Ульф Старк. Маленька книжка про любов / Переклад Галини Кирпи. Л.: ВСЛ, 2016. 112 с.
Анджела Нанетті. Чоловік, який вирощував комети / Переклад Андрія Маслюха. Л.: ВСЛ, 2016. 152 с.
Коли дорослий пише про дитину, він зазвичай пише про те, що в дитині не може зрозуміти. Дитинство закінчується тоді, коли його починають розтлумачувати, бо тут на місці дитинності пишно проростає туга за втраченою невинністю. Дитина в дитячій літературі – найбільша таємниця, яка цей пласт словесності і творить. І вона мусить такою залишатися.
Більш вправні з дитячих авторів можуть зробити ще й так, щоб тут дорослий дитині (як і дитина дорослому) були загадкою. І при цьому розказують історію, яку ми не тільки зрозуміємо, а й емоційно на неї відгукнемося. А ті двоє, про яких я хочу нині поговорити, не просто вправні серед авторів дитліту, а найкращі. Вони можуть все п(р)ояснити, не викриваючи чужих секретів. І тоді таємниця стає дивом.
«Маленька книжка про любов» (En liten bok om kärlek, 2015) шведа Ульфа Старка – різдвяна казка. За жанром різдвяні казки – це чарівні історії про внутрішні і зовнішні перепони, які треба подолати, щоб відчути диво; це історії про осяяння і довгоочікувану винагороду. У Старка начебто все очевидно: в його різдвяній казці дивом є (буцімто просто за каноном) народження. Тільки ми уже знаємо: у Старка не буває нічого очевидного.
«Маленька книжка» написана до 70-річчя завершення Другої світової війни. І вона – природно – про війну. Але насправді ця книжка про мир. Чи навіть так: про Мир, бо саме так зветься головний герой шведською – Фред. «Мама й тато назвали мене Фредом. Але це не допомогло. Почалася війна», – сам початок повісті. А про що далі? Про те, що насправді може і могло б допомогти.
Війна от-от закінчиться. А поки що восьмирічний Фред і його мама чекають на повернення батька з фронту. Малий розмовляє з його фото, а ще – з вентилятором у татовій гардеробній кімнаті. Фото не відповідає. На відміну від балакучого вентилятора. А чоловікам є про що поговорити: Фред вперше закохався і схибив, намагаючись підказати дівчинці правильні відповіді на уроці, і тим її зганьбив. Мати стомлена важкою роботою і голодом, Фред стурбований через ображену пасію і так само голодує, холодно, обом самотньо без батька – і все це напередодні Різдва. Малий мріє про подарунки: шоколадку, святкову вечерю, тата і посмішку від однієї рудої кучерявої дівчинки з неймовірно сильними руками.
Це ж різдвяна казка, правда? Отже, шоколадку Фреду дарує жіночка (фея, він каже), котрій він допоміг купити ялинку. Однокласниця вибачить «бовдура» і подарує посмішку, хай і не свою. Тато повернеться, хоч і на один вечір. Їжа буде; теж тільки на цей вечір – батько привезе з собою смаколиків. І більше: буде різдвяне диво, бо мама Фреда вагітна (про що ми знаємо від початку книжки, але про це не здогадується її родина). Щоб отримати винагороду герой чарівної історії має пройти серію випробувань. У Старка ця серія звучить так: подолання голоду, подолання холоду, подолання страху, подолання байдужості. І все зрештою зводиться до одного завдання: побачити світ таким, як він є, хоч би як ретельно той не приховував свої секрети.
Прозвучить чудернацько, але у світі Фреда війна має незвичну аналогію – танці. Це насправді дві дії, які в «Маленькій книжці» йдуть вперехрест: воювати і танцювати. На фото тато – в однострої. Мама теж носить уніформу: вона працює кондуктором у трамваї. Високі чорні боти. А на підлозі в гардеробній очікують танцювальні туфлі. На Святвечір батько замінює однострій на танцювальні черевики і костюм. Фінал казки: щасливий малюк споглядає, як дорослі танцюють під «Cheek to cheek» Фреда Астера. Зрештою, він названий якраз на честь цього відомого танцівника. Під цю ж пісню перед тим танцювала мама, щоб розігнати смуток і холод – зі шваброю. І цитатою з пісні «Я на небі» відреагує малий на свій перший поцілунок. Ну, начебто з танцями все зрозуміло. А до чого тут війна?
Танці – це не ностальгія за мирним (довоєнним чи повоєнним) життям. Це символ – гармонія рухів, контакт, партнерство. Це взаємодія. Як і війна, втім. Щоб убити і щоб зачати людину потрібна взаємодія двох. Закоханому Фреду, який ковтає кров із розбитого носа, доведеться то зрозуміти. Це і буде передумовою його різдвяного дива.
Одна з частин у «Маленькій книжці» зветься «Незначна воєнна травма». В ній Фред отримує від однокласника удар в ніс, бо заступився за Ельсу. Смак власної крові, який заважає йому дихати, передує зізнанню в любові: Ельса, виявляється, поділяє його почуття. Хороша метафора для шведської книжки про війну (Швеція у Другій світовій – тема для тамтешньої прози страшенно непроста донині). Якщо це воєнна травма, то ніяк не незначна, але вже точно неопрацьована. Зі смаком крові і з любов’ю. Тут ще є героїчний вчинок Фреда: він наклеїв маленькі вусики з ізострічки на шкільний скелет – директор вибухнув, але учителька і мама пишалися дитиною до сліз. Це таки мужній вчинок, якщо звернути увагу на контекст.
А контекст такий: місце, де зараз знаходиться батько, зветься Норланд, позаяк «ідіот з чорними вусиками» ніяк не «порачкує назад». Фредів батько – на півночі країни, про це не раз згадують; певно, Норланд – то і є таке умовне означення Десь-на-Півночі. Втім, є не менш очевидний варіант: Норланд – це «Нордланд», добровольча танкова дивізія СС, сформована зі скандинавів. І з цим повідомленням цікаво зіставити одну ніжну сцену. Фред і його друг Оскар йдуть на замерзле поле, де, виструнчившись як солдати (так у книжці), крокують слід у слід. Їхні сліди залишаються послання: «Ви знаєте, чого нам хочеться». Прочитати його має «вище керівництво», позаяк тато сказав: все вирішує саме вище керівництво. Малі гадки не мають, хто то є – фея, гноми, Бог, чи хтось ще. Хто є вищим керівництвом для батька-добровольця, знаємо натомість ми.
Будь-яка різдвяна казка починається з катастрофи: з родини вигнанців, які втратили все. Учителька в класі Фреда запалює святкові свічки і замість того, щоб читати щось про Різдво (як то бувало зазвичай), вішає на стіну карту довоєнної Європи: «Я хочу, щоб ви це пам’ятали. Хоч би як все закінчилося». Різдвяному диву завжди передує втрата та подолання. Війна – спосіб змістити кордони, не тільки державні, а й внутрішні (не найкращій, то ясно). Диво – це теж трансгресія, вихід за межі. І от Фред у розпачі «вилаявся, бо поблизу не видно було нікого з дорослих» і «тому, що війна гриміла майже у всій Європі». Це друге одкровення Фреда: не можна допомогти тому, хто про це не просив. Твоя свобода і відповідальність не дорівнює без залишку свободі і відповідальності іншого. Інакше ти залишишся на самоті.
Як же «нікого поруч», якщо це книжка про любов (хоч і маленька)? Протилежностей любові в повісті Старка дві – це голод і холод та зневага. Від рудої Єльси до Фреда променіє тепло. Є тут таке смішне, коли юний коханець намагається поговорити з дівчам, але йому стає гаряче, і він, не договоривши, втікає в туалет вмиватися холодною водою. Щодо голоду, то все ще простіше: малий дарує дівчині шоколадку – натомість отримує дзеркальце: «Коли ти глянеш у нього, то побачиш того, кого я люблю». Він прагнув посмішки – він її отримав: дивлячись у те дзеркальце, він посміхається. Дуже чесно: в тому, кого ми любимо, ми любимо лише власне віддзеркалення. Таку чесність собі тільки дитяча література нині і дозволяє. І нарешті найголовніше: любов як протилежність зневаги. Фред зізнається у коханні за допомогою записки: «Не думай, що я кинув записку навмисне, аби зневажити тебе. Зовсім навпаки». Любов – це там, де ситно і тепло, де шанують один одного, і де співає Фред Астер.
Тут би звернути, що батько говорить із вентилятора, який продукує аж ніяк не тепло. Але важить у Старка, певно, не прохолода в цьому випадку, а вітер. Вітер – моцна символіка, недарма значення «вітер» і «дух» збігається чи не у всіх мертвих мовах. Біблійний Раух віє над світом, він передує одкровенню і народженню. Зрештою вітер (дух, який віє) і вода – дві речі, які не сотворені Богом, а були тут завжди. Мама Фреда, до речі, весь час плаче, або миє підлогу, або миє посуд, або їсть рідкий суп – вона контактує з рідиною/водою. Те, що буцімто мало стати знаком непостійності і перемін (вітер!), на рівні символу означує єдино стабільну річ у світі Фреда. Отже, відсутність батька у Старка якось так повністю дорівнює його присутності. Святий Дух, що з нього взяти.
Якби не йшлося про дитячу літературу, я б назвала «Чоловіка, який вирощував комети» (L’uomo che coltivava le comete, 2002) італійки Анджели Нанетті готичним романом. Не нинішнім готичним, а тим, який із 19 ст. Історія родини, яка складається з суцільних таємниць. Ефірна молода жінка протиставлена ворожому приземленому оточенню. Таємничий рятівник із темним минулим. Духи і примари. Конфлікт дієвих філістерів і пасивних мрійників. І ніхто вам тут до кінця тривожні таємниці не розкриватиме. Хіба що гепі-енд гарантований, бо це все ж дитяча психологічна повість.
Якщо я й іронізую, то маю підстави. Нанетті (як і Старк) піклується не лише про свого безпосереднього юного читача, а й про дорослого. Бо розказує щонайменш дві-три історії в одній книжці. Поки діти читають «дитячу» книжку, можна собі переглянути «дорослу».
На околиці містечка живе родина – двадцятип’ятирічна Міріам і два її сини: десятирічний Арно та чотирьохрічний Бруно. Нам їхню історію розказує Арно. Його мати – всиновлена дитина. На стару Ненеле її залишив батько-циган. Нині Ненеле мертва, вона не дочекалася онуків від Міріам, як того хотіла. Але щодня навідується в їхню хатинку, коли запалюють вогонь у печі, і наводить там лад.
Міріам від народження Арно допомагає в пекарні удівця пана Лоренца, і зрештою погоджується стати дружиною цього шанованого війта. Але хлопчик розробляє іншій план. От-от на небі має з’явитися комета, котра виконає всі його бажання. А він хоче, щоб до родини повернуся батько. Той десь застряг у вічній дорозі, про що повідомляє щоріздва у листі. Комета прилетіла, діти бажання загадали. Але замість батька Арно отримує інформацію від пана пекаря: ті листи були сфальшовані.
Нужденність, сирітство, чужість і ворожість світу, несправедливість долі – все дуже знайоме: затребувані теми дитячої прози, яка і нині зближає її з класичною соціально-психологічною прозою. Прозорий момент: те, що листи до Арно пише насправді Лоренц, сюрпризом є тільки для малого. Хто батько старшого сина Міріам, ми дізнаємося зрештою – музикант-гастролер, якого жінка назве синові випадковим ім’ям Орія. Мені-от в «Кометах» цікавіше інше. Хто батько малого Бруно?
У чотирнадцять Міріам залишилася сиротою: «Вона обіймала дерева й овець, аби лиш не почуватися такою самотньою». Ці ж страхи і почуття привели її в обійми білявого музики, бо зачате немовля – «може, то подарунок від Ненеле, щоб їй не було більше так самотньо». Народивши Арно, вона прийшла до пекарні, якою тоді володіло ще подружжя Лоренців, і вимагала собі роботи. Жінка пекаря була проти, але війт наполіг. Потім знайшлася друга дитина. Удівець Лоренц тепло і ніжно ставиться до Бруно, підгодовує і пестить маля. Водночас він вороже налаштований до старшого сина. Ясно, що ми бачимо цю історію очима Арно, котрий люто ревнує матір до чоловіка – картинка викривлена «за замовчуванням». Але наші здогадки про батьківство Лоренцо підважить спостереження Арно: «Для щастя Бруно цілком вистачало Міріам, забав з ранку до ночі і вряди-годи – якоїсь ласки від пана Лоренца. Він із задоволенням погодився би, щоб пан Лоренц був йому за батька». Отже, батько Бруно – пекар.
Міріам наприкінці книжки разом із дітьми і новим чоловіком змушена потай втікати з містечка. Її переслідують добропорядні городяни, бо вона відьма, шльондра і зневажає репутацію шанованих членів спільноти. (Лоренцо її мужем не став, це уже ясно). Обмежені міщани заважають простому щастю непростої родини! Між тим, Міріам насправді ж народила від чужого чоловіка (і, схоже, обидва рази). І насправді відьма; ну добре, не відьма, але щонайменше «лунатичка». А муж її новий – дивак ще той. Це він – чоловік, який здатен виростити комету, до речі. Сам він, каже, прийшов із країни, де час не рухається, люди не помирають, а одного дня зникають, отож, не мають змоги вчасно відтворитися.
Можна носити на грудях літеру «А» з викликом і гордістю, але твоя дитина буде бачити в тій літері лише чудернацьку прикрасу... От воно! Якщо читати «Комети» як проблемний соціально-психологічний твір, це буде так, наче історію Естер із «Червоної літери» Готорна розповідає нам її дивакувата і дикувата дитина. Історія жінки, яка чинить спротив нормам моралі пуританської (тут в переносному значені) спільноти. Природна людина зберігає свою автономність і душевну чистоту, попри всі спроби обмежити її внутрішню свободу. Мудрий чоловік товкмачить Арно: «Якщо не можеш дочекатися без зайвих питань, значить, ще не достатньо прагнеш». Якщо не прагнення, то що це тоді? Бажання, мабуть.
Втім, в «Кометах» є ж і ще один шар – чарівна казка і притча.
«Найбільша за тисячу років комета: це просто надзвичайна подія», – повідомляє учитель зачарованому Арно. Це про саме ту комету, якій хлопчик загадав бажання. Можна учителю не повірити про тисячу років і припустити, що йдеться про комету Галлея. Але художній час повісті – або 1911 рік, або 1836-й. Це і не важливо, либонь. Бо час події у «Кометах» – просто якийсь до- або ранньоіндустріальний. То тут, то там розкидані показові «дрібнички»: пекарська пічка на дровах, возики і віслюки, дерев’яний годинник із зозулею. Магічний світ, де зупинився час, з якого прийшов Орія, і цей світ мало різняться: хіба що тут швидко дорослішають і стрімко старішають. Орію Арно знайде в лісі: перекотиполе, той зупинився в покинутій хижі, і вирощує комети. Він не має насправді імені, це хлопець його назве ім’ям батька. До нього ж першого малий прийде зі своїм болем, коли дізнається про обман із листами. Одного дня Орія завітає до будиночку Міріам і залишиться там. Бажання здійснилося, чого ж ще?
Комета прилетіла ближче до Різдва. Модифікована злегка, добра звістка сповіщає не про прихід Сина, а про прихід Батька. Принаймні, Арно і Бруно таки матимуть батька. Але символізм теж не очевидний.
Мама розказує малому казку. Небу було самотньо, і тому для нього створили зорі. І місяць заплакав, бо... Чому? Міріам не розказала казку до кінця – Арно заснув. Але шкіра у померлої мами Міріам, на котру молода жінка схожа, була такою світлою, «наче її скрасив своїм цілунком сам місяць». З місячним сяйвом йде з дому юна мати, щоб танцювати ночами. У місячному світлі вона танцює для Орії. Але комета, яка «приносить» Арно нового батька, виглядає як зірка. І на зірочку скидається квітка, яку виростив з комети Орія. І вона не в’яне. «“Зорі мене бачать”, – подумав Арно (…). Він завжди повторював собі ці слова вночі, коли почувався самотнім».
Є в «Кометах» одна важлива сцена. Арно почув від сусідки роздратоване: твоя мати така дикунка, що й на Різдво до церкви не прийде. Хлопець наполягає – їм треба до церкви. Його аргумент: «Мій тато нас туди водив би». І родина Міріам намагається потрапити в церкву, щоб привітати народження Спасителя. Але не складається: виявляється в церкві нудно і суворо, це зовсім не свято народження з барвистими спідницями і танцями. Зустріч з Батьком не відбулася.
Багато в «Кометах» є такого, щоб помітити – тут системно протиставлений «світ зоряний» і «світ місячний». І коли в права вступають зорі, місяць заливається сльозами.
Міріам – дика поганська неприборкана стихія. Циганка. Вона не кривить душею, коли радить малим стерегтися лісових фей і чує з яру голоси мертвих. І говорить до Ненеле через вогонь у печі. Але її місячна стихія втрачає свою силу і свої права протягом всієї цієї чарівної казки. Зірка заступає місяць. Можна урочисто побачити в цьому боротьбу християнства з язичництвом. Можна, як разом із дітьми дорослішає їхня юна матуся. А можна прочитати послання, близьке до авторського (здається). Це насправді історія дикунки, яка чинить опір сірому середовищу. Тільки так чи інакше норовливицю слід приборкати. Шлюб із шанованим пекарем чи вічні мандри з мрійником-бурлакою, тут уже не важливо. Не випадково Орія – ім’я, яким Міріям наречене давнішнього коханця, і яке «успадкує» нинішній, можна перекласти як «той, хто панує». От тільки вічну квіточку у формі зірки, котру Міріам подарував Орія (це безсмертник?), жінка залишила в покинутому поспіхом вночі будинку. Адже «щоб із насіння народилася комета, треба, щоб її покликала інша комета».
Популярність цих двох повістей свідчить, що твори Старка і Нанетті відповідають конвенціям дитячої літератури. І перша з них: образ дитини, який творять «всередині» книжки, має на меті «збереження» дитини поза книжкою; але виключно на правах образу. Одного з цих малих ще можна так-сяк зрозуміти – книжного. Іншого – уже складніше (якщо взагалі можливо). Ці дві ніжні книжечки розказують про чарівні світи, в яких живе дитина – як то здається дорослому. За ними принагідно можна побачити світ нестерпно чесний і жорсткий, в якому живе дорослий – як то здається дитині… А мені здається, що дитячі книжки – все ще найкраще місце для зберігання своїх секретів.
30.01.2017