Кривава здобич любові

Кривава здобич любові як персональна мізогінія Анни Малігон

(Малігон А. Розарій. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. – 208 с.)

 

 

Коли жінка починає писати вірші, про неї кажуть – закохалася. Чи збожеволіла. Або, що найгірше – збожеволіла від кохання. Цілком імовірно, в цьому є своя частка правди. Либонь, навіть значна частка. Але в поезії, як у будь-якому мистецтві, нас не мусить цікавити питання: чому? Значно цікавіше: як? І ще: наскільки голосно слід волати в своїй особистій екзистенційній пустелі, аби врешті тебе почули мешканці таких же, але завжди у чомусь відмінних пустель, нескінченна кількість яких існує паралельно одна одній у цьому прекрасному старому всесвіті?

 

Що ж, Анна Малігон говорить досить голосно. Досить голосно для тієї, котра культивує мовчання і сіє тишу між рядками своїх поезій, котра пізнала біль як повсякденну інтимну практику і не побоялася про це [не] промовчати.

 

Нова книжка поетки «Розарій» – складна, певною мірою містична збірка, структура якої підпорядкована особливій молитовній традиції, де кожен текст є, по суті, літанією, камланням чи псалмом, де багато що апелює до канону епічних ліричних балад у дусі Сергія Жадана (авжеж, недаремно він є автором післямови).

 

Лірична героїня Малігон ув’язнена у власному розарії, у складних витончених римах та медитативному промовлянні-нашіптуванні, у плетиві емоційних та фізіологічних зв’язків, у світі, де факт народження уже пов'язаний із набуттям цілої системи обов’язків та дечого набагато гіршого, адже: «Пуповина, песику, як провина». Саме цю провину, цей успадкований генетично тягар існування-як-травми Малігон намагається висловити, витравити, спокутувати, зцілити – нехай це і звучить надто драматично, але, врешті, уся поезія Анни – всуціль драма, надрив, всуціль криваве м'ясо і роз’ятрені рани (і, дуже ймовірно, що деякі з них були завдані в результаті нападів самокалічення).

 

Вигнанці своїх біографій

 

Відкриваючи збірку розділом «Мідь і мармур», що символізує метафоричну пам'ять і поточне, сказати б, осмислення теперішньої війни на сході України, Малігон у свій особливий спосіб береться за цю непросту тему, розмовляє про неї у системі власних світоглядних координат й поетичних компетенцій, творить власний метафізичний Схід, значно ширший, об’ємніший, більш наповнений за будь-які географічні координати, за будь-яку конкретну локацію. Авторка проектує ідею цього Сходу на простір іншого, якогось хтонічного виміру, переосмислюючи саму концепцію переходу в потойбіччя, трансформації на рубежі з персональним апокаліпсисом:

«Безіменна річка за блокпостом…

Щовечора перед заходом сонця

там купаються привиди коней змиваючи кров…

Можеш іти й вибрати найкращого жеребця

Він переправить через ріку

А там уже й схід»

(«Коні не виють»).

 

У цьому та інших текстах із «Міді…» закодовано певний досвід прозріння, пророцтва, прозирання. Саме тут поезія переростає у щось таке, що може і повинне впливати на історію, на хід речей, і навіть здатне змінити їх.

 

Дух і зміст самої війни окреслені авторкою глибинно, органічно, тут усе справжнє: мова, емоції, деталі. Такій Малігон віриш безвідносно, втім, як і завжди. Авторка у притаманній їй експресивній манері пропрацьовує тему повернення з війни, відверто говорить про складні й болісні речі, на кшталт посттравматичного синдрому і проблем післявоєнної реабілітації, пропонуючи якісь власні, дуже прості, але у чомусь універсальні, питомо людяні та єдино можливі, насправді, рецепти одужання та відновлення:

«Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими,

хто з тобою виходив з одного кривого нуля

Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть

у трояндову купіль дзвінких повоєнних малят»

(«Теплотрафік»).

 

Дуже обережно, навіть лаконічно, але разом із тим убивче точно авторка оповідає нам історії усіх цих хлопчиків, котрі «йдуть… незворотно на схід…», а спіткнувшись, «прокинуться в інших віках, у наступних жінках» («Іще вони сплять у глибинах рожевих утроб»). Ці історії водночас прості й болісні, це зовсім приватні історії, позбавлені патетики й пафосу, і, що характерно, оповідачкою цих історій є жінка, зі своїм упізнаваним голосом, своїм баченням і своїм розумінням особливої тривимірності життєвої «правди», що проявляється повсякчас і формує нашу реальність, відтак перетікаючи у художнє її обрамлення.

 

У той же час, роль жінки у Малігон завжди є до певної міри вторинною, це жінка-що-чекає, або жінка-що-спостерігає, але майже ніколи – жінка-що-діє. Винятки є радше випадковими, якимись болісними й пронизаними безкінечним трагізмом і, знов таки, очікуванням:

«Проступила на колах крику червона сіль,

ти сідала у свій реанімобіль, –

відчувала, як жадно невчасний біль

на коліна звівся»

(«Розарій»).

 

Особиста позиція ліричної героїні, в тому числі й щодо війни, проявляється опосередковано, через висловлені спостереження, міркування, рефлексії. Врешті, через її безупинні пошуки – любові, чоловіка, але ніколи, чи майже ніколи – себе. Точніше, до себе героїня приходить лише через оцей до оскоми канонічний маршрут – реалізує себе через чоловіків, присутніх у віршах, присутніх у міжряддях текстів, присутніх майже невидимо, безсловесно, бездумно, але завжди – домінантно. Авторка немовби свідомо звужує оптику свого бачення до питомо «жіночого» спектру тем, точніше, головної теми, котрою споконвіку переймається світове жіноцтво – а саме, теми чоловіків. Стосунків із ними, утрати їх, спогадів про них. Усе тут крутиться довкола цих архетипних, певною мірою, образів (принаймні, ці образи витворюють власний інтимно-творчий іконостас ліричної героїні, її канонізований пантеон), довкола них творяться сюжети, формуються поведінкові патерни, вибудовуються внутрішні світи і руйнуються також через них, саме їм присвячені найтонші рефлексії та найвідвертіші зізнання:

«той хто не знає доріг ніколи не заблукає

я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати

а шрами лишила собі»

(«Казка про спалену шкіру»).

 

Таким чином, у «Розарії», разом із чудовою, майже досконалою в професійному сенсі поезією, Малігон пропонує нам щось, що є концентрацією її особистісних життєвих максим, сумішшю модифікованого екзистенціалізму і питомо жіночої чуттєвості, екстатично болісної та самозаглибленої. Той психологічно розбурханий концентрат еротики, комплексу вічної провини, каяття і деякого упослідження, котрим є поезія Анни Малігон посутньо, насправді, цілковито далекий від будь-яких спроб звільнення ліричної героїні з полону перманентної патріархально-консервативної системи імперативів, що виступають як зовнішніми, так і внутрішніми детермінантами у щоденному бутті в оточуючому її світі.

 

 

Анну Малігон, добре це чи погано, не назвеш феміністкою – принаймні, це жодним чином не проступає у її віршах. У центрі світоглядної системи авторки беззаперечно знаходиться чоловічий первень, як абсолют можливої космогонії, безкінечна потенція до запліднення і народження усього, як джерело всетворення. Послуговуючись подібною оптикою, дуже важливо не забувати зазирати всередину себе і помічати там себе – але не зламану, скривджену, вчорашню недолюблену дитину, а дорослу жінку, яка здатна пробачити собі й відпустити себе, аби прийти, врешті, до розуміння, що з найбільшого хаосу народжується досконала гармонія.

 

Духи зими бережуть її кактус

 

Війна та любов сповнюють «Розарій», формують ключові конструкції архітектоніки збірки, проте насправді основною темою книжки є, на наш погляд, самотність. Вона прозирає з цих текстів, просто-таки рветься із них, виступає своєрідним супер-меседжем, універсальним знаменником в структурі поетичної оповіді, негласним знаком оклику в кінці кожного з отих рядків, які лише вгадуються, проступають напівтінями поміж справжніх, реальних рядків:

«Роздери собі груди, покажи своє внутрішнє пекло –

покажи, що таке справжня самотність,

як це – коли така порожнеча, що нема об кого навіть поранитись»

(Another side).

 

Зазначимо, що Малігон ретельно досліджує тему самотності власне жіночої, це цілком відповідає її характеру й характеру рецензованої збірки, адже у низці (вервечці, розарії) текстів авторка обсервує саме ту епічну самотність, якої не випадає прийняти, з якою не можна змиритись. В поезії такого штибу немає затишку, вона нікому не стане сховком у годину бурі, не врятує нікого в момент відчаю – вона і є самим відчаєм, цілим вінком із чорних руж відчаю і туги. Ось же він, цей відчай, його вистачить усім:

«Всім по відчаю, серце, по каменю і по вірі

У червоних книжках вмирають забуті звірі.

У роз’ятрених надрах згортається тепла нафта.

У зухвалих дітей залишилась одна кімната»

(«Всім по відчаю, серце, по каменю і по вірі…»).

 

У якийсь момент Малігон як поетка досягає апофеозу гіркоти, самоти, скрухи – все це емоції, котрі вона використовує у якості художнього тла для своєї поезії, у якості ґрунту для мальованих словесними і позасловесними засобами картин, – часом жаских, тривожних, навіть шизофренічних. Недарма голоси тут чуються не лише в голові, а й «поза шпалерами», себто – у стінах, що визначають умовну ізоляцію ліричної героїні (несподівано доречно в часи ковід-карантину), у кордонах місця її духовного ув’язнення, яке, можливо, символізує саме тіло й поняття тілесності, і наштовхує нас на думку про одвічне протистояння логосу й матерії, духу і плоті. Протистояння, котре можливе тільки у єдності, і тільки єдність є його результатом.

 

 

Відтак, Анна Малігон бавиться парадоксами звучання, майстерно оперує алогічністю деяких своїх текстів, охоче домагається читацької емпатії і робить це настільки часто й дещо спекулятивно, що іноді усього цього стає просто надмір, читачеві буквально несила витримати цей натиск віршованих досвідів болісної [само]деструкції:

«Того століття,

коли тебе ніхто не любив,

келихи пустили коріння,

стали павучими гніздами.

Поза шпалерами чулися голоси,

а ніхто не кликав.

У бутлях стався оцет, а потім кров»

(«Того дня, коли до тебе ніхто не прийшов…»).

 

Відмітимо, що Малігон у її дещо стигматизованому віршотворенні (що дорівнює епічному творенню персонального всесвіту речей та істот) потребує певної точки опори, моменту відліку, вона каже: «Щоб не здуло, тримаюсь за циркуль», – і цю метафору можна аналізувати окремо й досить довго. На наш погляд, циркуль є тотемним символом вічного кола, віддзеркаленням особливої солярної естетики, відтак – знаменником вічного незмінного руху, без усвідомленої мети, чи, навпаки, з чітко усталеною, навіть прагматичною метою. Авторка неодноразово вдається до алегоричного мовлення, вибудовує внутрішній ментальний діалог у форматі сюрреалістичного шкіцу, виписуючи із власної (під)свідомості потужні, захоплюючі, але в чомусь також і моторошні сни і видива:

«За нарцисовим полем, куди не сягають мости,

ходить мічений хлопчик, у нього є ти

на прикметі, у чорному списку…

А у чорному домі дрімає стара камбала.

Відраховує кроки, відколи ти вперше пішла,

і підморгує оком, вогнішим за лють василіска»

(«Проживаю по колу, посеред імен та адрес…»).

 

 

Узагалі, впускаючи в себе цю поезію, пропускаючи її крізь себе, з віршами Анни Малігон далеко не просто взаємодіяти – точніше, зовсім не просто. Тут є щось таке, що хочеться обережно обійти, оминути, тут є гострі кути і леза, об які легко поранитись, якщо не бути обачним. Фактично, читати Малігон – це ступати по лезах, збирати ці леза в глибокі місткі кошики, які ніколи не заповняться до кінця, і виносити їх на власних плечах кудись за межі міста, на далеке і вщерть переповнене звалище мотлоху, з-поміж якого завжди легко впізнати свої дитячі ковзани, наприклад, чи фотографію першого хлопця, або щось із улюбленого, давно зношеного одягу:

«Шорти його улюблені – наскрізь в латках:

їх на смітник би, а хтось зашивав та плакав – та,

попередня, любила його сильніше…»

(«Добре, – думає він – дочекаюся літа, зміню країну…»).

 

Тіні шаблезубих оленів

 

Все ж таки спокій – ворог поезії, тим паче, поезії такої експресивної авторки, як Анна Малігон. У її текстах – всуціль надрив, всуціль душевні страждання, всуціль незагоєні шрами. Голос, який ми чуємо зі сторінок книжки, є голосом жінки, що прагне любові, невпинно шукає її, втрачає і знову вдається до пошуків. Цей цикл настільки безперервний, що сягає значно далі, аніж у біографію однієї конкретної людини з конкретними часовими рамками – він залучає у свій безперервний конвеєр цілі галереї облич, постатей, довгі шереги незнайомок з очима, сповненими вологи і срібла.

 

Попри умовну нехіть та відсутність якогось чіткого балансу між внутрішньою потугою та її реалізацією, Малігон усе ж таки осмислює тему війни і жінки, жіночої війни, проживання жінкою цієї війни у свій власний (гендерно умотивований?) спосіб. Як не сумно, авторка у якийсь момент обирає втечу на «внутрішній острів» як форму еміграції, метод самотерапії:

«Тобі тридцять два і ти, чорт забирай, жива,

і, зрештою, це не твої жнива.

Той, хто поліг на дні, а чи той, згори,

вже не порушить мовчанку твоєї гри»

(«Крихітка Міла – розумниця і вдова»).

 

Це, власне, та поезія, котру можна було б назвати жіночою, якби існувала бодай якась потреба в номінації такого штибу, у виокремленні саме цього аспекту у діалектичній єдності поезії як процесу і результату:

«Так і звикнеш сама укриватися серед сну

не виходячи з себе, не просячись під ребро,

як маленька, полюбиш себе, тісну

і обжиту – і буде тобі добро

(«Залежність»).

 

 

Малігон доволі таки жорстоко прирікає ліричну героїню на безугавні муки вибору і каяття, спогадів і повернень. Усе тут підкорене чоловіком, підкоряється чоловікові й жадає чоловіка, усе тут максимально відкрите й просте, але разом з тим – завжди приречене на хибні трактування. Ось приміром, ці рядки:

«Куртка його на підлозі так дивно світиться,

мов покинута плащаниця»

(«Так жили, що й ділити, зрештою, нічого…»).

 

Це, поза сумнівом, сильно і прекрасно, в єдиній цій метафорі – уся міць і потуга поетичного таланту авторки, спалах чистої творчої енергії, краса і блиск її словесного обдарування. Але разом із тим – наскільки це трагічно, прикро і в чомусь – нелюдяно. Малігон свідомо упосліджує жіночу – ба більше, людську – природу ліричної героїні, підкоряючи її сторонній волі, чужим примхам та емоціям, ворожій у чомусь природі чоловіка-як-антагоніста. У цьому вбачаємо навіть якийсь вияв внутрішнього, спрямованого всередину себе, женоненависництва, перманентної особистісної мізогінії – інакше кажучи, Малігон якось аж мимоволі, проте чи не постійно, принижує жінку в собі та своїх текстах, знову і знову заганяє її в прокрустове ложе усіх цих любовей і любовних страждань, що зливаються в єдиний ланцюжок причинно-наслідкових зв’язків і формують спільну архетипну історію, стійкий патерн, де жінці завжди дістається на горіхи. Ну, бо вона на це заслужила.

 

Це, так би мовити, темна сторона безсумнівного таланту Анни Малігон, її ахіллесова п’ята, її слабкість, у якій багатьом подобається вбачати силу, проте чи є вона там насправді? Чи варто свідомо приносити себе в жертву настільки жорстоким богам, котрим поклоняється лірична героїня, знову і знову обіцяючи собі: «я не стану на лікті»?

 

Дім із високими стелями

 

Ймовірно, Анна Малігон, як ніхто інший в нашій сучасній поезії, вміє говорити про особисте настільки чесно й відверто, що робиться якось аж лячно за авторку, настільки прямо, що мимоволі починаєш замислюватись – скільки в цих рядках реальності, скільки художньої правди й вимислу? Однозначних відповідей тут не буде, бо ж насправді кожен письменник – незалежно, поет чи прозаїк – пише впродовж усього життя лише один твір – автобіографію. Нехай навіть це буде лише мислима, вимріяна, бажана автобіографія, – від цього вона не стає менш реальною, якщо вірити, наприклад, класику чеської літератури Богумілу Грабалу, цьому поету вулиці, котрий знав смак слова і ціну мовчання.

 

Скидається на те, що все це відомо й Анні Малігон. Оцей характерний прийом персоналізації оповіді, максимально інтимного зближення із читачем, робить її вірші по-справжньому особливими, болісними й дотичними, невротично дражливими і дуже справжніми:

«Не пам’ятаю твою нелюбов

і любов твою теж забула…

Пам’ятаю лише сорочку,

блакитну просту сорочку.

Ти ходив, закотивши рукава,

мов перед великою справою»

(«Вчителю»).

 

 

Раз наважившись оголити найстрашніші й найтемніші кутки свідомості й того, що поза нею, оприлюднити вміст найбільш потаємних шухляд, можна вже й не зупинитись. Чи не захотіти зупинятись. Схоже, з Малігон трапилось щось подібне – вона опрацювала гештальти і перетворила їх на поезію, вона написала свої найкращі тексти, генеруючи їх, наче якусь альтернативну енергію, із куп непотребу, із особистих завалів болючого сміття спогадів та провин. Окремі тексти авторки просто збивають із ніг, забивають памороки, від них перехоплює дух і виступає кров на старих, невидимих шрамах – а такі є в кожного з нас, як не крути. Ці вірші – певною мірою, якісь психосоматичні прояви внутрішнього болісного конфлікту, терапевтичні замальовки на рубежі реальності, гіркі й навіть отруйні одкровення, коли уже не знаєш, як реагувати, і чи існує можливість якоїсь правильної реакції взагалі:

«Щоразу коли я безтямно падала

відлупцьована до чорних синців

Вона цілувала та просила пробачення

Обіцяла ляльку

Бачиш любий тридцять ляльок

Тридцять найкращих ляльок

з місцевого універмагу

майже неторканих»

(«Без питань»).

 

Анна Малігон у своєму «Розарії» залюбки ділиться родинними реліквіями, показує фото нелюблених родичів, переповідає їхні історії, сумні, химерні, «житейські», часом позбавлені поезії, але ніколи –  сенсу. Тут є окремі відверто моторошні замальовки, балади про темні речі, про насильство і страх, про смерть і надмір болю, від якого навіть смерть не рятує:

«Здається, вона зовсім і не кричала,

та глянула в очі так, що стався

повторний удар.

Маленька жінка – велика зрада…

Сокира позеленіла від часу,

закинута в розмаїття любистку та аґрусу»

(«Глина слухалась його рук…»).

 

…це оживає млин в твоєму серці

 

Однією з численних і безсумнівних чеснот «Розарію» є потужна й оригінальна образна система, неймовірні метафори, якими буквально пронизана тканина збірки. Малігон – майстриня образів, вона творить їх буквально з повітря, бере із тонких енергетичних сфер, вишкрябує із власного нутра, віднаходить в кишенях і старих заплічниках, поміж забутих паперів та листів: «Цяточка крові дзвенить на подертій мапі» («Що ти за птаха?»).

Окрім того, авторка чудово працює саме зі звуком, грається з фонемами, творить примхливі і вишукані алітерації, малює звуком надчуттєві, прекрасні картини:

«За руїнами – в ніжному інії горобина.

Ходить там жінка, шукає, кого любила»

(«Розарій»).

 

Ритми книжки звучать майже підшкірно, вони рвучкі й проникливі, це звучання на межі з особливим потойбічним резонансом, котрий залишає якийсь тривожний, непевний післясмак. Зауважимо, що у книжці значна частина віршів мають назви – справжні назви, маємо на увазі, що не так вже й часто трапляється. Авторка номінує свої тексти, наче ставить певні відмітки в маршруті пересування, страхується на випадок можливого повернення, наче залишає сліди із хлібних крихт чи відмітини на корі дерев. Тих самих дерев, що ростуть із сірникових коробок.

 

 

Не завершуючи, а лише очікуючи продовження розмови про аналізовану збірку, скажемо, що «Розарій» Анни Малігон – результат, поза сумнівом, великої роботи, сума значних творчих зусиль і концентрат досвіду та компетенцій авторки, що дозволяє обсервувати значний пласт її поетичного доробку, простежити певний ріст та, сказати б, емоційно-психологічне дорослішання, збагнути її персональну творчу місію в літературі, дочути головний меседж, що проходить ключовими фразами, образами і ледве вловимими натяками крізь усю книжку. Воднораз справжнє завдання читача – через призму власного бачення, врешті, осягнути усю сакральну таємницю, внутрішню красу і онтологічний трагізм, закладені у самій рецепції ліричної героїні, у хаотичних картинах ніжного і болючого світу, створеного Анною Малігон (або відтвореного на основі відомих лиш їй першоджерел), де з колючого дроту виростають троянди, а замість пунктуації маємо тільки сплески риб’ячих хвостів, адже:

«Вона обростає спокоєм і лускою

і осягає нову географію

світу, що вперто застиг на перетині станцій…

Цю глибину не злякати діодами.

Світ, напевно, так і зостанеться

перенаселеним ідіотами,

з якими не зжитись, не розійтися»

(«Продавчиня живої риби»).

30.07.2020