одні є “народом”, а інші ні. Бо ж не наша це справа – вирішувати, хто є “народом”, а хто – всього лише клубом болільників донецького “Шахтаря”. Насправді це справа (і право) винятково тих, хто себе до того чи того “народу” зараховує. Відмінність між Кримом-Донбасом та Шотландією-Чорногорією-Квебеком полягає насамперед або й виключно у процедурі їхнього самовизначення.

 

Процедура – це і є, власне, ключ до складної проблеми – до нерозв’язної, як здебільшого видається, суперечності між правом націй на суверенітет і непорушність кордонів та – не менш важливим правом народів на самовизначення і створення власних суверенних держав. Категорія нації – хто є нею, а хто не є – не може тут бути критерієм, тому що нації є продуктом уяви (уявлення) і відповідного конструювання, а отже – категорією досить суб’єктивною. Ми можемо, наприклад, не визнавати закарпатських русинів окремим народом, але всі наші арґументи проти їхнього існування є таким ж надуманими, як і арґументи російських імперців проти окремішності українців. І русини, і українці у домінантному дискурсі не мають окремої мови, а мають лише смішний діалект; не мають модерної, конкурентної в новочасному світі культури, а мають лише екзотичний фольклор; не мають власної волі, а є лиш об’єктом маніпуляції чужоземних, ворожих сил – Росії в одному випадку, чи Австрії, Польщі, Німеччини, а тепер ще й Америки – в другому.

 

Всі ці арґументи, навіть якщо вони тою чи тою мірою слушні, не спростовують права людей називатись русинами (якщо вони того хочуть) – достоту так само, як не скасовують нашого права вважати себе українцями, хоч би скільки нас називав “одним народом” із росіянами Владімір Путін та всі його царські і більшовицькі попередники.

 

Якщо ми, гуманісти, визнаємо людину найвищою цінністю, то логічно приймаємо й тезу про пріоритет особи над колективом, тобто, в даному випадку, – пріоритет інтересів і прав людини над абстракцією, званою “держава”. Простіше кажучи, ми визнаємо, що держава створена для людей, а не навпаки (якщо, звісно, не сповідуємо тоталітарної ідеології, котра обстоює протилежні цінності). І якщо ця держава обмежує, ущемляє леґітимні інтереси людей (колективні чи індивідуальні) і не дає можливості леґітимно ці права й інтереси обстоювати, люди мають право на вихід із такої держави – колективний чи особистий. (Вони мають також право на революційну зміну такої держави, але це окрема історія). Особистий вихід в основному зводиться до еміграції, колективний – до сецесії.

 

Й ось тут починається найцікавіше. Ми визнаємо, що сама собою “держава”, її територія, ресурси та інституції не є “священними”. Вони вартісні лише остільки, оскільки слугують людям, які ту державу створюють і підтримують, наймаючи для того відповідну обслугу, тобто урядовців. Ми визнаємо, що не лише індивіди, а й окремі групи мають право ту державу залишити, якщо вона ущемляє їхні права й не дає можливості самореалізуватися. З індивідами все зрозуміло: вони голосують проти нелюбої їм держави ногами (літаками, поїздами, автобусами чи навіть надувними човнами). З групами – набагато складніше.

 

Більшість держав, націоналістична за своєю суттю, не передбачає можливості відокремлення груп і заселених ними територій і виправдовує це двома міфами: про священність і, відповідно, непорушність національних кордонів (так, мовби вони є примордіальною сутністю, а не пізньомодерним конструктом, результатом різноманітних домовленостей і випадковостей). А також – що та чи та група не є “насправді” жодним народом (так, мовби самоідентифікація не є виключною компетенцією самої цієї групи). Тим часом, сповідуючи ліберальні, людиноцентричні (а не державоцентричні/тоталітарні) засади, мусимо визнати, що право на самовизначення має кожна група, яка вважає себе “народом” і готова це право відстоювати хоч би й в умовах загального невизнання чи навіть ізоляції.¹

 

Головний критерій тут – не статус “народу” (вельми умовний і суб’єктивний), а дотримання певних процедур відокремлення, мета яких – якомога мінімізувати шкоду для решти країни (народу, держави) від цього відокремлення. Свого часу, пригадується, у розпал перестройки, коли почався так званий “парад суверенітетів”, журналіст офіційних “Известий” запитав австрійського дипломата (явно заганяючи західного ліберала на слизьке), чи погодився б його уряд на відокремлення тих чи тих територій від Австрії. Дипломат, несподівано для журналіста, відповів, що, скоріш за все, так – уряд погодився б з волею більшості тої чи тої провінції і, звичайно ж, не став би утримувати її силою, розуміючи, що жоден шмат території не вартий насправді людських життів. Але спершу, сказав дипломат, ми спробували б з’ясувати з “сепаратистами”, що їх не влаштовує в нашій спільній державі і чи не можна їхніх потреб і претензій якимсь чином задовольнити без сепарації.

 

Саме так, нагадаємо, зробив український уряд на початку 1990-х, надавши Криму (безумовно, під’юджуваному Москвою) суттєвої автономії; саме так зробив уряд Канади, надавши максимально можливі права й повноваження бунтівному Квебеку; саме так погамувала Британія шотландський та північно-ірландський сепаратизм; і саме так, вірогідно, іспанський уряд міг би уникнути каталонської кризи, коли б затвердив у повному обсязі Статут тамтешньої автономії 2006 року.

 

Незалежність, однак, повинна залишатися священним правом усіх народів (чи груп, які вважають себе окремим “народом”) за умови – нагадаємо ще раз – чіткого дотримання процедури відокремлення. І полягає ця процедура, по-перше, у спробі домовитися з центральним урядом і розв’язати наболілі проблеми без ще болючішої сепарації. По-друге (якщо не вдасться домовитися), процедура передбачає боротьбу всіма леґальними засобами (страйки, пікети, акції громадянської непокори) за зміну конституції – з тим, щоб вона передбачала можливість відокремлення тої чи іншої території на підставі міжнародно проконтрольованого референдуму. І по-третє (чи не найголовніше), такому референдуму має передувати тривала медійна кампанія, у якій прихильники і противники сецесії повинні донести до співгромадян свої арґументи, а лідери сепаратистів мали б домовитися тим часом з центральним урядом про всі технічні параметри відокремлення: права власності, розподіл боргів і багатств, права меншин, які залишаються на відокремленій території і які не можуть бути вужчими, ніж були до того. Зрештою – узгодження можливості міжнародного арбітражу щодо всіх спірних питань.²

 

Зрозуміло, що нічого подібного не було ні в Криму, ні на Донбасі, тому що ніколи не було там ніяких правдивих сепаратистів, готових боротися за незалежність своєї спільноти без допомоги російських танків, ракет і диверсійних загонів. Саме відсутність належної процедури (а не наявність чи відсутність “народу” як суб’єкта для самовизначення) принципово відрізняє ситуацію у Криму й на Донбасі від ситуації в Квебеку, Шотландії чи Каталонії. Хоча задля справедливості мусимо визнати: каталонці припустилися принаймні двох процедурних помилок. По-перше, замість дорадчого опитування щодо незалежності вони провели референдум із прямою юридичною дією, не маючи на те ані достатніх конституційних підстав, ані підтримки справді великої, тобто абсолютної й незаперечної більшості населення. А по-друге, замість боротися за зміну конституції вони почали відразу боротися за незалежність, хоча конституція (поки що) такої опції не передбачає. Тож доцільніше було б добиватися насамперед розширеної автономії – відповідно до відхиленого Конституційним судом Статуту.

 

Можна, однак, не сумніватися, що каталонці в демократичній Іспанії рано чи пізно доб’ються задовільного для них компромісу – чи у формі повної незалежності, чи у формі щонайширшої автономії. І можна так само не сумніватись, що донбаські та кримські “сепаратисти” не доб’ються нічого, тому що ніколи й не ставили собі такої мети, будучи від самого початку (на жаль) ніякими не сепаратистами, а всього лише інструментом Москви у війні з Україною.

 

______________________

¹ Останнє варто підкреслити, аби уникнути спекуляцій щодо можливого відокремлення окремих сіл чи багатоквартирних будинків. Теоретично їхнє населення могло би й справді постулювати себе як окремий “народ” і скористатися суверенним правом на відокремлення, проте мусило би при тому враховувати, що й “метрополія”, від якої вони відокремлюються, має не менш суверенне право  не підтримувати з відсепарованим анклавом жодних стосунків, жодного транспортного сполучення, жодного торгівельного обміну.

Але має бути дотримана процедура (не менш складна, ніж Брекзит). І початись вона має: (а) з переговорів – що саме сецесіоністів не влаштовує і чи не можна проблеми полагодити без сецесії; (б) якщо домовитись не вдається, то має бути широка й тривала публічна дискусія перед референдумом, і більшість має бути кваліфікованою (в Чорногорії, наприклад, домовились про 55%), або проста більшість – але від усіх дорослих, а не тільки тих, хто проголосував; те саме стосується й права голосу – якщо його отримують мігранти-колоністи, то повинні отримати й імміґранти-діспорники; це все тема попередніх переговорів за міжнародним посередництвом; і (в) ще до сецесії мають бути обговорені і погоджені права власності, борги й капітали, права меншин, які залишаються на відокремлюваній території (їхні права не можуть бути меншими, ніж були до цього, – знову ж таки під міжнародні ґарантії), і багато іншого (мовні, освітні, парламентські квоти, наприклад і т.д.); і (г) сусідня країна, до якої сецесіоністська територія прилучається, повинна забезпечити у своєму законодавстві можливість подібної зворотної процедури для цієї території, як і для інших своїх реґіонів. 

 

² Тривалий і болісний процес виходу Великобританії з Євросоюзу наочно показує складність і водночас важливість дотримання певних процедур сепарації, узгодження найдрібніших деталей розлучення  – дарма що Євросоюз не є навіть державним утворенням.

 

 

 

05.12.2017