5:6 на користь Голіафа

Мілєнко Єрґович. Вілімовський / Переклад Ірини Мар­кової. Київ: Комора, 2020. 192 с.

 

Ернст Вілімовський, видатний бомбардир, забиває четвертий поспіль гол. Жоден футболіст до нього не забивав чотири голи за один матч. Матч Бразилія-Польща відбувається в Страсбурзі. Вілімовський, етнічний німець з Верхньої Сілезії, грає за Польщу. Польща вперше пройшла у Чемпіонат світу з футболу. 1938 рік. Польща програє Бразилії з рахунком 5:6 і залишить турнір. Ніколи більше в історії футболу такого не буде: гравець забив чотири голи за матч, а грав при тому за команду, що її перемогли. З початком війни фольксдойч Вілімовський прийме громадянство Німеччини і буде виступати за Третій Райх. До Польщі ніколи не повернеться, Польща його назад і не кликала – він був там зрадником.

 

Роман Мілєнка Єрґовича «Вілімовський» (Wilimowski, 2012).

 

Ернст Вілімовський тут не за головного героя, навіть не за другорядного персонажа. Він тут на правах алегорії, і то вельми прозорої. Блискуче грає: хороша швидкість, хибний напрямок – навіки гравець-переможець в команді, що програла. Ім’я «Вілімовський» на обкладинці означає, що нам розкажуть історію красивої поразки.    

 

Спорт і політика – одна з улюблених тем Єрґовича-публіциста. Він часто і охоче міркує в колонках, що на футбольному полі вершиться політика, і уболівальники надають спортивному змаганню статусу такої собі мікро-війни двох держав. Вибір команди, за яку уболіваєш, дорівнює вибору армії, за яку ідеш воювати. Спорт і є політикою. І завжди передбачає вибір. 

 

4 червня 1938 року, саме в день, коли відбувся матч Бразилія-Польща, краківський професор-фізик Томаш Мєрошевський разом із восьмирічним сином Давидом Яном, синовими учителем  Генріком і гувернанткою Розою, а також подружжям Катаріни та Ілії, власників готелю «Оріон», який місцеві звуть «Швабською хатою», місцевий парох – всі ці люди сидять на моріжку, оточені цілющими лісами узбережжя Адріатики і намагаються зрозуміти, що означає нервовий крик коментатора по радіо: «Вілімовський! Вілімовський!». Гол чи промах? Поразка чи перемога?.. Оце і є головні герої роману, так, всі скопом, так, всі як один головні. Навіть ще двійко є, на матчі неприсутніх: мертва мама Давида і миршавий югославський дипломат, товариш Томаша. В цьому сюжеті таки немає другорядних персонажів, окрім Вілімовського. І справа навіть не в тому, що описана ситуація – тривіальна, синусоїдна і не потребує яскравих героїв, на яких впливає роман-ситуація. Якраз навпаки.

«Вілімовський» – роман-подія, в «до» ніколи уже не буде так, як було «після», тільки одне уточнення: роман-подія-напередодні. 1938 рік. А в ніч проти кінця світу всі маленькі люди стають великим героями – кожен своєї історії, ясно.

 

Історія Томаша

 

Томаш – сильно в літах, недавно овдовів і є батьком маленького сина. Смерть дружини Естер була нещасним випадком, але винить себе в цьому Томаш. Хвороба сина, в ній Томаш так само винуватить себе. Злочину нема, але є винуваті і є покарані.

 

Кілька разів повторюють: коли поляк закохався в юну єврейку, він запропонував її родині навернутися в іудаїзм, натомість родина відкинула своє дівча, щоб не приймати до себе чужинця. Цю історію розказують кілька разів в короткому і скупому на повтори романі, вона слугує за джерело головної провини Томаша. Він готовий втратити себе.

 

Зараз же йому треба прийняти рішення. Син Давид потребує опіки в спеціальному закладі, він помирає. Його можна відпустити – в лікарню чи глобальніше, в смерть. Його можна утримувати. Томаш реально вважає, що має силу тут обирати. Перша поява – родина і слуги прямують в маленький пансіон в горах. Туди не дістатися автом, тому наймають ноші. Почет з паланкіном схожий по поховальну процесію. Томаш таким і є, вічно задіяним в поховальні процесії, бо вважає, що може «обіграти» смерть. Мєрошевський – футбольний фанат. На ту цілющу гору він тягне потужну антену, ним же сконструйовану. Має план: все літо вони з сином слухатимуть Чемпіонат світу, в якому переможе Польща. Тоді Давид одужає. Тоді буде диво. Не буде дива.

 

Історія Давида

 

Давид Ян – син поляка і чернівецької єврейки. (Напівкровки в цьому романі рулять. Вілімовський між іншим – син німця і німкені, вихований вітчимом-поляком, який себе ідентифікував як сілезця, за що став у 2000-х стягом поборників сілезької автономії). Якщо малому пощастить, то він помре до початку Голокосту. Йому пощастить: Давид має смертельну хворобу, туберкульоз кісток. Він хворіє з трьох років і не пам’ятає себе інакше як спотвореним тілом, що його соромиться батько. До того ж Давид наділений надпотужним інтелектом, він навіть не вундеркінд, він якийсь інопланетянин.

 

Найбільше з усіх творів Єрговича «Вілімовський» схожий на «Руту Танненбаум» (цей роман теж перекладений українською). І схожий в недоброму. Давид психологічно абсолютно неадекватний романній реальності, якось нарочито непропрацьований (те саме було з Рутою). Це восьмирічний хлопець, який поводиться, міркує і говорить, наче старець.

 

Давид спостерігає за дорослими і апелює до їхніх жахів переважно. Скажімо, коли батько знайомить його вперше з кимсь, то воліє, аби Давид показав свій розум, щоби бути батьком генія, а не інваліда; Давид же починає вдавати з себе дитину несповна розуму. Це стається, бо сам Давид позбавлений базового страху – він не боїться смерті, він розуміє її природу, саму ідею конечності.

 

Історія Генріка

 

Це найстаріший із тутешніх героїв, учитель Давида. Всі в родині роблять вигляд, що ґрунтовна освіта малому знадобиться в майбутньому. Генрік працює віддано, відмінюючи з помираючою дитиною французькі слова і розказуючи історії з Античного світу. Власне, Генрік тут тільки і робить, що розказує історії. Давид і Генрік зачитуються повістю Сенкевича «В пустелі та джунглях», де бедуїни викрали двох підлітків, які тепер мають врятуватися від численних небезпек.

 

Історія Генріка – це історія про самопорятунок: говори і живи. В фіналі роману нам розказують, як-коли-де померли його герої, і тільки Генрік Міллер має чітко визначену дату, місце і причини смерті. Автор помер (с).

 

При чому в Польщі 1941-го (екстрема!), але від природних(!) причин.

 

Історія Рози

 

Головна історія «Вілімовського», так нам скажуть, є любовна історія Давида, всі любовні історії мають бути прожитими до кінця, так нам скажуть, і жодна з них не закінчується щасливо. Так от, Роза – це любовна історія Давида. Від початку хвороби Роза поруч із Давидом, вона доглядає його в найінтимніші моменти. Але обоє свідомі, що їхні стосунки – це стосунки коханців, а не дитини і матері.

Мовчазна Роза є єдиною людною в цьому просторі, яка уміє плакати.

 

Історія югославського дипломата

 

Перед Першою Світовою Томаш зустрів в Кракові поета, який страждав на сухоти, Томаш раз нагодував його і підтримав, певний, що то ледь не остання трапеза молодика. Через багато років їхні стежки знову перетнулися, сухотник, нині відомий югославський дипломат, розказав Томашу про «Швабську хату», де він було зцілився. Власне, у такий спосіб Мєрошевські опинилися в сюжеті «Вілімовського». Заковика в тому, що не названий в романі сухотник – це Іво Андріч (його можна впізнати за біографічними підказками).

Героїв родинного роману Єрговича в сюжет привів майстер сімейних саг Андріч. Все починається з вчасно переказаної історії. Зрештою, все цим же і закінчується.

 

Історія Катаріни

 

Власниця готелю – німкеня – марила відкрити пансіон, де болящі будуть зцілювати тіло і душу.

Пансіон на високій горі, в густому лісі. Ні, це омаж «Зачарованій горі», це пряма цитата з Томаса Манна. Саме його роман перечитала Катаріна і підбила чоловіка купити готель.

А тут ще одна пасхалка, більш прихована, бо Катаріною звалася мати Іво Андріча. В Катаріну закохується Томаш, буде спокушати жінку прогулянками і довгими промовами про сенс буття, ясно що ці стосунки не розів’ються, бо тут саме Катаріна прив’язує літературу до реальності і на роль Галатеї не надається.

 

Історія Ілії

 

Муж німкені Катаріни є слов’янином. Найприємніший тут персонаж – все бачить, всім допомагає – бавиться з Давидом, пояснюючи йому щось важливе про любов, підтримує дружину, розуміючи ту хімію, що виникла між нею і гостем з Кракова, стає містком між дикими автохтонами і просунутими зайдами. Слухає трансляції матчу, не розуміючи слів. Страшенно милий герой, за яким стоїть одна з найбільш неприємних тем «Вілімовського». Націоналізм в цьому світі напередодні Другої світової є джерелом зла і небезпеки, такі люди, як Ілія і Давид, і Вілімовський повсякчас опиняються в ситуації, коли змушені обирати, хто вони є і з ким їм бути. І от хорват стає власником «Швабської хати», щоб там міркувати про італійський фашизм і польський футбол.

Хата побудована навколо гігантської амфори для оливкової олії, яку не можна нікуди перемістити, а й використати за призначенням теж уже не можна. Це і є історія Ілії.

Її зміст? Такий: не треба нічого ніколи обирати, людина не мусить обирати, краще просто прийняти все, як є. Якщо ви читали публіцистику Єрґовича, то ви точно впізнаєте, чиїми устами говорить в романі Ілія і наскільки це його послання відповідає настроям самого автора.  

 

 Мілєнко Єрґович, автор роману «Вілімовський». 

 

Історія дона Антуана

 

Місцевий священик, якому доводиться мати справу з етнічно строкатою, але однорідно тупою паствою. Появу іноземців на горі Антуан використає, щоб підняти свій престиж провідника. Спотвореного хворобою Давида місцеві вважають за Сатану, точніше – за Караджоса. Дитина стає поганим знаком, передвісником кінця світу і закріпляється на правах місцевої легенди, бо і досі в тих краях розповідають байку про потвору, яка принесла війну і добре, що панотець її впокоїв, а то було б гірше. (Куди гірше ж бо?). Місія панотця полягала в тому, що він прийняв у себе з візитом родину Мєрошевських і спочатку мав намір пояснити парафії, що то просто хвора дитинка, але потім скромно посміхався, коли його хвалили за сміливість: повівся бо по-людськи з сатаною.

Такі люди нині стають героями міфів, зміліли герої.

Дон Антуан зробив собі добру кар’єру в Церкві.

 

Всі історії в романі рівноцінні, без уточнень і градацій: «Люд нічого не питав. Запитання можуть сильніше зашкодити людині, аніж відповіді на них».

 

Компанія людей схвильовано слухає трансляцію матчу, якому випало стати легендою – спорту, Польщі і цього балканського селища в горах. Це вкрай важливо, що матч вони слухаються по радіо, а не дивляться на стадіоні, наприклад. У цього сюжетного ходу є суто прагматичне пояснення:

«Вілімовський» не писався як «паперова книжка», це був текст для радіо, який презентувався протягом року у 2010-х на Радіо Белград; згодом цей текст уже як роман вийшов польською мовою і тільки після цього з’явився оцей уже «Вілімовський». Але радіо є в сюжеті не тільки тому.

Радіо – порушення ізоляції, воно приносить із собою цілий світ, невидимий, але матеріальний. Антена, яку встановлює Томаш, прошиває простір, вона ворожа цьому простору, не дарма її намагається звалити буря, а демонтує зрештою ідеальний Ілія. На подвір’ї готелю-санаторію від раннього ранку грає радіо. Тільки наприкінці, коли антену розбирають, ми починаємо чути в романі й інші звуки. І найперше це буде жіночий плач. Голоси, що звучать попри нашу волю, глушать плач, який не хочемо чути.

 

Кілька разів нам підкажуть, що коментатор так озвучує цей матч, що гравці здаються міфічними героями, чи не богам врівень. Польща вперше виступає на світовій футбольній арені, Польща має довести своє право на існування. Бразилія – єдина тут з країн Латинської Америки, вона теж виконує місію, вона теж виборює собі право існувати в очах інших. Це двобій на кшталт битви Давида з Голіафом, після якого постане нове Царство. Голіафом зветься один із гравців, він і забив переможні голи за Бразилію, а з Давидом ми уже знайомі, він слухає, як історія перетворюється на міф і стає частиною міфу при тому.

Вілімовський перетворюється на легенду, Давид навічно стає потворним Караджосом. І що характерно: обоє програли.

От цю історію нам «Вілімовський» і розказує: історію про те, що розказана до кінця  історія завжди змушує когось програти. Ні, не так:  розказана до кінця  історія завжди змушує когось померти. Зрештою, щодо «Вілімовського» то є фрази ідентичні.

 

 

В романі є епіграф: Vincere o morire, Перемога або смерть. Вони тут таки всі щиро вірять, що можна обирати, що «або» не означає одночасності. Полісемантичнішої же щодо асоціації фрази ще пошукати: стяг Бедфорда і війна американців за незалежність; грецька війна за незалежність; одна з частотних реплік в промовах Гітлера. Наче і ліки, і отрута одночасно. Відразу за таким епіграфом прослідує репліка: «Була субота, світанок ранку…». Це не меш багатозначна відсилка, до ранку шостого дня творіння з Книги Буття, коли були скінчені небо і земля, і все воїнство їхнє. Так само – зло і добро однозначно.

Єрґович с(по)творює світ, де не треба, не можна, не слід нічого обирати, все існує одночасно і все стримить до самознищення: «…світанок ранку 4 червня 1938 року, коли на тракті, який вів до села, з’явилася химерна колона».

Мить, коли Історія стає Легендою, коли «або» означає «одночасно», а двобій значить, що обидві сторони програють. Єрґович пише красиву історію напередодні Кінця. В одному кіно-жахастику юнак прокидається після коми, а поки він спав, світ накрив зомбі-апокаліпсис, його батьки загинули, але залишили прощального листа: «Не прокидайся». Оце ідеальне було б послання напередодні кінця. Без будь-якого ілюзорного «або», що зривається на крик футбольного коментатора. Без переможного рахунку на користь Бразилії. Голіаф забув про доленосний бій, у Давида зламався будильник і далі щось буде, може, буде.

 

«Вілімовський» не писався як «паперова книжка», це був текст для радіо.

25.08.2020