Коли дні були довгі

Гарпер Лі. Іди, вартового постав. Переклад з англійської Тетяни Некряч. – Київ: Видавнича група КМ-БУКС», 2016. – 288 с.

 

 

Хоча між першою й другою українськими Лі лише рік, здається, наче спливло багато-багаточасу. Перші речення роману «Іди, вартового постав» посилюють це враження. З романами письменниці поготів незвичайні перипетії. Якщо «Вбити пересмішника» прийшов до американського читача тисяча девʼятсот шістдесятого року, коли письменниці було тридцять пʼять, то рукопис «Іди, вартового постав» пролежав цілу епоху й побачив світ зовсім недавно. Ще віддаленіші події, виведені на сторінках обох творів.

 

Щороку – роман, інакше про тебе забудуть? Про Гарпер Лі не забули. Пів століття чекання, а тоді справжнісінький бум: лише за перший тиждень продалося понад мільйон примірників. Лі цього вартує.

 

Від часу «Пересмішника» до часу «Вартового» так багато всього змінилося! Героїня – доросла жінкана шляху з Нью-Йорка до рідного Мейкома. Її брат, поряд з нею – найважливіший актор «Пересмішника», помер. І якщо сам той час вижив, то хіба завдяки оповідачці, котра рятує його писанням-пригадуванням. І себе.

 

Після Атланти вона дивилася у вікно вагона-ресторану з майже фізичною насолодою. Потягуючи вранішню каву, спостерігала, як останні пагорби Джорджії поступаються місцем червоним долинам, як зʼявляються хатки під бляшаними покрівлями у підметених дворах, і в цих дворах росте незмінна вербена, огороджена побіленими автопокришками. Задоволено усміхнулася, побачивши першу телеантену на даху нефарбованої негритянської хатини; що більше їх ставало, то більше вона раділа.

 

Коли Гарпер Лі абзацом далі пише «Потяги змінилися з часів її дитинства», то якщо це ностальгія, то, так би мовити, продуктивна. Вона цілком іншого ґатунку, ніж «Як колись усе було гарно, а тепер погано». Вже в тому самому реченні, після коми, Лі провадить: «нові враження її тішили».

 

Бануючи за дитинством, героїня вповні притомна в обходженні з дійсністю, попри численні самосумніви на подальших сторінках роману. Вона здатна сприймати й приймати зміни, бачити позитивні речі. Понадто частина цього позитиву – те, що вимріював і проповідував Атикус Фінч, її батько, а за сумісництвом ще один персонаж обох романів, якоюсь мірою, про яку памʼятаємо з «Пересмішника» і яка ще виразніше розгортається в перебігу оповіді, – центральний. Йому сімдесят два, склянка вислизає з неслухняної руки, проте він не зрікся своїх принципів, а яснота і проникливість мислення не покинули його.

 

Фігура Атикуса Фінча, а також доктора Фінча, Джін-Луїзиного дядька, alterego Атикуса, його емоційно-інтелектуальної пролонґації, – чудовий приклад того, що принципи і зашореність – різні речі. Що можна все життя сповідувати ті самі засади й одночасно бути відкритим – до людей однаковою мірою, як і подій. Що якраз ці принципи, їх наявність, сповідування і дотримування, цей винятково високий рівень свідомості, уможливлюють відкритість, зокрема й до існування інших, відмінних від власних поглядів. Так, як відкритий сам роман «Іди, вартового постав», наче відкритість Атикуса, персонажа, перемандрувала у відкритість тексту, зумовила саме таку його структуру й прочитність. Ще все добре. Ще панує ідилія.

 

«Іди, вартового постав» – у всіх стосунках чесний твір. Чесний сам із собою. Зі своєю структурою. З лексиконом. Зі змістом полеміки і способом її провадження. «Вартовому» цілком досить простоти – він не тікає в примарність, в оракульно-філософське парамовлення, в заплутану фразу, у файне кліше. Якщо він викликає симпатію, то якраз відвертістю. Навпаки, текст кепкує з будь-якого різновиду глупоти, як у сцені наслідування превелебного Джеймса Едварда Мургеда. В ньому все як на долоні. І він увесь як на долоні. Це художнє мовлення, замішане на біблійному борошні, просіяному крізь сито місцевих проповідників, суто американського явища. Цим живиться його автентичність. Це той випадок, коли, щоб скористатися словами письменниці, взятими з її роману, можна сміливо запевнити: «Книжки тут не брешуть».

 

 

Відвертість, з якою героїня змальовує себе, міркування, внутрішні порухи, стосунки, можна сприйняти за вразливість, а можна – за силу цього письма. Читач росте разом з героями. Джін-Луїза – далеко вже не шмаркачка, швидка доводити правоту навкулачки. Тим не менше, вона продовжує обстоювати – себе і життя, що змагається у впливі на неї, вона ж – на нього.

 

З перших сторінок перед нами – дорослі герої, вона і він. Дорослі у віковому плані. Чоловік і жінка на перехресті між дитинством і середнім віком. Вони все ще не побралися, проте, можливо, такий намір буде здійснено (до останніх сторінок ми не знаємо цього напевно). І хоча двох геть однакових ситуацій не буває, певні пасажі – наче посібник, легкий, веселий, який не пропонує того, чим не є, а почерпнути з нього щось для себе зможуть читачі різних вікових категорій:

 

... Кожна жінка на землі мріє про сильного чоловіка, який знає її як свої пʼять пальців, який їй не тільки коханець, а й Сторож Ізраїлів. Безглуздо, правда?

– Тоді їй потрібен батько, а не чоловік.

– До цього все й зводиться ...

– Щось ти аж надто мудра сьогодні ...

– Забув, що я живу в гріху в Нью-Йорку ... Все починається з того, що жінки страшенно нудяться, бо їхні чоловіки виснажуються, заробляючи гроші, й не звертають на них уваги. Та коли жінки починають скандалити замість зрозуміти, чому так сталося, чоловіки знаходять для себе співчутливе плече, на якому можна виплакатися. Потім, коли їм набридає гооворити про себе, вони повертаються до своїх дружин. Усе йде ідеально деякий час, але тут нудяться чоловіки, і жінки знову починають скандалити, і все йде по колу.

 

І хоча автівка, за кермом якої Генк, біжить вперед, час раптом починає котитися назад. Той, хто прочитав «Пересмішника», приречений чекати, коли це станеться. А таке неодмінно мусило статися. В романі «Іди, вартового постав», який – темпорально – продовжує перший роман письменниці, це відбувається на пʼятдесят восьмій сторінці. Часовий обвал кидає нас у минуле, основу сучасного: «Тоді чомусь завжди було літо». Так, тоді було літо, забави і знайома конфігурація трьох незмінних учасників: оповідачки, її брата і сусідського хлопчини, який проводив вакації в тітки. Не змінюється брат – його більше немає. Не змінюється сусідський хлопчина Ділл – він безнадійно застряв у тому часі. Зате змінюється ідентичність оповідачки, тепер – Джін-Луїзи, тоді – Скаут. За осцилуванням імені й прізвиська можна відчитати історію часу, а ще більше – гру памʼяті. Переміщення між Нью-Йорком і Мейкомом відступає на другий план, тоді як на першому опиняється цей інший рух – курсування памʼяті між «тоді» і «тепер».

 

Індикатори простору – знаки вздовж шляху, яким просувається памʼять. Рух автомобіля – вторинний, рух пригадування – первинний. І хоча всього-на-всього змінився вигляд того самого простору, який нікуди не зник, завжди спрацьовуватиме це підтасування, наче змінився не вигляд, а сам простір, наче його було доволі й ось раптом фатально поменшало. Моє покоління це прекрасно знає. Тоді як суть у цьому «доволі». У волі, в привіллі, в кількості місць, де розгортались сценарії і яких давно вже немає: ні сценаріїв, ані місць: «– На Чорториї побудували деревообробну фабрику, – повідомив Генрі. – Тепер там не поплаваєш».

 

Рідний Мейком – наскільки він ще справді рідний? Поволі ми підходимо до властивого виклику цієї оповіді, невимушені, загально відомі, ненапружливі істини, як у процитованому вище пасажі, відступають, і ми потрапляємо в епіцентр драматичної напруги, яку авторка постаралася відтворити з максимальною правдоподібністю. Дві лінії збіглися в одній кульмінації – від такого годі не сподіватися прориву. Прозріння і болю. Справжнього дорослішання, яке хіба опосередковано має щось спільного з віком.

 

На кону – образ найдорожчої для Джін-Луїзи людини, яка всі роки, скільки мислить себе героїня, правила за зразок, до якого вона була міцно-наміцно прикута – міцніше, ніж їй уявлялося. Тож не насамкінець «Іди, вартового постав» – оповідь про емансипацію доньки від батька, сучасного від минулого, без чого годі уявити майбутнє: героїні, Мейкому.

 

Світ розпадається вдруге, події в ньому зазнають критичної ревізії. Випробування зазнає все, і поступово читач, услід за оповідачкою, усвідомлює, що це прозріння і є дорослішанням – тим інакшим, не конче привʼязаним до номінального віку. Це те, що доктор Фінч каже наприкінці роману: «Треба знайти для них час, моя люба, в іншому разі ти ніколи не подорослішаєш. Ти в шістдесят років лишишся такою самою, як зараз, – тоді ти вже будеш мені не племінниця, а пацієнтка». Джін-Луїзі Фінч саме виповнилося двадцять шість.

 

Невибаглива в мовленні, прозора у формулюванні думки, легка в дотепі й послідовна в шуканні, Гарпер Лі не піддається спокусі легшого шляху, до якого підштовхує світлість сповідуваних нею ідей. Ми стаємо свідками й учасниками складної внутрішньої боротьби, конфронтації світоглядів, укладів життя, які сягають в глибини, коли творилась Америка. Ми стаємо свідками твореної словами й образами діалектики.

 

Тим вартісніші ці пошуки, нітрохи не плакативні. Писати на таку тему, не впавши в кіч, – чеснота. В героїні воно йде з джерел її самої, з виховання і критичної спроможності, яка, власне, й була засновком цього виховання. Інколи суть роману зміщується з рядків тексту в примітки, як-от на сто шістнадцятій сторінці, де пояснюється, хто такий Гʼюї Пірс Лонг: «Він виступав за збільшення оподаткування заможних верств і великих приватних корпорацій, за використання бюджетних коштів на будівництво доріг, мостів і розвиток системи освіти. Був убитий».

 

Поволі мовлення визріває в блискучу промову – улюблений прийом американських кінематографу і романістики: «... Не можна ставитися до людей, як до пішаків, Атикусе. Не можна. Гітлер і отой набрід у Росії робили подібні чарівні речі у себе в країнах і замордували десятки мільйонів людей...». Якщо ми гадаємо, що це кульмінація, то помиляємося. Якщо б це був ідеологічний роман, так воно, очевидно, й було б. Проте «вартовий» світу виведених у романах Гарпер Лі фігур – не догма, а сумління. І хоч мені імпонує постава і максималізм Джін-Луїзи, позиція доктора Фінча мені прийнятніша: «Острів кожної людини, Джін-Луїзо, вартовий кожної людини – це її совість. Не існує такого поняття, як колективна совість». У цій цитаті якнайкраще відкривається Америка, спадкоємиця європейського Просвітництва й лібералізму. За великим рахунком, «Іди вартового постав» – не про консервативний Південь США і не про расизм. Роман Гарпер Лі – про емоційно-світоглядну емансипацію, про здобування свого «я», усвідомлення себе, радощі і тривоги від цього набутку.

 

Роман «Іди, вартового постав» більше порушує питань, ніж пропонує відповідей. Певні відповіді він, утім, дає. Зокрема, чому рукопис цього твору, який насправді є первинною версією «Пересмішника», загубився – згідно з одними повідомленнями – в архіві письменниці, згідно ж з іншими – в редакційних шухлядах. Чому він «загубився» взагалі і так надовго зокрема. Чому він зʼявився через пʼятдесят з гаком років після виникнення, незадовго до відходу письменниці.

 

«„Курс англійської літератури був би зовсім інший, якби містер Вордсворт мав косарку“, – подумала вона.» Курс американської літератури також – якби не було Нелл Гарпер Лі з її чи то одним у двох версіях, чи то таки двома романами.

 

 

13.01.2017