Віра Агеєва. Дороги і середохрестя: Есеї. – Л.: ВСЛ, 2016. – 352 с.
Серед інших підсумків 2016 року варто, як на мене, відзначити й початок нової літературознавчої наче-серії у «Видавництві Старого Лева». Ця не дуже помітна на перший погляд інновація має на меті зацікавити українською літературою якнайширші кола читачів, і серед перших книжок – Леонід Ушкалов «Що таке українська література?» та Віра Агеєва «Дороги й середохрестя», яких об’єднує насамперед прикметний підзаголовок – «Есеї». Завдяки цьому уточненню і виникає думка про нову підсерію у рамках «Мистецтва і культури» ВСЛ, і очікування на продовження такого способу бачення літератури в новому році.
Фото: ttornado.com.ua
У певному сенсі ці книжки конкурують між собою; хоч обидві порушують актуальну у всі часи проблему перепрочитання класиків. Але якщо Ушкалову вдається вийти на ширшу читацьку публіку і спробувати вразити нефахових поціновувачів творчості Шевченка, Сковороди, Квітки-Основ’яненка, Гоголя, Франка, Лесі Українки, Кобилянської, Винниченка, Хвильового та інших менш знаних авторів за допомогою нестандартних «уроків», то Віра Агеєва обирає складніший шлях – розпуть і середохресть (а якщо і прямує дорогою, то, як правило, несходимою). Тому її есеї є більш, так би мовити, науково філігранними – і за мовним рівнем, і за способом подачі матеріалу. Фактично, це звичні для фахового ока літературознавчі чи літературо-критичні статті в есеїстичній обгортці.
Віра Агеєва намагається придивитися до української літератури як до відкритого для світу «простору гри». Власне, авторка йде дорогою літератури за вектором Хвильового – у напрямку Європи, підносячи до рангу «класиків високого відродження» Олександра Довженка та Миколу Бажана. Вона ніби протиставляє їм сучасну літературу «після карнавалу», гарячково шукаючи відповідь на питання: «Куди нам повертатися після хрестових походів?».
Ці два світи – «класики високого відродження» та «сучасників» – є (на перший погляд) розірваною мозаїкою на мапі ХХ ст. Однак Агеєва свідомо відмежовує «розпуття» й «компроміси» двадцятих від простору, в якому потребуємо здійснити «реставрацію пам’яті». Така реставрація за Сьюзен Зонтаґ є тільки «ілюзією володіння минулим, якого немає». І цю ілюзію авторці есеїв допомагає подолати аналогія з фотомистецтвом. Наслідуючи фотомитця, дослідниця нишпорить в сучасному архіві літератури і видобуває з нього ті відбитки (сюжетів, образів, історій, персонажів), які, на її думку, потребують пильної реставрації. Сюжет паломництва (від Андруховича до Жадана) й архівне розслідування (від Забужко до Винничука), погляд крізь об’єктив фотоапарата (у Тараса Прохаська) чи крізь сутність речей («Алюмінієва ложка» Мельника) – це ті сліди, які залишає після себе література, що виросла з компромісу та культурного спротиву, і якій для освоєння нового «сонця Парижу» потрібно здійснити акт своєрідної сповіді – зізнатися у «карнавальних» гріхах, тобто переконатися і повірити, що «Світ, як він є, – не для нас, але сам собою».
Саме на таке рішення наштовхує дослідницю літератури «Друга спроба» Оксани Забужко, яка ХХ століття називає «хворим», «Голомозим», «смертельним», «жорстоким», «закроєним з воєн і боєнь». Ці її відчуття («ми, в утробі ще незрячі») резонують з ренесансними настроями «вічно незрячого блаженного», тіні якого Агеєва намагається сфотографувати з поетичного архіву Миколи Бажана. Бажан особливо цікавить дослідницю саме як «дорога несходима», а його «барокові споруди» в поезії вона трактує як символи сьогодення, відчитуючи в них авангардистські настрої і потреби нового часу.
Відправним пунктом на дорозі освоєння українською літературою європеїстських традицій Агеєва обирає «Я» і «романтику» як складові частини кожного письменницького єства. І під цю формулу роздвоєння на геніальне і компромісне найкраще підпадає постать Олександра Довженка. Для дослідниці Довженко цікавий в українській літературі як представник «одного, цілісного й не поділеного ні на які партії чи контроверсійні групи, мистецького покоління в каноні національної літератури». Геній, який постійно мусив іти на компроміси в затиснених лещатах соцреалізму; безумовний лідер за своєю натурою, якого називали режисером-деспотом; людина, яка пройшла не через одні випробування і каяття, помилки й травматичний досвід, але натомість досі залишається ідеалом елітарного кіномитця, котрому ми здатні пробачити все, захоплюючись його поетикою образів. І цей портрет виглядав би просто ідеальним, якби не шокуюче зізнання самої авторки на одній із презентацій книжки про те, що вона сама не може читати «Україну в огні», бо, мовляв, для чого її написано – тільки щоб щось довести Сталіну? Агеєва так не думає. (Хоч «Арсенал» вважає справді геніальним фільмом). І взагалі не любить месій в українській літературі, розчарувалася в щоденниках Довженка і вважає нудним роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?, а вірш Сосюри «Любіть Україну!..», за її словами, – «насправді поганий вірш»… Натомість зізнається: завжди любила поезію Рильського, і переконана, що просто необхідно «розкопувати любовні історії неокласиків!».
Агеєва ретельно досліджує феномен «ціни компромісу» в українській літературі радянського періоду і її міркування, що крутяться навколо життєвої дороги Довженка, мимоволі виводять на іншу стежку, на якій пробував прорватися крізь радянську риторику ліричний герой Миколи Бажана.
Напевно, не можна влучніше оцінити творчість поета за нього самого, тому, наштовхуючись у текстах Бажана на образ привида-слова, несподівано починаєш розуміти його душі «крик дерзновенний духу», у якому авторка есею відкриває по-новому світ «безсловесного довкілля» і знаходить для себе відповідь, чому поет з необароковою потугою намагався цю порожнечу так щедро обдарувати «формами й обрисами». Після цього відкриття дослідниця не втримується, щоб не проаналізувати «звитяги» Бажанових «Сліпців» як унікальної поеми на тему «розвінчування святощів, неспіввідносних із новими актами історичного дійства».
Власне, барокова увага до форми у перші десятиліття літератури високого відродження особливо захоплює Агеєву як літературознавицю. Хвильовий, Підмогильний, Йогансен вбудовуються ніби в окремішній «простір гри», а тому відмовитися від них в євпопеїстському каноні української літератури було б просто гріхом. Більше того, Агеєва іде далі, і доводить в наступному есеї, що «відкритість світові» не буде можливою без уваги до «виняткової чутливості до голосів із минулого», якою володів Юрій Косач. Але любить Косача літературознавиця не за це, а тільки за одну його фразу з роману «Еней і його життя»: «Але ж жінка не може бути геніальною письменницею!».
У своїх есеях Віра Агеєва не просто намагається подати спробу нового європеїзованого канону для української літератури ХХ ст., а й показує шляхи розвитку нашого письменства на рівні архетипів і стереотипів. Вона відзначає як особливо прикметний для української літератури образ долі-шляху, який у 20-ті роки конкретизувався через зображення залізниці, потягу. Не перебільшуючи і не применшуючи ролі політично-ідеологічних сенсів і конотацій у творчості ваплітян, Агеєва тверезо оцінює «мову підпорядкованих», що не може бути, на її думку, мовою поезії. Її може виправдати тільки послідовний культурний спротив, завдяки якому представники тогочасного покоління творили свою стратегію відчуття часу та обставин, що в них вони мусили протистояти панівній ідеології.
Агеєва внутрішньо пов’язує авангард двадцятих із одвічними питаннями сучасних поетів. Недовіра до соціуму чи переступ забороненої межі у поезії Сергія Жадана змушує задуматися: чи література може бути злом (за Батаєм) і чи абсурдність довколишньої дійсності – справді тільки метафора, а не реалії існування. Сюжети-подорожі в Жадановій прозі є ідеальним лакмусовим індикатором для того, щоб переконатися, наскільки для мистецтва є важливим відчуття дому, заглиблення у світ такий, яким він є.
І цей світ дослідниця-жінка природно віднаходить у психологічно суголосних ритмах через століття – від Лесі Українки до Оксани Забужко. Тут, звісно, можна було б посперечатися з її вибором до канону європеїзованої української літератури, хоча б з тим, наскільки Забужко «вловлює відчуття» межі двадцятого століття і чому її покоління є щасливішим, якби не безкомпромісна правда сучасного київського тексту Оксани Забужко, Володимира Діброви чи Євгенії Кононенко. У них Агеєва знаходить продовження того напрямку модернізації національної пам’яті, фундамент до якого на початку століття заклали Володимир Винниченко, Віктор Домонтович, Валеріян Підмогильний, Юрій Яновський. Важливим для дослідниці є в сучасному письменстві феномен міста – і найцікавішим його втіленням Агеєва вважає передусім львівський текст. Від трохи відчуженого, «не без флеру певної культурної екзотичності» міста Романа Іваничука чи Тараса Мигаля читач має змогу відпочити у прозі Юрія Винничука, який принципово натякає на «нерядянськості» Львова, підвищуючи його роль як неформальної культурної столиці. Натомість (як авторка сама зізналася, цитуючи Лесю Українку) «исключительно с необразования» в книжці відсутній культурний простір міжвоєнного Львова.
Агеєва бачить минуле століття як сплав «потужних зіткнень» і «катастрофічних втрат», але все-таки як століття європейської культури, не розділеної кордонами і забобонами, а об’єднане подвижницькими зусиллями кількох генерацій – від модерністів першої чверті до культурницьких проектів шістдесятників.
І, нарешті, перед останнім поштовхом для «реставрації пам’яті» Агеєва вважає за обов’язок дати відповідь на питання: що ж буде з українською літературою «після карнавалу», тобто після Андруховича? Їй, власне, не дають спокою слова, які «опиняються під постійною підозрою», що логічно виводиться із недовіри до «наскрізь сфальшованих розповідей». І це цілком зрозуміле явище, коли «гріхи і злочини батьків несподівано обертаються прокляттям дітей». Вихід із цього нав’язаного історією становища може бути один – у творенні літератури як пошуку примирення поколінь, але «для цього батьки мусять мати мужність розповісти дітям правду». Власне, три завершальні речення книжки Агеєвої – це певний рецепт нового літературного шляху для української нації, тому закарбуймо їх собі у відреставрованій пам’яті якнайретельніше, щоб не повторювати помилок минулого:
…коли таємниця виходить на яв, то з такою травмою стає нестерпно жити.
Боротьба спогадів ще довго визначатиме наш вибір, змушуючи повертатися до того, що і як ми пам’ятаємо.
Нікому не дано осторонитися історії й перечекати на узбіччі.
27.01.2017