Найбільше щастя

Гаррієт Бічер-Стоу. Хатина дядька Тома. – Київ: Знання, 2019. – 271 с.

«Ви маленька жінка, яка розпочала велику війну», – скаже, звертаючись до Гаррієт Бічер-Стоу, Авраам Лінкольн, шістнадцятий президент США і перший від республіканців, національний герой, визволитель американських рабів, ініціатор тринадцятої поправки до американської конституції, яка повністю скасувала рабство в Сполучених Штатах.

Uncle Tom’s Cabine побачив світ тисяча вісімсот пʼятдесят другого року, а вже дванадцятого квітня шістдесят першого битвою за Форт-Самтер спалахнула війна між північними й одинадцятьма рабовласницькими південними штатами, що протривала чотири роки і ввійшла в історію США як Громадянська. В дослідженні The Civil War in American Culture («Громадянська війна в американській культурі») історик Вілл Кауфман зазначає, що роман Гаррієт Бічер-Стоу «сприяв утвердженню підґрунтя громадянської війни», фактично повторюючи слова Лінкольна, що були однаковою мірою і компліментом, і правдою.

На роман відгукнулися не лише палкі прихильники ідей, розписаних на його сторінках через конкретні характери і ситуації, а й запеклі ненависники та й просто скептики і опоненти. Письменницю звинуватили в тому, начебто вона все вигадала. Смішне, здавалося б, звинувачення, адже, відколи існує художнє письменство, існує також угода про вигадку. Майже всі найкращі романи, створені різними мовами в різних культурах у різні часи, – фікція, вигадка, гра авторської уяви, що аж ніяк не означає, наче вони перебріхували дійсність, бо навіть тоді, коли спотворювали її, то було зазвичай стилістичним прийомом, способом критики. В основі визначення роману як літературної форми лежить ця угода про вигадку, поезія – інакша, нефікційні тексти також інакші. Рідко який твір може претендувати на статус роману і не бути при цьому фікційним – витвором уяви, фантазії, а лише поетики.

Та є тексти, з якими усе складніше, хоча самі вони зазвичай прості, лінійні, ясно і послідовно викладені – до такої міри прозорі, що видно, як грамотно їх сконструйовано. «Хатина дядька Тома» – один із таких текстів. Нищівній критиці піддані в ньому певні конкретні речі. Тут катма іншої поетики за саме життя, його виклики і перипетії. На спростування звинувачень авторці довелося укласти додатковий, пояснювальний том, який вмістив реальні історії, що лягли в основу роману.

Письменниця Гаррієт Бічер-Стоу.

Це ще були ті часи, коли потрібні були добрі справи, важливою була взаємодія і цінувався чин; коли надмір власного еґо ще не застував літературні горизонти. Коли дивишся на значну частину сучасного письменства, може скластися враження, що нинішній світ ситий і щасливий, усі проблеми розвʼязано, над головою – блакитне небо, під ногами – гладкий, на якому ні порошинки, асфальт (і такий самий гарний, тільки не сірий, а золотий пісок бюджетних пляжів), а за рогом – супермаркет, де можна придбати все, аби задовільнити духовні і матеріальні потреби. Здебільшого, однак, матеріальні.

Сучасна епоха, принаймні герої сучасної літератури успішно здолали розщеплення, яке свого часу чи то викрив, чи відкрив і вже запевне описав дядько Фройд (не плутати з дядьком Томом). Шекспірівське to be or not to be трансформувалося в бернгардівсько-постмодерне Leberknödelsuppe oder Fritattensuppe. Замовчане совєтським тоталітаризмом лібідо спраглося виговоритись, бути почутим, показатися в усій красі, що цілком зрозуміло, – why not? Та чи не задовга сповідь, чи не похрясла вона в самоповторах, чи не стала загальником – адже надворі, за ще одним рогом (там вже немає супермаркета) триває війна. Лінія фронту невиразна, вона ніколи й не була до решти очевидною, це – ілюзія. Лінія фронту дуже близько, вона проходить поруч, десь тут. Вона проходить крізь тебе, крізь нас. Прошиває болями й одкровеннями, спокусами і випробуваннями, пастками і вольовими зусиллями. Це та війна, яка описана в перебуванні Ісуса в пустелі, укомпактена до метафори, як укомпактнюють, пересилаючи, файли. І неметафорично – теж.

Авторка роману «Хатина дядька Тома».

Бічер-Стоу була донькою священика. Вихована в суворому дусі релігійних традицій і християнської моралі, вона найперше – і, мабуть, саме тому – різко розкритикувала тих священиків, проповідників і вірян, які виправдовували рабство, прикрашаючи його (і себе) фіґовими листочками біблійних цитат. Покликаючись на Святе Письмо, тогочасні розумники (хіба теперішні стали інакшими?) проповідували покору і послух, тлумачили біблійне смирення, вкладаючи в інтерпретацію свої потреби, свій вузько потрактований інтерес, свою обмеженість, свою, врешті-решт, безпорадність. Сьогодні не вкладається в голові, що одні люди могли – байдуже, на якій підставі, – мати інших за нижчого сорту чи поготів не визнавати їх людьми. І це було звичною справою, узусом, так що навіть «добрі» гадали так само, хіба через власну доброту й виховання ставилися до нещасних не настільки брутально.

Та чи не є «не вкладається в голові» риторичним лукавством? Чи не часовий шовінізм твердити, що ми все це переросли, що ми вищі цього, що зцілилися? Недуги, які супроводжують людство, здатні, як і всякі недуги, вертатися. Зрештою, повністю й остаточно вони так нікуди і не зникали. Хіба не діється це сьогодні – заперечення одними людьми права інших людей бути людьми, чи не передує таке заперечення знищенню цілих спільнот – десь у Сирії, як це сталося з єзидами (язидами), чи тут, під боком, у нас, нас? Сьогодні, у світі, який літає в космос, чому присвячували вірші (щоправда, недовго і не так багато)! Який на нігті мізинця вміщає стільки знань, скільки ще недавно у велетенській книгозбірні – у сотнях, тисячах, десятках тисяч енциклопедій, підручників, атласів, довідників, книжок! На тлі ґаджетів здається, наче Борхесові, хранителеві класичної книгозбірні, щонайменше тисяча років. Хіба не страждаємо ми так само, як сотні, тисячі, десятки тисяч років тому, від недуг, катаклізмів, нерозуміння, нерозділеного кохання? Хіба ми не беззахисні і не вразливі? Попри мури, дамби і куленепробивні жилети. Тож чим ми змінилися і що змінилося в нас?

Аболіціоністка Бічер-Стоу нищівна до рабства, вона вимагає його негайного і беззастережного скасування. «Хатина дядька Тома» постала у відповідь на новий закон про рабів-утікачів, який передбачав повернення утікачів власникам, а тим, хто сприяв утечі, –покарання. У героїв два шляхи, відповідно, в роману – дві сюжетні лінії, що чергуються, дотикаються, переплітаються, розходяться, одна з них надовго відкладається на користь іншої, з погляду композиційної гармонії – на дещо задовго, врешті вони зливаються, остаточно сплітаються в клубок розвʼязки.

Гаррієт Бічер-Стоу змальовує і простежує обидва шляхи, один – бунту, другий – смирення. Невідомо, наскільки це входило в задум, наскільки ж твір самотужки сказав те, що мав, лише шлях смирення, покори, доброти повів до загибелі дядька Тома – героя, який дав назву книжці, дарма що у фокусі уваги він перебуває не більше за інших героїв, тоді як шлях бунту – до визволення і свободи. Вижили ті, хто повстав. І перемогли. Звісно, можемо скористатися опцією християнського тлумачення, згідно з якою Том зазнав визволення через смерть, подібно до Ісуса. Мрія дядька Тома не збулася, уявлена ним хатина скоротилася до клаптика землі на мальовничому пагорбі над дослівним і образним багном, де спочило його понівечене тортурами тіло. Авжеж, Том морально переміг своїх мучителів, не зрікшись людського в собі – саме того людського, в якому йому відмовляли, як і решті рабів, забрав людське, яке в нього хотіли відібрати більше, ніж його життя, з собою, воно згасло разом із ним, з останнім подихом.

Дагеротипний портрет «маленької жінка, яка розпочала велику війну». 

Не варто надто картати письменницю за те, що вона спроваджує вцілілих героїв, які збунтувалися, втекли і здобули свободу, в Африку. Роблячи це, авторка переслідує іншу, ніж може здатися, шляхетнішу мету, ставлячи щастя спільноти над персональним, трактуючи персональне щастя як борг перед суспільством. Ось ви домоглися особистої свободи, каже Бічер-Стоу, а тепер настав час вибороти її для вашої батьківщини. Звісно, ми завжди можемо запитати, а як корінні народи, та – краще – не питаймо цього: годі вимагати від одного твору розвʼязання всіх наболілих питань, від однієї людини. Врешті, це рішення героя, яке він, здобувши університетську освіту (на той час – нечуваний скандал), приймає по тривалих роздумах:

 

Джордж чотири роки вчився в університеті і став освіченою людиною. Він багато міркував про те, що робитиме, скінчивши науку, і, нарешті, наважився їхати до Африки, батьківщини негритянського племені, і там працювати для рідного народу, дбати про його освіту, здобувати йому вселюдські права й таким чином допомагати неграм визволитися з такого ганебного становища, коли їх обертали на рабів.

Просвітницько-революційний патос письменниці цілком виправданий. Її твір, хай, може, і нагадає соцреалістичну продукцію, докорінно різниться від неї: «Хатина дядька Тома» – оригінал, не імітація. Твір реаґує на виклики часу і сам є викликом своєму часові. Найпотужніші тексти світового письменства завше критикували свій час і свої обставини, випереджали громадську думку, формували її і впливали на неї, в «найгіршому» разі – віддзеркалювали її, тоді як соцреалістична література, підлаштовуючись, зокрема, і під такі здобутки світового письменства та гуманістичної думки, як роман Гаррієт Бічер-Стоу, критикувала як не проминулі епохи, то «прогнилий» Захід, лише не власний світ. Хто ж наважувався на критику своїх обставин, той опинявся в умовах, нічим не кращих від тих, в яких сконав дядько Том, потрапивши в лабети рабовласника Леґрі, найосоружнішої фігури роману – до такої міри огидної, що насамкінець вона викликає співчуття, тоді як симпатії і здоровий глузд залишаються на боці Тома.

Тоді як Чернишевський запитує «Що робити?», Гаррієт Бічер-Стоу, практикуюча християнка, має відповідь – боротися, домагатися скасування рабства. Знає це й наш Тарас Шевченко («Борітеся – поборете, вам Бог помагає!»), сучасник Бічер-Стоу, викуплений з неволі кріпак, який, подібно до дядька Тома, так ніколи й не мав своєї хатини, хіба уявну (як і дядько Том), отой вимріяний «Садок вишневий коло хати». Шевченкова хатина – фіґуративна: поезія і малярство. Бічер-Стоу – прихильниця еволюції, та якщо інакше ніяк, тоді революції. «Хатина дядька Тома» – приклад того, що художню літературу таки варто читати, далеко не все фікційне письменство – чиста розвага і більш нічого, справдешня вартість художнього письма виростає з отого «ще щось», доважку, який вмикає інше, безпідставно занедбане значення слів «розвага» і «розважати»: «міркування (мислення)» і «міркувати, мислити». Тож розвага – далеко не конче легка і бездумна насолода (скороминуща втіха), це надто спрощене трактування.

Намагання кориґувати минуле, підправляючи старі тексти і замінюючи в них, зокрема, лайливе «негр»/«ніґґер» на «чорношкірий», нагадує спробу знищити сліди злочинів, підправити памʼять через втручання в її матеріальні вияви, до яких належать книжки, показати людство цнотливішим, ніж воно було (і є), стерилізувати минуле. Давно вже процензуровано казки братів Ґрімм, перманентно зазнає цензурування «Симпіліцій» Ґріммесльгаузена, моторошна художня хроніка Тридцятилітньої війни, на яку припало дитинство і юність тієї трагічної особистости, яка знайшла слова і зуміла все те задокументувати. Переписуючи таким чином світове письменство, ми отримуємо, однак, не «Хатину дядька Тома», а брехню: блякнуть характери, тратиться логіка і сенс боротьби. Парадокс перетворюється на пастку: нівелюється те, що дає розуміння підстав і джерел бунту. З таким самим успіхом ми можемо цензурувати кадри руїн, на які війни тут-і-зараз перетворюють донедавна квітучі міста, знищують у нас під боком, доки ми «редаґуємо» класику, культурні і релігійні спільноти, змушують людей тікати світ за очі. На превеликий жаль, таке «редагування» не припиняє злочинів і сумнівно, чи зможе їм запобігти в майбутньому. Вовка важко перетворити на вівцю, накинувши на нього золоте руно чи назвавши його замість вовка вівцею. Навіть якщо ми «поредагуємо» всього Ліннея.

Гаррієт Бічер-Стоу написала чимало книжкок, та лише цей її твір здобув такого великого розголосу. Українською «Хатина дядька Тома» видавалася не раз і не один перекладач брався її тлумачити. Тим дивніше, що видавництво соромʼязливо не називає прізвища і скорочує оригінал без пояснення, що саме викреслено, коли, ким і нащо. Чи не радянським ще цензором? В історії українського художнього перекладу таке вже траплялося – наприклад, за сталінізму, коли (пере)видавали переклад, здійснений людиною, на час (пере)видання вже репресованою. Як зазначено на звороті обкладинки, роман Гаррієт Бічер-Стоу демаскує «свавілля білих господарів та страждання і приниження людської гідности». У цьому контексті (але й поза ним також) повага до праці перекладача воліє згадки його прізвища. Так само, як і повага до читача. Публікуймо твори без скорочень і перекладаймо їх із оригіналу, пані та панове видавчині і видавці!