Сергій Сингаївський. Дорога на Асмару. ― Київ : Кліо, 2016. ― 512 с.
«Країна, в якій могли вбити дитину за пʼять колосків, збиратиме врожай ненависті сто років».
Сергій Сингаївський.
«Дорога на Асмару»
У романах ми всі насправді біжимо за історією, полюємо на неї, хочемо вхопити те, що ніколи не вдавалося потримати в руках, пережити в дії. Це завжди гонитва за спробою прожити чуже життя так, наче проживаєш своє. І в цьому лежить абсолютно виправдана шизофренія, що здатна розсвічувати власний шлях читача чужими, вигаданими та описаними кимось у книгах життями.
«Для того, щоби осмислити власне життя ― не вистачить самого життя» ― хтось сказав цю найбільш правдиву фразу, що назавжди увела читача й розмислювача у половинчастий, напівлегальний до реальності стан. Він проживає чуже життя так, наче воно його власне. Це й дало можливість Ігореві Костецькому говорити про те, що художня реальність по своїй вазі ані на йоту не менша за реальність життєву. І в цьому весь гріх і вся зваба літератури як такої ― бути сурогатом життя. Та ніщо інше не зможе в такій мірі підвести людину до розуміння того, що щось відбувалося поза нею, ніщо не зможе пояснити тягар історії, який лежить на плечах всіх, хто думає та памʼятає.
Щось подібне ми бачимо з романом Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару», який майже осібний в нашій сучасній літературі й тим самим він дуже подібний на ті твори, які нечутно входили в її простір, але з часом утримували найбільш силове в ній поле. Перефразовуючи великого розумника Ніцше: «Великі ідеї приходять нечутно, на пташиних лапках».
Слід визнати, що зустріч з цим романом можна вважати відтермінованою в силу різних причин. Про це говорять багато з тих, кому роман ліг на душу. Але, даруйте за такий ліричний відступ, я все більше і більше вірю, що все стається саме так і тоді, як і коли має статися. Гонитва за спресованим часом ― мода, що дісталася нам від пожираючого самого себе постмодерну, коли все ставало важливим та другорядним водночас. Час королів ризоми, потрощених вертикалей, випущених у себе куль. Яка різниця, що протягом кількох років критика не відреагувала на цей твір так, як реагує на хіпстерські літературні імітації? У таких випадках я завжди раджу згадувати фінал життя Германа Мелвілла ― письменника, котрий створив найбільш величний роман-пісню про Людину як Людину. Він помирає бідним митником (зараз це звучить як оксиморон), в некролозі непоштиві журналісти перекручують його прізвище. І Натаніель Готорн ― один з щопти, що вірив у його талант. Тепер «Мобі Дік» Мелвілла ― основа основ не лише американської літератури. Так що ― на все свій час.
«Дорога на Асмару» ― сильний роман з добре продуманою сюжетно-композиційною структурою, в міру потрібних тут глибоких занурень у психологію персонажів, вміло знайдених деталей як в характеротворчій портретистиці, так і в активному краєвиді. Автор ― військовий перекладач, у 80-х р.р. минулого віку працював у Ефіопії, під час війни за незалежність Еритреї. У той самий час там відбувався повальний штучний голод. Якщо згадати те, що це перша епічна проба автора, то слід сказати, що перед нами відкрився справді сильний талант, який одразу відчув свою художню форму. Підкуповує тут ще той факт, що роман писався сім років, що це довготривале життя, що це не одноденка чи одномісячник, який в один день чи в один місяць забувають. Для символу згадаю Томаса Манна з його «Йосифом та його братами», де сім років ― лиш малий етап на шляху до царства.
Якщо говорити про формальну композицію, то тут бачимо міцно сплетені лінії двох сюжетів ― щоденникових записів радянського військового Андрія (період згаданої вже вище війни в Ефіопії), де є своя подієвість, котра безпосередньо представлена перед очі читача; та лінія Микити (2000-ні роки), який власне і є читачем цього щоденника, котрий він знаходить серед речей своєї покійної матері та згодом виявляє, що автор цього щоденника і є його справжнім біологічним батьком. Та ці сюжети, попри всю їхню статичну конкретику, є лиш трамплінами в мережі думок, що повʼязані універсальними темами гідності, памʼяті, якщо хочете ― світової скорботи, котру відчувають усі притомні тут персонажі. І цей останній елемент, як на мене, вигідно виокремлює книгу Сергія Сингаївського серед багатьох інших сучасних прозаїків, які позбавлені відчуття тривалості, за котрим часто сховане містичне відчуття життя.
Раціональність, правило, конʼюнктура та дика випуклість новітньої ідеології робить їхні твори сухими, позбавленими пронизливої та тужливої пісні світу, яка лунає до тих, хто вміє її почути. Всі ці шаманні заклики до розуму та прагматики є свідченням присутності клітки в головах людей, за яку їм годі вийти. Даруйте за неточну цитату, але вона дуже вдало описує художню інтенцію автора роману «Дорога на Асмару»: «Світовий страх, поза сумнівом, найбільш творчий з усіх правідчуттів. Людина завдячує йому своїми зрілими, глибокими формами та образами не лиш у своєму усвідомленому внутрішньому житті, але й відбитком у численних творах зовнішньої культури. Наче якась мелодія, доступна не кожному вуху, цей страх проходить крізь мову форм кожного справжнього мистецького твору» (Освальд Шпенглер «Сутінки Європи»). І це, власне, про цей роман та його героїв, тих, хто відчуває ці тембри світу. Власне це відчуття дає красиві стильові візерунки, яких тут розкидано безліч і про які мова йтиме трохи згодом.
Отож, у сімʼї відставного розвідника Нефьодова, яка живе з усім набором номенклатурного життя, від раку помирає дружина. Від неї син Микита, який працює архітектором, дізнається про щоденник чоловіка, котрий служив в Ефіопії під час війни та голоду. Щоденник розгортається тут окремою сюжетною лінією. З нього Микита довідується, що батько, який прожив з ними, не є біологічним його родичем. Син заповзявся шукати могилу справжнього батька ― автора та героя щоденникових записів.
Тут присутні і любовні інтриги, що з відстані часу наче відсвічують себе: мати Микити та її коханець, з яким вона переживає в Ефіопії сильну любовну пригоду, любов Микити до дівчини, що стає його обраницею та наче розглиблює саму його постать в романі так, як це можуть робити персонажі другого плану. З одного боку любовна інтрига, а з іншого ― пошуки героєм правди про свого батька, стають рушіями сюжетного механізму. Це якщо говорити про видну механіку твору. Але в цьому романі важливим є те, що лежить за голою дією ― бажання автора проговорити вголос те, що бачив він на власні очі. І йому є що сказати.
Хто любить жанрові дослідження, той знайде в романі всі необхідні деталі для побудови детективу, любовного роману, пригодницького, нон-фікшин, але він і не належить до жодної з цих матриць, не належить насамперед через свою філософію, у якій постає памʼять, яка всім своїм криком кричить до читача.
Голод в Ефіопії тут є метафорою з багатьма променями, що сягають та паралелізуються з Голодомором в Україні, з його штучністю, з удаваною тодішньою модернізацією суспільства, що вилилося у просту формулу ― гаряча вода в міських багатоповерхівках, фундаментом для котрих були могильні колективні ями для сушених голодом тіл, вибитих «злизаним об мерзлу землю цвинтарним ломом» (цит. з Є. Пашковського «Щоденний Жезл»). Автор тут показує ту саму суть радянської машини терору, яка доклалась до подібних антилюдських за суттю процесів в Ефіопії.
У цьому романі все укладено в добрій традиції хорошої української літератури, як її писав Олесь Ульяненко, коли показував розточені гріхом душі столичної партноменклатури. Це говорить про те, що схоплена важлива лінія в романі, котра продовжує шлях викриття того, що душить сучасну українську людину руками нащадків-енкаведистів. Це говорить про цільне мислення автора, про відчуття історії та традиції, відчуття генеалогії, хочете ― коріння, стовбура та крони, що засвідчено вже в присвяті роману ― «батькові та синові…».
Хочеться говорити і говорити про дуже вмілу стильову сторону роману. Він був би блідий, якби читач не різався об точені епітети, легкі та гострі слова, що висловлюють ментально важкі спостереження. Часом від цього читання можна просто ціпеніти, коли автор з ледь вловною емоційністю описує голодних, приречених на смерть дітей. Ось один з початкових епізодів: «Якщо дитина від пʼяти років (!) не має посвідки, що вона сирота, її запросто можуть завернути назад ― вигнати в голий степ. Учора в усіх на очах наклав на себе руки десятирічний хлопчина ― виліз на скелю й кинувся сторч головою. Він дві доби йшов до табору, насилу відбився од гієн, а якась чиновницька погань прилюдно заявила, що він бреше про смерть батьків, аби обманом дістати пайок… Поки він летів, довгий чорний піджак із чужого плеча лопотів на ньому, мов сутана. Найстрашніше було в реакції людей ― ніхто навіть не схлипнув. Лише десятник зарепетував на ґвалт, і за мить уже всі охоронці валували як собаки».
У цих моментах великого людського горя читач завжди бачитиме розбиті долі українців, що, доведені до диявольської байдужості, мовчки спостерігали вервечки сухих людей, що падали та помирали на голодоморній вулиці.
Але заковика в тому, що субʼєкт оповіді тут українець, який формально стоїть на боці імперії, та в ньому, на самому дні, ворушиться живе неприйняття, недовіра до того, що він змушений робити тут, в цій вимореній країні ― Ефіопії, яка, як і Україна, увижається молодою та красивою жінкою, але вимученою, в чорній похоронній хустці. І це долі всіх колоній ― поюзаних, виморених, а решта, що залишилася, сяє лаком причесаного волосся та згідливою до кожного сильного усмішкою.
Роман насичений розмислами, деякі з них заслуговують окремих есеїв, ідеї яких можна вплітати смислами у великі наративні полотна. Екзистенційні, внутрішні сюжети персонажів тут висловлюють певні формули, але робиться це природно, без натяжки та забігання вперед. Усе приходить зі словами, що позбавлені штучної компоненти. Тут в центрі людина, котра опирається обставинам, по-унамунівськи велична та все ж амбівалентна, яка розуміє свою урізану людську природу: «― Ні. Ісус мав те саме завдання ― пливти проти. Просто Він зумів його сформулювати. Зрозумів, що будь-чия претензія на винятковість, вищість ― глухий кут. Будь-чия. Це втіха для того, хто живе одним днем. Він ставить дім роду свого на хисткому ґрунті. А тоді це не дім роду, а халабуда на двох. На третій день прилітає птах на імʼя Рух і несе обох на корм пташатам». Подібні пасажі дуже близькі до тлумачення Міґелем де Унамуно роману Сервантеса «Дон Кіхот». У спільній зустрічі вони можуть давати доволі несподівані ракурси щодо проблеми людської екзистенції.
У романі є безліч моментів, які хочеться цитувати, це дуже якісне плетиво ідеї та стильового її оформлення. В любовних лініях тут можна побачити і певне жанрове нагадування про мелодраму, яка зазвичай трактується як щось несерйозне, не варте уваги. Але всі «обіймашки» в творі ніяк не вульгаризують його глибоке звучання. Ліжкові сцени тут взагалі окрема тема. В сучасній молодій літературі у нас з ними просто біда. Не буду довго розводитися, краще цитата скаже: «Вигнувши спину, вона стягнула із себе сукню, ще більше нахилилася уперед і ковзнула сосками по його пальцях ніг. У слабкому світлі перед ним блиснула чорна плоть ― туге плетиво нагайки, поділене вологою рожевою лінією. Він почув свій власний стогін, підвівся і пригорнув її до себе. Її груди були міцні, гострі, загнуті догори, як насмішкуваті язички». І ця скрупульозна увага до жінки як жінки робить роман напрочуд життєвим.
Роман «Дорога на Асмару» дарує дуже розвинений інтуїтивний маршрут, яким простує читач, зустрічаючи на своїй дорозі важливе собі та не дуже. Та для українців цей твір має велику площу, де кожен торкнеться свого. Думаю, що цей твір стане програмовим твором в історії української літератури, коли ця історія буде власне українська.
