У західноєвропейському світі слово “exit” абстраґувалося від свого первинного значення. Ні, воно й досі означає вихід, але тепер ─ не лише вихід з будівлі назовні чи зі скрутного становища у більш комфортне. Зараз цим словом часто означують ще й останній крок людини. Крок із життя у смерть. Вихід, до якого хворого пацієнта за спільною згодою веде турботлива довірена особа. Одноіменна організація у Швейцарії налічує близько ста двадцяти тисяч членів і забезпечує високоякісний «супровід у добровільну смерть». Дискусії на цю тему час від часу спалахують, але найчастіше стосуються деталей. Не знаю, чи когось ще турбує суть. Але мова зараз і не про це. Ми згадаємо одного лікаря, який ще вісімдесят років тому турботливо провів до останнього виходу свого знаменитого пацієнта. За обопільною згодою.
Можливо, цей лікар і не зацікавив би мене аж так, якби не народився у Станиславові. Деякі англомовні джерела пишуть навіть: в Івано-Франківську.
До ладу розгледіти постать лікаря заважає густа тінь, що не покидає його ось уже 90 років.
Це тінь його великого пацієнта, ім’я котрого Зиґмунд Фройд.
Віденський терапевт Макс Шур одинадцять років був особистим лікарем батька психоаналізу. Але спочатку Шур, 1915 року студент першого семестру медицини у Віденському університеті, почав відвідувати лекції модного тоді невролога Фройда. Ці лекції стали вступом до психоаналізу, що ним надовго захопився і молодий терапевт, через кілька десятиліть розумно поєднавши у власній кар’єрі внутрішню медицину і психоаналіз.
Власне, від народження Макса звали Мойше, він народився 26 вересня 1897 у родині Самуїла Шура й Рози Бернштайн. Батько мав докторський титул з хімії, був сіоністом за політичними поглядами й фінансистом за професією, членом міжнародної наглядової ради першого єврейського банку “Леумі”, заснованого Теодором Герцелем. До слова, з останнім Самуїл Шур листувався. Скидається на те, що Станиславів не був його рідним містом: у генеологічній базі знайшлася інформація, що батько Макса Шура походив з Могилева, як і його молодший брат Ісайя, який у Німеччині став відомим математиком. Коріння у Станиславові мала Максова мати Роза Бернштайн, предки якої протягом тривалого часу займали в місті помітне становище. Вони породичалися з Гальпернами — впливовими станиславівськими фінансистами, політиками й власниками нерухомості. А ще, у передмові до своєї книжки про Фройда Макс Шур пише: “Неймовірний випадок: у даних, які надав Сайнер, я знайшов інформацію, що Якоб Фройд (батько Зиґмунда - Г.П.) представляв інтереси одного купця зі Станиславова, міста мого народження, й цим купцем був ні хто інший, як мій прадід”.
Здається, прадіда звали Ар’є Лейбіш Бернштайн. Але прямих підтверджень цьому ми не знайшли, бо Макс Шур дуже рідко згадує свою родину й про власне дитинство у Станиславові нічого не повідомляє. Там він прожив перших сімнадцять років життя, до 1914 року відвідував школу. Як і десятки інших єврейських заможних родин, Шури втекли до Відня перед першим вступом до Станиславова російської армії у Першій світовій війні. Очевидно, батько, що походив з Російської імперії, неодмінно хотів уникнути зустрічі з росіянами... До речі, життя Самуїла Шура у Відні раптово обірвалося 1917 року, коли йому трохи минуло п’ятдесят. А Макс, перш ніж записатися на медичний факультет Віденського університету, ще рік відвідував гімназію.
Макс Шур із сином і дружиною, 1933 р.
Університет він успішно закінчив 1920, а докторат захистив 1921 року. Його інтерес до психоаналізу не зникав, тим більше, що нова дисципліна в інтелектуальних колах була в усіх на устах й стрімко поширювалася Європою. Не стихали дискусії про підсвідомі мотиви людської поведінки, сексуальність, жіночі істерії, дитячі травми. У двадцяті роки новий напрямок психіатрії переживав справжній бум. У Відні постало інтернаціональне видавництво психоаналізу, його тези захоплено інтерпретували у своїх творах письменники, художники, митці театру й кіно. Психоаналіз активно проникав у всі сфери громадського життя, в тім числі й у педагогіку, об’єднавшись у Відні зі школою Монтесорі. Переважна більшість інтелектуалів, які невтомно працювали на полі психоаналізу, були єврейського походження.
Але не всі.
У 1925 року до Фройда звертається Марі Бонапарт, принцеса Греції й Данії. Вона стає пацієнткою, а згодом не лише подругою, але й перекладачкою меценаткою і послідовницею першого психоаналітика. Через кілька років Марі опублікує свої перші дослідження. А 1928 року саме вона рекомендує своєму кумирові молодого терапевта Макса Шура, який так припав їй до душі. Фройд якраз розлучився зі своїм особистим лікарем, бо той приховував від свого пацієнта немилосердну правду про стан хворого на рак ротової порожнини. Максові Шурові тоді було тридцять два роки. Однак зацікавлений психоаналізом терапевт справив на Фройда таке враження, що гуру довірився молодому лікареві. “Пообіцяйте мені: коли прийде моя година, ви не допустите, щоб я мучився марно”. Це було сказано дуже просто, без сліду пафосу, але й з абсолютною рішучістю. Ми потиснули один одному руки”, ─ пише у біографії Фройда Шур.
Час дотриматися цієї домовленості прийшов через одинадцять років. За цей період Фройд переніс близько тридцяти операцій. Роками він носив протез, що відділяв носовий простір від рота. Зі слів Шура, Фройд був стоїчним і гордим пацієнтом, який ніколи не скаржився, не обтяжував близьких. Після приєднання Австрії до фашистської Німеччини 1938 року вісімдесятиоднорічному Фройдові з родиною вдалося отримати візу і втекти до Англії. Макс Шур — на той час одружений батько двох малих дітей — планував еміґрувати до США. Але вирішив, що не зробить цього, поки потрібен своєму пацієнтові. Залагодивши справи з паперами в Америці, він повертається до Фройда у Лондон. У вересні 1939 важко хворий Фройд нагадує лікареві домовленість, даючи зрозуміти, що готовий відійти. Макс Шур розуміє. Своєму пацієнтові він коле таку дозу морфію, після котрої останній не прокидається.
Обкладинки видань книжки Макса Шура «Життя і вмирання Зиґмунда Фройда».
У багатьох людей ім’я Макса Шура асоціюється виключно з цим фактом його біографії. Але кожен, хто уважніше придивиться до постаті чоловіка, зрозуміє, наскільки це несправедливо. Бо у США сорокадворічний лікар починає усе спочатку й робить ще одну неабияку кар’єру. Не полишаючи психоаналізу, він працює дерматологом у Bellevue Hospital в Нью-Йорку. А з 1957 року очолює Американську асоціацію психоаналітиків, свої знання з психоаналізу й унікальний досвід поєднуючи в дисципліні, що в той час лише розвивається: психосоматика. Старогрецьке слово “сома” означає тіло. Отож психосоматика розглядає, як психічні розлади впливають на тілесні процеси.
1955 рокуМакс Шур формулює теорію десоматизації й ресоматизації, що її досі згадують підручники медицини у контексті розвитку знань зі психосоматики. У загальних рисах ця теорія зводиться до того, що розвиток людини ─ це поступ від тілесного до душевного. Реакції немовлят на різні подразники — голод, холод, страх і т.д. — невіддільні від тіла. Відчуваючи, наприклад, голод, немовля виказує його всім тілом: кричить, напружується, червоніє. У процесі росту і розвитку людина перестає виражати психічні стани тілом, вчиться бути “cool», і в подоланні проблем вдається до символів, наприклад, до мови. Цей відхід від тілесних реакцій Шур називає десоматизацією. Тобто, доросла людина справляється з викликами, захищаючись від них не фізично, а психічно.
Цілком у дусі Фрейда Макс Шур вважав, що ранні дитячі недуги, травми й певні нездорові моделі взаємодії в сім’ї можуть заважати процесу десоматизації. У таких випадках психічне “я” людини ослаблене. І якщо проблема перевершує душевні сили людини й “я” не може з нею справитися, то починається зворотній процес ─ ресоматизація. Тобто, така проблема знову викликає тілесні реакції, на які тіло реагує симптомами хвороби. Це психосоматична хвороба. Таке собі повернення до тілесного, “фізіологічна регресія”, як це називав Шур.
Ця теорія має ще кілька цікавих аспектів, але їх я полишаю фахівцям. Як і дослідження Шура про філогенез й онтогенез афекту, завдяки якому він відомий у професійному середовищі. Мені ідеться лише про те, щоб не зводити постать професора психіатрії університету в Нью-Йорку до ролі того, хто вколов Фройдові фатальну ін’єкцію. 1966 року Шур публікує працю The Id and the Regulatory Principles of Mental Functioning. Він працює над біографією Фройда. Однак бути свідком її виходу йому не доведеться.
Макс Шур несподівано помирає восени 1969 року від серцевого нападу після перенесеної пневмонії. Його архів, у якому є листування з Томасом Манном, Марі Бонапарт, Мартином Бубером та іншими відомими людьми, зберігається в Бібібліотеці конгресу США. Його книжка про знаменитого пацієнта виходить у світ 1972 року й називається «Життя і вмирання Зиґмунда Фройда». Вона багато чого говорить не лише про Фройда, а й про автора. У тому, як Макс Шур оповідає історію свого знаменитого пацієнта, мов у чистому плесі відображається і його образ. Це образ усебічно освіченого, професійного й людяного лікаря.
Джерела:
1.Max Schur. Sigmund Freud. Leben und Sterben. Suhrkamp Verlag, 1982
2. Siegfried Zepf. Allgemeine psychoanalytische Neurosenlehre, Psychosomatik und Sozialpsychologie. Ein kritisches Lehrbuch. Band III. Psychosozial-Verlag, 2006.
3.Wikipedia https://en.wikipedia.org/wiki/Max_Schur
4. Sigmund Freud. Briefe 1873-1939. S. Fischer Verlag, 1968.
22.11.2019