Андрій Чайковський — автор кількох історичних романів та повістей: роману “Сагайдачний”, який планувався у п’яти частинах, але світ побачили тільки три з них, та циклу повістей на теми часу безпосередньо перед Хмельниччиною й першого її періоду, тобто 1648–1649 років.
Письменник не належить до популярних не тільки внаслідок провінційного походження (народився у Самборі й усе життя, за винятком років навчання у Львівському університеті, прожив у галицьких провінційних містечках Бережанах, Коломиї й тому ж Самборі) та високої конкуренції у сфері белетристики саме на теми Хмельниччини. Річ радше у горі анахронізмів, які перетворюють тексти Чайковського на відносно важкостравний матеріал для всіх мінімально знайомих з історією та реаліями XVII століття читачів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Звісно, кожен белетрист пише насправді про власний час, але якщо ознаки власного часу вилазять на кожному кроці навіть там, де вони очевидні навіть не надто обізнаному читачеві, то це суттєво знижує шанси книжки на популярність. Натомість у Чайковського на рівні реакцій і думок героїв добре видно логіку, яка не сходиться навіть з антуражем, який малює письменник. У “Сагайдачному” головний герой береться за облаштування села біля зимівника — а на Січі заявляють, що його місце як випускника Острозької академії в генерального писаря, а то й стати з часом гетьманом. Усе це — повністю зі сфери як ідеальних уявлень, так і реалій інтелігенції часів, коли жив Чайковський. Натомість у період, про який він пише, практика хуторів і так званих “уходів” давно вже була обкатана й засвоєна, і ніякий “острозький академік”, як титулує Чайковський свого героя у перших двох частинах “Сагайдачного”, не міг там чогось додати банально через брак досвіду й розуміння механізмів життя. До слова, титул “академік” стосовно випускника вищих шкіл — винахід якраз Галичини ХІХ століття.
Власне чемностеві форми є одним із найбільших складів анахронізмів у Чайковського, бо практично всі вони списані повністю з сучасного йому часу. Як і мотивації героїв: наприклад, пані Аксакова планує своїм дітям кар’єру при дворі, й у жодному разі не військову, бо для неї потрібне вміння володіти зброєю і їздити верхи, а це загрожує каліцтвом. Усе б нічого, та тільки в ті часи ці вміння були обов’язковою вимогою для знатного чоловіка, байдуже де він робив кар’єру, — цього вчили змалку. Також структура обслуги що в Аксаків, що в Острозьких повністю “злизана” з сучасних Чайковському реалій. У результаті окремі персонажі — як, скажімо, панна Зося — виглядають просто-таки карикатурно.
З іншого боку, саме ці анахронізми корисні тим, що розкривають особистість і досвід автора. По суті, завдяки величезній їх кількості Чайковський умудрився детально показати свій час і середовище. Насамперед, добре видно, що сам Чайковський походив із дрібної шляхти — групи, яка у ХІХ столітті стала однозначно анахронізмом і для якої втрата власних традиційних способів та сенсів буття й перехід в інші страти ставав необхідністю. Варіантів на рівні побуту було небагато: кар’єра священника, правника, військового. В українському випадку перші два суспільні амплуа разом із достатньою кількістю нащадків дрібношляхетських і священичих (часто теж дрібношляхетських у попередньому столітті) дали в результаті національну еліту, яка винесла на собі тягар національного відродження. Але на щодень шляхетська частина цієї групи, надто з провінції, мусила мати справу з певним варіантом соціального аутсайдерства, спостерігаючи за тим, як їхня ще неповне століття тому привілейована соціальна роль скорочується до локального авторитету в рамках таких самих домодерних, посталих перед викликом емансипації сільських спільнот. На інших рівнях соціальні аванси здобули велика шляхта-магнатерія попередніх століть і соціальні групи, породжені зміною структури економіки, — ті ж промисловці й фінансисти. Перші були предметом нелюбові дрібної шляхти віддавна — свого часу, в XVI–XVII століттях, хронічне протистояння між дрібною та середньою шляхтою і магнатерією було замалим не суттю внутрішньополітичних процесів у Речі Посполитій, а інші ж викликали зневагу через “нешляхетський” характер праці, якою досягли успіху, а вже цей успіх викликав сильне почуття образи як на самих улюбленців Фортуни, так і на весь несправедливий світ. Увесь цей букет, слід сказати, поширювався і на їхніх слуг.
Саме цим, мабуть, пояснюється велика кількість не завжди чітких, як на стороннє око, але впертих філіппік на адресу як магнатерії, так і “доробкевичів”, як називали у середовищі шляхти людей, які сягнули успіху (а інколи навіть були вшановані нобілітацією, тобто піднесені до шляхетського стану) “нешляхетською” працею руками чи торгівлею. У “Полковнику Кричевськім” антагоністом у першій частині виступає батько дівчини, в яку закоханий молодий Станіслав Кричевський, — Крушвіцький, який начебто купив собі шляхетське звання, страждає манією золота і навіть рідну дочку фактично продає, видаючи її за нелюба.
У “Сагайдачному” особливо дістається нащадкам і слугам магнатів. Позаяк книжкові князь Острозький і пан Аксак є радше позитивними героями, то вся нехіть автора спала на голову передусім князя Януша Острозького, причому автор не надто приховує, що йому йдеться не стільки про перехід Януша в католицтво, скільки про явно магнатський спосіб його життя. У другому ж випадку особливо дісталося слугам Аксака — лакеєві Станіславу, панні Зосі, маршалкові двору й іншим. Усі вони постають як несумлінні, ліниві, пихаті, розв’язні й нестримані на язик люди, від яких страждає сам їхній господар, але не може їх прогнати, бо “опінія” вимагає утримувати великий штат слуг. Чаплінському в “Перед зривом” дістається теж не лише за те, що він грабує Суботів, а й за той факт, що він — улюбленець магната і старости черкаського Олександра Конєцпольського.
Усюди в Чайковського антагоністами виступають поляки — відрізняються тільки колізії, поставлені у центр кожного сюжету. Утім, водночас поляки не постають у книжках джерелом проблем чи то головних героїв, чи українців загалом. Більшість дискусій у тексті, особливо в “Сагайдачному”, відбувається з посиланням або на певний законний і логічний порядок, або на умовний “уряд”. Здається, письменника не особливо цікавить факт, що уряд він розташовує у Варшаві — і при цьому його “книжкові” поляки, здається, зовсім не користають зі своєї політичної переваги і навіть не солідаризуються з цим географічно розташованим у Варшаві урядом — що було б цілком логічно, знаючи як загалом шанобливе ставлення поляків до власної держави як таке, так і їх патріотичний запал періоду між двома світовими війнами. Така логічна дивина спонукає щонайменше запідозрити, що письменник несвідомо слідував ментальній мапі ще австрійських часів, коли центральний уряд з Відня був однаково далеким що для українців, що для поляків.
Водночас мало де серед української белетристики можна віднайти стільки віддзеркалень і слідів стереотипів про поляків, як у Чайковського. Особливо дістається полькам: вони у нього або водночас непрактичні й претензійні — як панна Зося у “Сагайдачному”, або спокусниці, які використовують затуманеного українця на свою користь, — як Анна у “Перед зривом”, або просто зверхні — як мати визволеної з ясиру панночки у “Віддячився”. Вочевидь, це відгук поширеного факту, що шлюб українця з полькою частіше закінчувався полонізацією всієї родини, ніж українізацією дружини. Причиною такого стану були, втім, не особливі чари польських дівчат і жінок, а банальна політична перевага польської спільноти на той момент — і, як наслідок, незрівнянно вища престижність усього, що асоціювалося з польським, порівняно з українським. А також відгомін аж ніяк не приємних українсько-польських взаємин на суто побутовому рівні.
Є, проте, відображені й кілька “чорних легенд”. Серед них буквально переслідування русинів-“схизматиків” на вулицях Львова влітку 1648 року (яке мало місце), що в сюжеті переростає у відомий “чорний” сюжет таємних убивств “схизматиків” у дворику монастиря францисканців і топлення тіл у монастирській криниці. Зрозуміло, не могло обійтися без описів звірств князя Яреми — без цього канонічного образу взагалі обходиться мало який белетристичний текст.
На цьому, втім, список стереотипів не завершується. От тільки остання група стереотипів, які постійно в різних ситуаціях зринають у текстах Чайковського, виглядають радше відображенням реального стану відносин українців і поляків на побутовому рівні. Чайковський як фаховий юрист і громадський діяч постійно й тісно стикався з суто житейськими справами та побутовою стороною життя. Отож він чудово знав, наприклад, яку роль відігравала протекція високопоставленого заступника у реаліях Галичини останнього півстоліття Австро-Угорської імперії. У результаті в “Перед зривом” можна побачити, як Чаплінський нахабно користується прихильністю старости Конєцпольського, а в “Сагайдачному” — як Петрові Конашевичу допомагає втекти негласна допомога його працедавця Аксака. Дуже часто поляки у Чайковського просто користуються своїм вигіднішим, порівняно з українцями, становищем і зв’язками.
Ще один стабільний стереотип, який у текстах Чайковського мандрує з книги в книгу, — “поляки пихаті, тримаються свого кола, а всіх інших зневажають”. Тут доречно зауважити, що в ситуації гострої міжнаціональної конкуренції в Галичині у принципі всі без винятку національні спільноти трималися передусім свого кола, а в ситуації вибору послідовно дотримувалися засади “свій до свого по своє”. З іншого боку, дії спільноти-конкурента та її представників цілком логічно іншувалися та знецінювалися. Одначе вже у міжвоєнний період стали буденністю різноманітні вибрики польської частини суспільства, на кшталт обзивання вчителями-поляками учнів гімназії “хамами” або ж розповіді, начебто в українських дітей “чорні піднебіння”. Не бракувало і тверджень, що українська мова непридатна до високих стилів. Подібних на позір дрібних ситуацій було достатньо, аби створити загальне тло і сформувати стійкі стереотипи. У Чайковського відображенням цих стереотипів є, знов-таки, злощасна Анна, друга дружина Хмельницького у “Перед зривом”, сенатор Хлодніцький у “Сагайдачному” та ряд дрібних персонажів практично всюди, де присутня польська тема.
Але перед подібними проблемами українці поставали і в інших державах, тому поляків у Чайковського доцільно розглядати також як зручну модель — хоча це припущення сильно підважує факт, що досвід Чайковського на побутовому рівні обмежувався таки поляками.
01.12.2023