Деякі дитячі книжки бувають дорослішими за усі дорослі, як от «Книга всіх речей» Гюса Кейєра, яка цьогоріч вийшла у видавництві «Урбіно». Коротенька історія 9-річного хлопчика з Амстердама, батько якого фанатично вірує і лупцює свою сім’ю, проймає психологізмом і показує, як діти відчувають біль, отак по-своєму, в чистому вигляді. І такому сприйняттю болю моментами навіть заздриш.
«Книга всіх речей» – це нотатник маленького Томаса, який помічає те, на що інші не звертають увагу, і записує туди свої перші філософські міркування про світ. Але батько заважає йому спостерігати за природою, батькові важить, щоб хлопець, як і мама та старша сестра Марго, добре знали Біблію та жили за законами Божими. Батько лупцює, коли син переплутує молитви під час Літургії, батько лупцює, коли мати заступається за сина, батько не лупцює лише Марго, бо вона вміло прикидається дурненькою, про себе навчаючись жорстокості від глави сім’ї.
Під час одного з покарань дерев’яною ложкою, Томас молиться і просить в Бога, щоб все (насамперед батькове биття матері) припинилось, але нічого не припиняється, Бога вибивають з хлопчика, Бог помирає для нього.
«Янголи в небі затулили очі крильми й заплакали, як завжди, коли чоловік б’є дружину. Безмежний смуток огорнув землю».
Але смерть Бога не означає смерть віри, під час знайомства з старшою сусідкою, яку діти вважають відьмою, а дорослі – комуністкою, Томасу являється Ісус і каже: «Більше ніколи не дозволю розіп’яти себе на хресті, крапка, кінець. Годі з мене». Разом з Ісусом хлопчик вирішує, що з нього також годі, сусідка пані Ван Амесфорт дає йому книжку про іншого хлопчика, який не хоче боятись і бореться з несправедливістю. Томас поринає у читання, а заразом і боротьбу з собою, щоб позбутись усіх страхів, які сковують. У своєму щоденнику він постійно повторює настанову: «Коли я виросту, то буду щасливим».
Борячись з власними страхами, Томас закохується і освідчується в цьому коханні, він не віддаляється від соціуму, а виходить з тіні. І тут в дитячій книжці дивним чином з’являється ніцшеанський мотив перетворення слабкої людини на сильну. Важко не піддатись силі того моменту, коли Томас раптом вбиває у собі Бога, але не відрікається від нього. Він нарешті розуміє, що Ісус страждав через свого Отця, але так і не наважився йому суперечити, відтак Томас ставиться до Ісуса, як до рівного собі, бо ж він так само терпів знущання батька. Здається, саме тоді, коли Ісус говорить хлопчику, що більше не дозволить себе розпинати, Томас вирішує, що мусить зробити те саме — перестати бути жертвою.
Хлопчик вбиває у собі бога і стає вільним, батько ж не має такої сміливості, тому продовжує зачинятись у своїй кімнаті, подалі від щастя, яке йому може принести його сім’я. І тут важливо, що в цій книжці вбивство Бога означає не відмову від релігії, а відмову від сковування себе ланцюгами через буквальність сприйняття заданих кимось згори правил, оскільки Бог помирає для Томаса не тому, що змушує вчити псалми, а тому, що не зупиняє лупцювань його матері. Бог виявляється безсилим і тоді його вбиває розпач від того, що чоловік розбиває дружині ніс, прикриваючись вірою. Але на щастя у Бога є нащадок, тому ця віра не приречена, і тому Томас не тримає на неї зла і не звинувачує. І це дуже важливий момент, бо далеко не кожен дорослий здатен так адекватно прийняти ситуацію.
У цій книжці діти мають більше сміливості зупинити насильство, ніж дорослі, дітям не подобається бути жертвами і так само сприймати свою матір за жертву. Тому у вирішальний момент саме Марго, така схожа на батька, раптом стає з ножем між ним та матір’ю, на яку він збирається знову підняти руку. У цей момент Марго перетворюється на батька і обирає для себе насилля як найкращу зброю проти кривдника. Після цього дня її погляд зміниться назавжди, але це помітить тільки батько та молодший брат. Для насильства ніколи не достатньо одного пояснення, так само і не достатньо одного покарання, щоб його зупинити.
«Світ спорожнів. Усе, що існувало в нім досі, хтось стер із думок. Залишився тільки звук. Томас чув виляск після удару по маминій щоці. Чув звуки всіх ударів, які мама будь-коли прийняла, зливу ударів, наче град на вулиці Яна ван Ейкла, що здирав листя з дерев».
Тут не доречно говорити про психотравми, бо ми бачимо, що насправді домашнє насильство очима дитини виглядає не як один удар по голові, а як сум’яття. Воно не викликає постійного пекучого болю, бо дитина все одно цікавиться всім навкруги і це зацікавлення її відволікає. Психотравма формується значно пізніше, коли пам‘ять структурує і збирає воєдино усі ті випадки, — це ми бачимо на прикладі старшої сестри Томаса. Марго сумирно спостерігала і терпіла, поки процес травмування не закінчився і в один момент не перетворив її на нову людину, таку схожу на власного батька. Бо основна характеристика домашнього насильства — це стабільність і статичність, до якої звикаєш. Дитина бачить лише цю буденність, розпізнає симптоми ще одної сутички, але кожного разу, наближаючись до неї, не думає «яка я нещасна/нещасний», а лише боїться, що хтось знов отримає ляпас. Власне переборювання страху й дозволяє осмислити те, що відбувається, щоб в майбутньому сформувати цю «травму», яка не конче шкодитиме, але буде частиною особистості та буде одним із стрижнів індивіда. Ця книжка фактично фіксує цей момент переходу, який ніяк не зупинити, і зображує зачаття тієї травми, яку ніхто так і не зможе вилікувати.
Нідерландський письменник Гюс Кейєр, автор «Книги всіх речей».
Дорослим цю книжку варто прочитати для того, щоб зрозуміти, що саме повторюваність помилок травмує, і що дитина відчуває біль зовсім інакше, вона не зациклюється і не копається в ньому, вона його відчуває у чистому прояві. Цей чистий дитячий біль більше нагадує сильний поріз лезом, що пече лише якісь кілька хвилин, а потім просто свербить, поки рана гоїться, і від цього свербіння так легко відволіктись. Травми нам нав‘язують ззовні, себто їхнє поняття, коли починають жаліти, говорити про всі ці побічні ефекти насильства, намагаючись все пояснити постфактум. Натомість Томас нам показує, що він не змінився, для нього тільки помер Бог, він не знає, що він травмований і, хто зна, може, без втручань дорослих ніколи про це не дізнається? Я не применшую шкоди від домашнього насилля, я лише хочу сказати, що коли його не роздирати, як отой сверблячий поріз, то, можливо, жертвам буде легше жити. Може, якщо вони не знатимуть, що є «жертвами» і залишаться з цим інфантильним сприйняттям болю, то просто пам’ятатимуть, що жорстокість — це біль і страх, але якщо на ній не зациклюватись, то вона вас зрештою відпустить, а спогади залишаться просто спогадами.
Після прочитання цієї книжки не перестає мучити питання: ким виросте головний герой? Чи продовжуватиме він говорити з Ісусом? Чи стане жорстоким? І чи переконає його суспільство у тому, що батька і релігію, якою він прикривався, треба ненавидіти? Бо ж сам Томас не має ніякої ненависті, в його сім’ї все одно всі люблять одне одного та не засуджують релігію за неадекватність батька. Цікавим є те, що тут батьки не мають імен, вони залишаються просто татом і мамою, так само, як і с талими залишаються їхні мотиви продовження гри насильника та жертви. Автор нам так і не показує того, що саме змусило кривдника стати кривдником, не показує звідки взялось це обсесивне бажання молитись. А так хотілось би зрозуміти, для чого це все, аби просто знати, коли і з ким ця історія повториться знову. Бо такі, як Томасів батько, є насамперед жертвами самих себе, тобто втечі від себе. Власне, і сам автор наприкінці книжки ставиться до цих людей тільки з жалем, бо вони не знають що роблять. Відповідно, коли ми надмірно жаліємо дітей, що опинились у подібній ситуації, таким чином плекаючи в них клеймо жертви, хочеться, щоб ми так само старанно намагались збагнути, що спричинило оцю ситуацію.
У «Книзі всіх речей» головний герой чітко дає зрозуміти: він може самотужки з усім розібратись, а от його батьки – ні. Тому і хочеться, щоб дорослі, як і 9-річний Томас, після всього божевілля, думали не про завданий біль, а про того, хто завдавши його, зачиняється у собі. Здається, що автор разом із своїм героєм, уявляючи чим займається батько у своїй робочій кімнаті, натякає нам, що зазирати треба саме туди, саме в цю особистість. Діти насправді сміливіші та сильніші, ніж нам здається, вони можуть собі дати раду з болем, бо не так на ньому зациклюються, в той час, коли дорослі саме перед душевним болем іноді цілком безпорадні, саме їх він поглинає і перетворює на монстрів чи жертв.
Гюс Кейєр у «Книзі всіх речей» показує дві важливі речі. Перше – треба навчитись переживати біль так просто, як і дитина, тоді не станеш його заручником і не хотітимеш ділитись ним та завдавати його іншим. Друге – насилля не зупинити, поки не дізнаєшся, що кривдник робить у своїй кімнаті за зачиненими дверима. Ми так ніколи й не дізнаємось, чи насилля в домі Томаса припинилось, залишається лише сподіватись, що жертви цього насилля не продовжуватимуть таких сімейних традицій. А всім, хто пережили схожий досвід у дитинстві, нагадає, як колись ми собі ставили ціль «коли виросту, то буду щасливим» і запитати себе, чи вдалось її досягти, врахувавши помилки батьків?
03.12.2019