Біографія Фройда: поразка, фатум і мета всього живого
Одна сторінка для коксу, все решта – психоаналіз. Десь так одним реченням можна охарактеризувати біографію Зиґмунда Фройда, написану Гансом Мартіном Ломанном, яка недавно вийшла у Видавництві Жупанського в перекладі Романа Осадчука. Відомий німецький дослідник психоаналізу та наукового доробку Фройда зокрема, на перший погляд, ніби просто хоче провести нам ознайомчу екскурсію у світ батька психоаналізу на якихось 140-сторінках. Але з такою особистістю не варто надіятись на оте «просто», тому не розслабляйтесь завчасно і бережіть несвідоме, Зиґмунд не дозволить стояти в куточку і тихенько собі спостерігати за ним.
Строга і лаконічна, як і сам Фройд, ця біографія починається з найважливіших деталей дитинства. Автор побіжно розповідає про батька Якова і стосунки з ним, нерозгадану постать матері, няню, яка заміняла її перші кілька років, і усвідомлення видатного майбутнього, котре чекає попереду на маленького генія. Період дорослішання стає цікавим, як тільки молодий Зиґмунд приїжджає в Париж і знайомиться з кокаїном. У листах до нареченої він пише, що цей наркотик позбавляє його сором’язливості і вже невдовзі починає експериментувати, досліджуючи на собі специфіку його ефектів.
«Дещиця кокаїну, яку я зужив, робить мене балакучим, люба».
Цей період в житті Фройда з присмаком скандальності ще досі вважають суперечливим. Тоді йому приписували залежність і заодно звинувачували в тому, що напустив на людство ще одну напасть, однак це не завадило молодому досліднику за якихось три роки опублікувати 5 праць про кокаїн, які тепер вважаються ранніми дослідженнями психофармакології. Париж приніс йому шану та важливі знайомства, зокрема із відомим тоді Жаном-Мартеном Шарко, особистістю якого захоплювався Зиґмунд. Саме завдяки навчанню в Шарко, Зиґмунд почав усвідомлювати причини душевних патологій, які можна пояснити як психологічні.
16-річний Зигмунд Фройд із матір'ю Амалією.
Після повернення до Відня, перші ідеї про чоловічу істерію Фройда були відкинуті у колі тамтешніх медичних світил. Опісля він став працювати неврологом в Інституті дитячих хвороб та впродовж чотирьох років займався власною практикою, знемагаючи від неможливості задоволення сексуальних потреб. Одружившись з Мартою Бернайс, він ще певний період продовжував свою практику лікування нервових хвороб і водночас починав наближатись до свого призначення – психоаналізу.
Але про основні події з життя Фройда можна дізнатись і з Вікіпедії, так само, як і побіжний зміст його основних праць, тому краще поговоримо про саму книжку і те, як Ломанн підійшов до викладу біографії свого героя.
«Його життя зовні було спокійним і малозмістовним, із дуже небагатьма датами».
Ще на самому початку автор нас попереджає про те, що не буде ніяких скандальних викриттів, гостросюжетних подій чи вражаючих підсумків, – тоді чим же взагалі має зачепити ця книжка? Її навряд чи порадиш тим, хто тільки планує знайомитись із особистістю Фройда, оскільки ця біографія все ж потребує мінімальної обізнаності в його житті, поверхневе знання написаних ним праць і знання того, хто така Дора. Зате взаємини психоаналізу, Фройда, фемінізму та жінок загалом у тексті з’являються у досить вичерпній формі, без надуманих спекуляцій, але з фіксуванням найважливіших деталей. Додаючи окремий розділ про фемінізм, автор дозволяє читачеві закрити цю тему і просто визнати для себе, що із жінками в Фройда і склалось, і ні.
Ломанн, поєднуючи декотрі деталі з біографії, умови написання центральних для діяльності психоаналізу праць та їхній сенс, в результаті без надмірного пафосу звільняє нас від тих кліше, якими багато хто грішить, згадуючи про Фройда. Наприклад, автор ніби навмисно не звертає особливої уваги на його дружбу із Карлом Юнґом і саме цим скидає з плечей Зиґмунда тягар цих відносин, на яких іноді занадто сильно акцентують. Тут його по-лікарськи акуратно нарешті відділяють від усіх прибічників та послідовників, зафіксовуючи саму особистість поза межами оточення, проте з урахуванням обставин – війни, долі близьких, антисемітизму і т.д.. Звісно, автор не стирає повністю згадки про всіх, хто трапився на життєвому шляху Фройда, і наприкінці додає кілька сторінок про подальше життя його ідей, але настільки не заглиблюється в деталі, не звертає на манівці інших особистостей, що жодне згадане побіжно ім’я не зацікавлює більше, ніж центральна постать.
Психоаналітик Ганс Мартін Ломанн, автор біографії Зигмунда Фройда.
Дослідник психоаналізу також показує складність та багатогранність цієї науки, її взаємозв’язки із літературою і особливістю життя в Європі на початку 20-ого століття. Власне цінність цієї книжки полягає у зображенні Фройда та його ідей як складного світу, в якому легко загубитись і треба завжди зберігати пильність. Також автор тут показує важливість хронологічного прочитання кожної праці батька психоаналізу для того, щоб зрозуміти принцип побудови самої теорії, чому пазли складаються саме так, у чому полягає логіка цього мислення. Перед нами з’являється Фройд безпосередньо в процесі того, як перескладує та відшліфовує складові компоненти теорії, забираючи все зайве, піддаючи сумніву недоречне. Завдяки цьому ми зауважуємо всю строгість, з якою він ставився до себе і своїх вчень, бо попри нетерпимість до критики та відступництва, якими часто грішив, сам із собою він залишався чесним і не боявся відмовлятись від декотрих власних ідей.
Дитяча сексуальність та Едипів комплекс, жарти щодо яких все ще без упину гуляють просторами соціальних мереж, у цій книжці – з великим полегшенням – відходять на задній план інтелектуального життя Фройда. Натомість одними з центральних ідей – дуже доречно для наших часів – постають «Невдоволеність культурою», «По той бік принципу задоволення», «Тотем і табу» і увага до темних глибин несвідомого життя нашої цивілізації.
«З одного боку, індивідуальне та культурне формування сумління й моралі Фройд розглядає як необхідну й першочергову передумову цивілізації, завоювання якої варто відстоювати, з другого боку, він є похмурим візіонером культури, яка через всюдисуще домінування почуття вини, а також заборон і моральних приписів, які з цього випливають, неминуче доводить суб’єкта до неврозу й сама себе душить».
У світі, який, здається, от-от поглине темрява і хаос, ці ідеї заслуговують на додаткову увагу. Адже Фройд не дав остаточної відповіді на питання про те, хто переможе у боротьбі тих потягів, які керують людством, і якщо після Другої Світової комусь могло видатись, що все найгірше позаду, то це не означає, що проблему було вирішено. Тим більше, психоаналіз не гарантує цілковитого одужання та остаточного подолання недуг, про що говорив і сам його засновник. Розповідаючи, як Фройд заглиблювався в слабкості й приховані вади цивілізації, Ломанн не просто заглиблюється у наповнення його текстів та обставин, які провокували на них, а й малює перед нами картину того, як розуміння людського змінилось і втратило свою оболонку невинності разом з початком Першої Світової війни.
«Тепер людина вже не чудесна тварина, а тварина трагічна; як герой давньогрецької трагедії, вона віддана на поталу непорушного фатуму, і в кінці на неї чекає поразка».
Підхід автора до побудови розповіді перетворює сам текст на цікавий літературний твір, адже він постійно змінює тональність, розриваючи хронології подій з кар’єрного життя героя розбором його праць, війною чи переживаннями щодо майбутнього теорій. Він бавиться з нашою увагою і створює три рівні історії, що нагадують структурну організацію психіки. Завдяки цьому текст не втрачає своєї цікавості, бо якщо перипетії в особистому житті закінчуються, акцент зміщується на інтелектуальне, потім на глобальне, повертаючись до особистого і так далі. В результаті Фройд стає напрочуд живим і не старіє до самої смерті, до останнього перебуваючи в стані руху чи то у вигляді еміграції, чи то працюючи над «Чоловіком Мойсеєм».
Батько психоаналізу Зигмунд Фройд.
Ще однією важливою темою в цій біографії є література, яку автор виділяє як одну із складових для психоаналізу та його засновника. Адже, з одного боку, психоаналіз мав значний вплив на літературу початку 20-ого століття, наприклад, на Томаса Манна, з другого боку, сама творчість Фройда пронизана любов’ю до неї та бажанням не перетворювати свої тексти на бездушні наукові дослідження. Водночас писання саме по собі пов’язане із терапією, переписуванням несвідомого, а читання є можливістю познайомитись з різноманітними демонами цього несвідомого, які живуть на сторінках книг. І закінчуючи текст розділом про літературу, автор показує, що однією з трагедій психоаналізу почасти є саме відмова від літературної уяви, якою пронизані основні праці Зиґмунда, на користь служіння теорії.
Іншою ж трагедією психоаналізу є неприйняття його науковою спільнотою, незавершеність переходу в статус серйозного, почавшись із самоаналізу, він, здається, назавжди приречений на безконечний аналіз самого себе. І саме в цьому величність особистості Зиґмунда Фройда, оцей створений ним величезний простір для інтерпретацій, практик та ідей, який в результаті ніколи не зможе піти далі, ніж за ті межі, які було встановлено засновником. Ця історія життя однієї людини, її думок та ілюзій, попри позірну простоту своїх нещасть, все ж обертається невимовно сумною через те, яким загал бачить Фройда тепер і ким би він насправді міг бути. І після останніх сторінок книги так важко позбутись цього відчуття поразки, фатуму, цієї приреченості, якою пронизаний весь текст. Бо це, мабуть, якраз ті відчуття, без яких не зможеш збагнути, що насправді нам хотіли сказати…
«Мета всього живого – смерть».
15.07.2020