Чи можна роман, що займає 800 сторінок, прочитати на одному подиху? Як не втратити інтригу у детективній історії, у якій діє 20 персонажів? Якою є сучасна література Нової Зеландії? Що ви знаєте про «Золоту лихоманку» в середині XIX століття? Наскільки складною до читання є книга, що отримала Букерівську премію?   «Світила» Елінор Каттон. Фото: Марія Педоренко, hromadske.ua  

  Пер Улоф Енквіст. Книга про Бланш і Марі / Переклала Софія Волковецька. Л.: Видавництво Строго Лева, 2016. 224 с.   Художня вигадка завжди має мету, всяке уявлене – цілеспрямоване. Художня правда такої властивості не має. Коли вигадку змішують у рівних пропорціях із фактом – жодне з них не стане правдою. Бо факту це не до снаги, а вигадці того не треба. У кіно такий підхід називають мокюментарі, а в сучасній прозі такий підхід можна назвати по-різному. Наприклад, «Книга про Бланш і Марі» (Boken om Blanche och Marie, 2004) Пера Улофа Енквіста.  

  Він творить дива, хоч і називає їх по-іншому – симбіозом науки, везіння і сміливості ступати туди, куди раніше було страшно проникнути й подумки. Звучить, як сентенція, гідна найблискучіших умів, чи не так? Власне, таким Генрі Марш і є, – зірка нейрохірургії, піонер в області надскладних операцій на мозку без повного знечулення, автор світового бестселера «Історії про життя, смерть та нейрохірургію» (в оригіналі Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery).  

Марко Роберт Стех. Есеїстика у пошуках джерел.– Київ: Видавничий дім «Пенмен», 2016. – 744 с.   Вже назва цього видання привертає увагу. Це гра, вартісна тим, що мало яка есеїстична книжка так вичерпно і лаконічно вловлює в сильця назви суть себе. Есеїстика однаково в пошуках джерел, як і джерел себе.    

Томас Пінчон. Виголошення лоту 49. З англійської переклав Максим Нестелєєв.– Київ: «Видавництво Жупанського», 2016. – 192 с.    

Про книгу Артура Домославського «Виключені» (Artur Domosławski, «Wykluczeni», Wydawnictwo Wielka Litera, Warszawa 2016)  

  Ґрізелідіс Реаль. Чорний – це колір / Переклад Ірини Собченко. Чернівці: Книги – ХХІ, 2016. 272 с.   «Чорний» із назви роману «Чорний – це колір» (Le noir est une couleur, 1974) Ґрізелідіс Реаль – колір шкіри її коханця. Біла злюмпенізована мігрантка пише роман на пошану свого полюбовника. Раса, клас, стать, сексуальність – це те, що нас де-факто не об’єднує з такими-як-ми, а роз’єднує з тими-хто-не-є-нами. Так це працює.  

  Якось зовсім непомітно для себе я вилікувалась від бажання скупити всі новинки на книжковому Форумі, і взяти всі можливі автографи. Гаразд, не всі – лише тих, кого любила чи вважала, що любила. Але не буду лукавити: одну книжку мені все-таки хотілося придбати. Її анонс чимось зачепив мене. Нетиповою ілюстрацією на обкладинці? Сміливим поєднанням кольорів і стилів? А, можливо, тим, що вона – для підлітків? Останнім часом мені цікаво, що написано для цієї вікової категорії.