У романі «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського багато морського бризу, літнього сонця, похмурої сирої зими й світла тьмяного каганця. Він насичений суфійською поезією, ремінісценціями з християнських і середньовічних східних містиків, віддаленою орієнтальною екзотикою й брудом приморських таверн, затхлим запахом невипраної білизни в дешевому готелі, малярійною вогкістю нещодавно освоєного колонізаторами Кавказу. Тепло тут не стільки фізичне, скільки суб’єктивне, ба навіть політичне. Як і всі пейзажі епохи класики.
Якби за цією книгою знімали фільм (волів би я його побачити), то було би неможливим передати цілком подібні нюанси. Діалог у книзі й діалог на екрані – різні практики. Це необхідно було би трансформувати у візуальний ряд: сутінки над Кадоським маяком, зачаєну морську тишу, похмуру сірість «другої» імперської столиці. І, звісно, миттєві погляди, цілунки, обійми. Адже мудрість цієї книги – втаємничена, подібно до так часто цитованої у ній поезії. На відміну від філософських романів В.Домонтовича, «Андрія Лаговського» не можна так рясно розтягти на цитати. Це мудрість, яка проявляється у безкінечних діалогах – внутрішніх і зовнішніх. Мудрість, яка не є атрибутом котрогось із персонажів, а щось неназване, що існує в натяках, в поглядах крадькома, в мовчанні, яке красномовніше слів, у спонтанності відчуження й спонтанності зближення.
Любов у цій книзі – наївна, подібно до цитованої там поезії. А отже, вона самодостатня, бо не потребує пояснень поза самої себе. Щоби не означувалося як «тема»: істина, криза, зіткнення культур – все може бути зведене до неї. Лаговський цитує вірші в розмові з Костянтином Шмідтом замість відповіді й відповідає в уявній бесіді Єфрему Сирину, наче той сидить навпроти. Час – ущільнюється, пласти – зміщуються, розмова універсалізується подібно платонівському діалогу. Мудрість, як і любов, лишаються неназвані. Перша проявляється, коли герої віддаляються. Цей роман – ілюстрація до Платонового «Бенкету», своєрідна емпірична спроба його методу. Він про любов, про пристрасть, а саме тому про Істину; про зіткнення культур, а саме тому – неминучий синтез, про відторгнення, а саме тому – про неминучу зв’язаність.
Всеволод Максимович, «Бенкет», 1914
Платон писав про розгадування ідеї прекрасного в її тілесних проявах, творячи гімн юнацькій красі: «Спершу, якщо його попровадять доброю дорогою, він полюбить одне якесь тіло і породить тоді прекрасні слова. Потім він зрозуміє, що краса одного тіла і краса іншого – то ніби сестри рідні, і якщо прагнути до ідеї прекрасного, то безглуздо думати, що краса у всякому тілі не одна й та сама. Збагнувши це, він почне любити всі прекрасні тіла, а до того одного охолоне… від прекрасних тіл – до прекрасних звичаїв, від прекрасних звичаїв – до прекрасних наук, а від прекрасних наук треба зробити останній крок до того знання, що є не знанням чогось іншого, лише знанням того самого прекрасного... якби комусь довелося побачити саме це прекрасне – прозоре й чисте, без всіх отих зайвих додатків, якими є людська плоть...».
«Під тим чарівним місячним світлом професор задивився на своїх молодих приятелів, та й ніколи вони не здавалися йому такими прекрасними на вроду, як оце тепер; навіть Володимир – і той виглядав ефектно, в усякім разі елегантно… А Аполлон з Костянтином дивилися красенями просто надземними». В іншому місці А.Лаговський підсумовує: «Я – не сам, а маю цілу сім’ю, де мене люблять». Володимир Шмідт постійно докоряє професору Лаговському, що той його «ідеалізує». Ідеалізація – це не стільки конструювання ідеалу, скільки прагнення перетворитися в його об’єкт.
А.Кримського можна вважати першим неокласиком в українській прозі. Його неокласицизм не стільки римський, скільки еллінський, із сильною орієнтальною компонентною. Цілунок не стільки розпаленої пристрасті, скільки згасання. Символічно, що після цнотливого поцілунку при зустрічі, Костянтин із Лаговським заводить мову про заборонені цензурою вірші Бодлера та Верлена. Стримана зустріч – це шлях до опанування почуттями. Розважливість, так само, як і справедливість – одна з чотирьох чеснот Еросу в «Бенкеті».
Всеволод Максимович, «Нудизм», 1914
Цей роман не лише поетичний, але й музичний. Звуки тендітні й ненав’язливі, але яскраві й сильні. Лаговський награє на скрипці мотиви популярних оперних арій, у похмурій, холодній Москві обговорюючи з молодими Шмідтами намір відвідати ваґнерівські вечори від театру в Байройте, все ж опиняється на концерті музики XV-XVI ст., яка стає тлом спустошливих діалогів із художницею Петровою. Теодор Адорно в своїх лекціях із соціології музики виділяв серед інших, типи обізнаного слухача – поціновувача офіційного музичного мистецтва, любителя опери, колекціонера платівок й відданого шанувальника визнаних авторитетів, та ресентиментного, який тікає від офіціозу в автентику старовини, часто опиняючись в полоні якої-небудь реакційної ідеології. Ледь помітний мотив цієї втечі – говорили за ваґнерівську тетралогію, а опинилися у полоні музики XVI ст.. – ніцшеанський, адже саме Ф.Ніцше викривав Р.Ваґнера за ілюзію творення піднесеної еліти Байройтським фестивалем. Ця підтекстова співзвучність Ф.Ніцше лише міцніше прив’язує роман до fin de siècle. Музична тема творить своєрідний другий голос до втечі Лаговського у суфійську містику та християнську аскезу, й саме така поліфонічність тексту робить його романом структурно й змістовно.
4 лютого 1919 р. Агатангел Кримський остаточно завершив правки у своєму першому та єдиному романі «Андрій Лаговський». Невдовзі книга вийшла друком. Через інтенсивні бойові дії, які тривали в Україні, вона так і не дійшла до читача, а із самого накладу зберігся лишень один примірник. Неіснуюче видання в політично примарній державі стало прикметним символом української історії та й культури початку ХХ ст. загалом. Як відомо, для першого розділу книги А.Кримський використав переробку своєї більш ранньої повісті «Не порозуміються», у ньому він вмістив чимало авторських віршів і перекладів, які друкувалися як окремі поезії та цикл «Пальмове гілля». У романі багато автоцитування, отож цілком допустимо сказати, що А.Кримський як письменник – це письменник однієї книги. Роман був частково виданий у Львові 1905 р.; і хоча був майже повністю завершений рік перед тим, після порівняно незначних правок 1919 р. виданий повністю в Києві. Друге перевидання вийшло в другому томі п’ятитомного зібрання творів А.Кримського вже в радянські часи, 1972 р., але в силу багатьох обставин викликати широкий інтерес не могло і через зміст, і через «неблагонадійність» репресованого автора. Зацікавлення до книги виникло майже через тридцять років потому завдяки посмертно опублікованій незавершеній праці Соломії Павличко «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського» (2000). Передмову написав авторитетний історик і сходознавець, учень А.Кримського, гарвардський професор Омелян Пріцак, що не лише замкнуло коло повернення особи автора роману, але й додало інноваційній за методологією та провокативній за змістом (у сприйнятті деяких кіл гуманітаріїв) книзі інтелектуальної респектабельності. У 2000-і роки чисельність статей про «Андрія Лаговського» різко зросла. Аналізувалися й християнські мотиви, й невротика, й інтертекстуальність, й автобіографізм. 2011 р. роман був перевиданий.
Для української літератури «Андрій Лаговський» за культурним топосом співвідносний із романом О.Вайльда «Портрет Доріана Ґрея» для ірландської англомовної та англійської літератур, «Навпаки» Ж.-К.Гюїсманса для французької чи «Мертвим Брюґґе» Ж.Роденбаха для бельгійської. Всі вони дуже різні, проте в тому цінність «Андрія Лаговського» – це не стилізований роман «під межу століть», це роман межі століть – іншого вже не написати. Народник, який став націоналістом і зробився декадентом, де декаданс – не довільно обраний стиль, а спосіб життя, що тобі його накидає час.
Всеволод Максимович, «Карнавал», 1913
У листах до І.Франка, до М.Павлика, до Лесі Українки, до Б.Грінченка А.Кримський наполегливо відмежовується від книги, постійно стверджуючи, що вона не є автобіографічною. Наче нав’язлива ідея цей мотив кочує з одного листа в інший, від одного адресата до іншого. І чим більше А.Кримський намагається переконати своє оточення в цьому, тим більше складається протилежне враження. Цей тип інтелектуала породжений культурою роздвоєння й імперським домінуванням, блискуче проаналізований В.Домонтовичем на прикладі Пантелеймона Куліша: кохати, зважаючи на обставини; самовіддано служити «ідеалу», елімінуючи власне «Я»; культивувати «розрив», «невтіленість», «розлад»; причому це самообмеження є об’єктом вибору. Відсутність втілення як стиль. Наче чернець, що приймає схиму, такий інтелектуал приймає подібні орієнтири. У цьому сенсі роман, попри прихід героя, який відчуває спустошення, до аскези, справді виходить за межі християнства в його ортодоксальній формі. Але не через зухвале й награне лібертенство, а через вихід за межі доктрини воплочення. Божество не приходить у тілесній формі, воно лишається недосяжне: його блиск холодний, він сам по собі, він ні надії не дарує, ні заспокоєння не творить. Цим «Андрій Лаговський», можна припустити, підходить до постплатонізму – він перевершує платонізм, який лишав хоча би примарну надію на зустріч із тьмяним відблиском Ідеї в тілесній формі («це не янголи, а люди з м’ясом і кістками»).
Показовим є те, що саме І. Франко здійснив першу спробу перекладу Платонового діалогу «Бенкет» («Симпозіон», 1912), що був забутий мало не ціле століття, аж до свого перевидання 2008 р. (не враховуючи фрагментарну хрестоматійну публікацію в 1960-і роки). Як вказує Назарій Назаров в есеї «Адоніс померлий і воскреслий», Платон у Франковому сприйнятті пройшов еволюцію від політичного філософа, мало не домодерного «соціаліста» з «Політеї» до естета в «Бенкеті». Цей переклад, який співпав із пошуками А. Кримського й навіть мав подібну з його романом долю, варто розглядати ширше, ніж просто елемент культуртрегерської роботи Каменяра, але вияв модерністського інтересу до класичної культури еллінства, модерністського перепрочитання античності й міфотворчості, вперше проявленого в «Зів’ялому листі». Франковий переклад Платонового «Бенкету» й роман Кримського – явища одного порядку. Тільки, якщо ліричне Франкове alter ego виправдовувалося, мовляв, який я «в біса» декадент, то персонаж Кримського, із риторично обрамленими застереженнями, все ж приймає це означення.
І.Франко, до речі, був певний того, що сюжет «Бенкету» мав реальні підстави.
Прадавні міфи та культи розкривають одухотворений світ. Духи жили в лісах, у полях, водоймах, боги вступали з людьми в стосунки й навіть народжували спільних дітей. Сакральне було розлите всюди. Християнська трансценденція Божества, винесення Його за межі світу, радикально змінило світосприйняття. Його ортодоксальна версія ще зберігала зв'язок світу людей і Бога через спокутну жертву Христа, яка стала можливою завдяки Його людській волі й природі. Холодний містичний екстаз Лаговського – це лише прояв розчаклованого світу, «органічна атрофія віри; хоч розуми наші бажають віри, та душі наші в основі своїй атеїстичні та холодні», – говорить Костянтин Лаговському.
Михайло Жук. Ескіз декоративного панно, 1908
Чому А.Кримський ризикнув видати роман у повній версії лише 1919 р.? Вочевидь, його підштовхнула до цього революція, свідком якої він став. У 1919 р., незадовго до розстрілу, Гнат Михайличенко пише повість «Блакитний роман», (опубліковану 1921 р.) не позбавлену орієнтальної містики й символіки кольорів. А у виданих 1925 р. «Пригодах Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» Майка Йогансена, сцена цілунку комуніста Андрія Вовка та французького офіцера Вінсента не лише відбувається на тлі розтлінної та химерно-спекотної Африки, але й відображає людей різних ідеологій серед зачаєної смерті. Роман М.Йогансена витриманий у суцільно-пародійному стилі, звісно, не відповідає високому регістру почуттів fin de siècle «Андрія Лаговського». Цим спробам останній може бути протиставлений, як наївно-меланхолійна «Смерть у Венеції» Томаса Манна – відверто-викривальній «Смерті С.» Габріель Вітткоп. Обидва згадані твори Г.Михайличенка і М.Йогансена належать вже іншій добі. А. Кримський, звісно, всього того не міг знати, до того ж ті тексти вийшли друком після його роману, але будучи схильним до суворої самодисципліни, він мусив дуже добре відчувати час. Як інакше для людини, чия «підривна» (з імперського погляду) діяльність на користь української культури та ідентичності, чия літературна творчість як українського письменника, роками чи не десятиліттями співіснувала із зовні успішною офіційною академічною кар’єрою?! Революція й похідне від неї Розстріляне Відродження та fin de siècle – різні епохи, хай вони і сконцентровані в кілька років. А.Кримський міг сподіватися, що його роман сприйматимуть просто як свідчення доби, поза всілякими біографічними контекстами. Й, водночас, нова революційна естетика затьмарить старосвітський декаданс межі ХІХ-ХХ ст. з квітками у петлицях піджаків і старовинною музикою як фоном спустошливих діалогів, який вже тоді мав здаватися не стільки провокативним, скільки наївним, милим і навіть затишним. Міг сподіватися, а тому міг сповідатися.
Подібно В.Петрову, художня творчість для А.Кримського була хоч і жагучою потребою, проте епізодом у біографії, чого не можна сказати про роман у топографії української літератури – забутий, але вартий перевідкриття. І сучасна межова доба – сьогодні майже ні в кого не лишилося сумнівів, що ми живемо саме на межі – цілком могла би стати основою для такого перепрочитання. Майбутнє завжди вимагає перегляду відносин із минулим, і тепер я не бачу жодного вартого уваги аргументу, чому до століття від виходу «Андрія Лаговського», яке буде за кілька років, ми не маємо знову поставити питання про його місце в нашій літературі.
24.01.2017