Галицький триптих
Наступний цикл «українських» текстів – це «галицький триптих», в який тією чи іншою мірою вбудовано українську тематику: якою саме і чому так, на це й поглянемо. Йдеться про серію репортажів «Подорож Галичиною», куди ввійшли «Люди і ландшафти», «Львів, місто» і «Каліки». На відміну від решти «українських репортажів», триптих утворює не лише тематичну, а й композиційну та наративну цілість. Перший текст замислений як вступ, що шкіцує загальну картину, другий присвячений найбільшому місту Східної Галичини – Львову, третій – наслідкам Першої світової війни. Репортажі опубліковані наприкінці 1924 р. на шпальтах Frankfurter Zeitung, реномованої газети з великим колом читачів і потужним впливом на культурну громадськість.
До цього циклу прилягає текст «Деблін на Сході». Цей текст – властивий ключ до декодування Ротової «Подорожі Галичиною», хоча таким і не замислювався. Опублікований 31 січня 1926 року в тій самій Frankfurter Zeitung, «Деблін на Сході» починається такими словами: «Хто з однієї-єдиної мандрівки до євреїв і християн Сходу привозить таку блискучу настроєвість з таким блискучим єврейським вкрапленням, той доводить, що поміж багатьох німецьких поетів має право подорожувати до Польщі. // Але хто обдарований такою приємною вільготністю ... мусить остерігатися надто загальних суджень і західноєвропейської цивілізаційної пихи, яка за суцільними брудними готельними номерами, тарганами і відсутніми каналізаціями не бачить на Сході людини, істину і невідоме, що його й належало зобразити».
«Деблін на Сході» – лише умовно «подорожній репортаж». Насправді це рецензія на книжку «Подорож Польщею» Альфреда Дебліна, який в історію німецької літератури ввійде автором культового експресіоністичного роману «Берлін. Александерпляц». Восени 1924 р. Деблін вирушає до Польщі і відвідує дванадцять міст, зокрема Вільно (Вільнюс), Люблін, Краків (Кракув), Закопане, Лодзь, кожному з яких присвячений самостійний розділ у виданій у листопаді 1925 року видавництвом Семюеля Фішера книжці. Поміж відвіданих міст – Львів, який за Сен-Жерменською мирною угодою, укладеною 10 вересня 1919 р., що реґулювала розпуск австрійської частини подвійної монархії, відійшов, як Галичина загалом, до Польщі.
Про причини, що спонукали його, ексцесивні художні фантазми якого сягали незрівнянно далі за Центрально-Східну Європу, здійснити подорож, Деблін висловлюється так: «У першій половині двадцятих років у Берліні відбулися процеси, що нагадували погром... нацизм видав свій перший вереск... я відчув необхідність детальніше довідатися про євреїв... Я запитав себе й інших: «Де є євреї?» Мені відповіли: «У Польщі». Отож, я вирушив до Польщі...»
Гайнц Ґрабер, який 1968 року зробив передрук Деблінової «Мандрівки Польщею» в ольтенському видавництві Вальтера, подає ще три причини: 1) дитячі спогади про Штеттін (Щецін), де Деблін провів на річці Одер (Одра) ранні роки; 2) родинне коріння (батьки переселилися з Польщі, де у Позені (Познань) виростала мати письменника – місті, що після великопольського повстання і згідно із Версальською угодою від 1919 р. увійшло до складу Польщі) і 3) нагода внутрішньо відпочити від епічного полотна «Гори, моря та гіганти», яке Деблін саме завершив.
Розділ про Львів починається описом природи, що передує прибуттю в місто. Спричинена природними обставинами (Деблін прибуває з Любліна через Ярослав та Пшемисль (Перемишль)), ця інтродукція – частина структури, підвід до властивої, «львівської» теми (а також перерва і місток між уже відвіданим Любліном і Львовом, який ще належить побачити).
Прокладена між природою і технікою межа породжує той ґатунок очуження, який, замість вибудовувати, стирає межі: «Ось знову луги і ниви. Яке щастя – сидіти самому у м’якому вагоні, з краєвидами навколо». Подорожувальник рухається в трикутнику між дикою природою (галявини, озера, ставки, густий листяний ліс, чорняві сосни, великі ліси, названі «темними масивами»), культивованою природою (оброблені ниви, зібране під оберегами сіно, вирубаний ліс) і технічною цивілізацією, утіленою засобом сполучення – потягом.
Ще один спосіб розмивання меж полягає у посиленні очуження і сублімації його до рівня казковості, вже в суті якої закладена ідея стирання кордонів: «Он сунуть казкові селянські вози лісом, вантажать деревину. Як гойдається потяг». Це «гойдається» продовжує започатковане оказковленням стирання меж, їх увідноснювання. Деблін шукає точки опори, за таку йому править краєвид: «Ніщо не завадить мені сприйняти побачене за німецьку місцевість. Це саксонська провінція. Я рухаюся на Північ, додому. І мене вкидає у радісне почуття, і я уважно спостерігаю протяжний краєвид, упізнаю його. Ох, як добре. Я їду додому».
Наступного ранку подорожувальник опиняється у Львові, на вулиці Легіонів. Як у вступному пасажі, що передує прибуттю в місто і змальовує ландшафт, так і тепер мить упізнання пов’язана з німецькістю: «...лунають назви німецьких газет». Свою ситуацію подорожній охарактеризовує так: «Я був очима й вухами і мовчазним тлом». Власні спостереження подаються впереміш з відтворенням прочитаного та почутого від інших, які стрілися йому під час подорожі.
Чимало слів стосуються польсько-українського конфлікту, квінтесенцію якого виражено реченням: «Так непримиренно стоять один супроти одного два народи». Позицією невтручання, стороннього спостерігача, як то, врешті, й належить подорожувальникові, який прагне розібратися в ситуації, надаючи голос різним поглядам і представникам різних спільнот, Деблін прагне подати обʼєктивну картину Львова, підмуровуючи її статистикою. Змальовує він і єврейський погром 1918 р.: «Після відходу українців відбувся, надавши подіям розголосу, напад поляків на єврейську частину міста, у другій половині листопада». Вільність від «габсбурзької травми» і «габсбурзького спадку» віддзеркалюється в етнонімічному словничку: повідомляючи про українців, Деблін використовує лише один етнонім: Ukrainer.
Рот сприйняв появу книжки Дебліна і з зацікавленням, а водночас ревниво: Деблін «вторгся» на його, Ротову, територію. Не те щоб Рот почувався тут вдома, звідси він походив і мав себе за експерта. Деблін – дилетант, неофіт, чого, врешті, й не приховує. Порівнявши подорожі Галичиною Дебліна і Рота, ми мобачимо і різницю, і додану вартість обох ракурсів. У триптиху «Подорож Галичиною», взятому в цілості, Рот лише раз вживає «Ruthenen» (рутенці / русини) і тричі «Ruthenisch / ruthenisch» – раз у значенні «український» («русинський / рутенський») і двічі у значенні «українська мова» («рутенська / русинська мова»). Це докорінно відмінна ситуація, ніж у попередніх і наступних «українських» репортажах, також Рот, очевидно, (раз) плутає Ruthenisch і Russisch, коли йдеться про мови.
В репортажі «Люди і ландшафти» Й. Рот опікується репутацією Галичини. Від констатації про кепську славу краю в Західній Європі Рот переходить до спроб покращити її, з цією метою шукає спільности, взаємозвʼязків і взаємозалежностей між обома частинами континенту, наголошує на культурній належности краю до Європи, не лише географічній, не проминаючи, однак, тяжкого господарського та соціального становища, підсумованого формулою: «Земля багата, мешканці бідні». Причину Рот вбачає у класовій/становій диспропорційності: «Забагато торгівців, забагато чиновників, забагато солдатів, забагато офіцерів. Усі живуть, власне, коштом єдиного продуктивного класу: селян». Щоб викликати увагу і співчуття до Галичини в західноєвропейського, головно німецькомовного читача, Рот задіює емоційний потенціал – згадує про Першу світову війну, про Галичину як арену військових дій і про загиблих. Рот не приховує емпатії: «Чи закінчилася тут Європа? / Ні, не закінчилася». Енжамбемент між питанням і відповіддю посилює емпатійну семантику. Загальна картина, в якій розмова відбувається на лінії «Західна Європа» / «Східна Європа», залишає поза дужками розмову про етноси, релігії і культури – авторові важить наративно зцементувати спільний європейський культурний простір.
У репортажі «Львів, місто», центральній частині триптиху, провідним мотивом обрано розмаїття краю: мов, релігій, культур, барв. Цю наскрізну думку Рот повторює в різних варіаціях, тож і «русинський» та «русини» вживаються в контексті цієї поліфонії і стають її структуротвірним та смисловим елементом. Наведемо ці контексти: «Єврейські торгівці мешкають у цьому місті, русинські ремісники і польскі чиновники»; «Тут завше лунали німецька, польська, русинська. Сьогодні розмовляють польською, німецькою та русинською». Ця барвистість повторюється в барвах прапора і дає підставу назвати місто «барвистою плямою на сході Європи»: «Місто – барвиста пляма: червоно-біла, жовто-блакитна і трішки чорно-жовта». Контрапунктом до цієї ідеальної й ідеалізованої картини постають стосунки поляків та українців, це – єдиний пасаж, в якому ґенерується не барвистість перелічення, а напруга протистави: «Після розпаду за це місто билися поляки й русини (рутенці), і тут стався листопадовий погром».
У «Каліках», підсумковому тексті з підзаголовком Ein polnisches Invalidenbegräbnis, домінує соціально-екзистенційний мотив покинутих напризволяще ветеранів Першої світової війни. Деконструкція тіла, здійснена війною й описана Ротом, уневажнює решту ідентичнісних маркерів: залишається те, що залишилося від людини.
Є в Ротовому доробку цикл «Білі міста», про міста Провансу. «Білі міста» – романтичніша, привабливіша, красивіша версія Галичини, мовби її віддзеркалення в шляхетнішому, успішнішому, благословеннішому дзеркалі: такою була б і Галичина, якби розташовувалася не на Сході Європи, а на її Заході. Однак перетасовування в географії – те саме, що використання в історії умовного способу. Це наївний погляд – досить було піднятися драбинкою широт північніше, і можна було би сміливо писати Ein französisches Invalidenbegräbnis чи Ein deutsches Invalidenbegräbnis. Навряд, щоб у такому повідомленні багато змінилося: в кожному разі, не суть і не тон.
У вступі до «Білих міст» Рот уперше в подорожньому письменстві концептуально ламає класичну парадигму. Упривілейований репортер німецькомовних щоденників подорожує не в чуже, а в нове – символічний пріоритет. Сьогодні ми сказали б: в інакшість. Це ламання лише підтверджує, що Рот і Прованс – різні речі. На противагу до Галичини, яка для Рота – своя. Водночас, жоден Ротів сучасник не працював так затято над тим, щоб «своєю» сприймалася вся Європа. «Подорож Галичиною» – внесок письменника-репортера в «родинну Європу», сповіщення і нагадування.
02.01.2020