Протягом останнього місяця у рамках проєкту “Справа Шухевича” за підтримки Українського культурного фонду було проведено соціологічне опитування на тему обізнаності наших співгромадян із постаттю Романа Шухевича. Як це часто буває, соціологія оприявнює не лише сподівані й не надто загальні тенденції, а і приховані течії. Обговорення і роздуми краще, втім, починати з першого.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Відповідь уже на перше запитання, а саме: чи респонденти чули або читали що-небудь про Романа Шухевича, залишає дещо змішані враження. Позаяк твердо впевнені, що чули чи читали, 52 відсотки, а “не знають” 44 відсотки. Оскільки йдеться про людину, чий портрет є у підручнику з історії України за 11 клас, в якому вчилися 90 відсотків українців, виникають запитання щодо притомності частини громадянства. Також виявляється, що заледве половина нації загалом “щось чули” про одну з ключових фігур боротьби за державність — яка, нагадаю, все ще триває, і проти того самого ворога. Тож ідеться про діяча, який зображений у підручниках, публікації про якого присутні в мережі і який є об’єктом ворожої пропаганди — тобто виглядає дивним, яким чином можна було бодай випадково не взнати чогось про Шухевича за минулі двадцять років у незалежній Україні. Тому випадає констатувати, що у плані обізнаності про Романа Шухевича всім зацікавленим сторонам ще рухатися й рухатися. І втішитися, що принаймні арифметична більшість усе ж таки знає про його існування. Із тих, хто знає, майже 60% точно в курсі, що Роман Шухевич — Головний командир УПА; ще 43% вважають його лідером українських націоналістів, що загалом релевантно. На цьому тлі п’ять відсотків переконаних, що Роман Шухевич був нацистським колаборантом, не особливо вражає.
З усією УПА справи кращі: майже 80 відсотків щось знає про неї — із них практично 90% не проти визнання УПА борцями за незалежність України.
Утім якщо спуститися на поверх нижче і розібратися, як справи з ідентифікацією Романа Шухевича в окремих вікових груп, картина стає цікавішою. Насамперед з’ясовується, що найбільше тих, хто хоч щось чув про Романа Шухевича, серед категорій 40–49 і 50–59 років, а найменше — у категорії 30–39. І серед останніх також найбільший відсоток тих, хто вважає Романа Шухевича колаборантом. Якщо “перекласти” ці дані на роки народження, то з’ясовується, що найбільша біда з поколінням аж ніяк не старшим, а народженим у 1980-ті. Воно ж дає найменший відсоток обізнаних із тим, що таке Українська повстанська армія. Здавалося б, парадокс — адже ці люди вчилися в школі й закінчували її вже в незалежній Україні, де Шухевич був у програмі.
Насправді — не обов’язково. Річ у тім, що саме ці люди є представниками покоління, батьки якого з різних причин майже не спілкувалися зі своїми дітьми. Причин було чимало — від того, що в період застою державній системі таки вдалося значною мірою замістити домашнє виховання, і до того, що у 1990-ті батьки, намагаючись просто вижити, не мали надто багато часу та сил на історичну освіту своїх дітей. Також це може бути побіжним нагадуванням про безлад у шкільних програмах першої половини 1990-х, які зависли між “совком” і народництвом — зрештою, коли йшлося про несовєтську історію ХХ століття, то банально бракувало фахівців, які могли б написати підручник про Україну ХХ віку. До того ж, парадигма ніколи не міняється швидко. Жертвами гримучої суміші всіх перелічених обставин і стали сучасні тридцяти- та сорокарічні.
Уже на рівні одновимірних даних проглядаються дві парадоксальні тенденції. Насамперед, основна маса респондентів із тих, хто знає про Шухевича і чітко його ідентифікує, довідалися про нього з найрізноманітніших джерел — книг, фільмів, статей у мережі інтернет, роликів з ютубу і т. д. Але при цьому основна маса вважає, що популяризацією постаті Романа Шухевича має займатися передусім держава. З одного боку, цілком правильна заувага, тим паче, що шкільна програма має завдання не лише навчати фактичній стороні історії, а й передавати свого роду міт національної історії. І в рамках цієї моделі абсолютно логічно очікувати, що саме держава виступить основним промотором знань про постаті, які безпосередньо доклалися до її створення. З іншого боку, поєднання реального досвіду і бажаного результату навіває асоціації з певною роздвоєністю українців, які, з одного боку, за совєтський період звикли до варіанта “держави-мами”, яка все робить за громадян (принаймні намагається), а з іншого — аналогічно звикли робити все самі, позаяк фактично державний апарат не дуже справлявся зі задоволенням потреб громадян. Утім, цей останній досвід мало проговорений і усвідомлений, принаймні сильно програє інерції патерналістського сприйняття держави і відповідних очікувань. Результатом ось такої різноманітності досвідів озвучених та не проговорених і виглядає описаний парадокс.
Якщо заглибитися на рівень вікових, регіональних та інших характеристик груп, які виступають за той чи інший варіант популяризації постаті Романа Шухевича, стає добре видно, що саме Ярослав Грицак мав на увазі, кажучи про те, що різниця совєтської та постсовєтської генерацій означає не лише різницю віку, а й свого роду цивілізаційну різницю. Видно чітко — що старші респонденти, то палкіше вони обстоюють ідею державної популяризації Романа Шухевича. Молодші ж, особливо вікова група до тридцяти, частіше вважають, що держава у принципі не повинна втручатися в тему популяризації, зокрема постаті Шухевича, і вважають найкращими засобами для цього фільми та кліпи. Утім, при цьому старше покоління не схильне довіряти підручникам як джерелу інформації — цілком ігноруючи факт, що підручник як інструмент державної системи освіти неминуче мав би бути одним із основних джерел “державної” популяризації. Знову скидається на те, що “проривається крізь землю” не проговорений досвід — цього разу досвід совєтських підручників, за якими вчилося старше покоління й інформація в яких була не тільки тяжкостравна, а й не завжди правдива. Та й узагалі довіряти державі на рівні конкретних месиджів й інформації в СССР вважалося поганим тоном.
Здавалося б, не мав викликати особливих застережень очевидний у світлі результатів стрибок популярності Романа Шухевича і різке зростання кількості прихильників як його особисто, так і очолюваної ним УПА. А ріст дійсно різкий, стрибкоподібний — із початком війни кількість осіб, які позитивно ставляться до УПА, зросла від 58 до 73 відсотків, що ж до симпатій до Шухевича особисто — від 63 до 76 відсотків. Особливо разюча різниця у наймолодших респондентів: в категорії 18–29 років рівень симпатії до УПА після нападу Росії злетів від 38% до більш ніж 80%. Друге місце займає покоління віком між 30 і 40 років — там УПА додала більш як 16 відсотків. Аналогічні скачки у регіональних групах вихідців із південних та східних регіонів — від приблизно 40–50% до 70–80%.
На перший погляд, така динаміка є непоганим приводом до сентенцій на кшталт “ракети вчать” і філософії на тему “о, як тільки ракети на голови прилетіли, зразу все дійшло”, якими, ніде правди діти, ні-ні та й грішать більш “притомні” захід і центр. От тільки виникає добре питання — а як вони “вчать”? І чи дійсно “вчать” — чи тільки послужили верифікацією вже набутих, але не усвідомлених знань?
Те, що актуальна війна підняла на рівень усвідомлення ряд явищ і сенсів нашої попередньої історії (і з росіянами, і загалом), уже стало трюїзмом. Значно менш помітне розуміння того, що аби воєнний тригер спрацював так, як це сталося, тобто у напрямку асоціацій себе з попередніми борцями за незалежність України, мали попрацювати шкільні вчителі разом із програмою, громадські активісти, автори популярних текстів, час від часу відеоматеріалів і ще ряд категорій. “Воскресають тільки там, де є могили” — але воскресіння не відбувається автоматично і моментально після засвоєння інформації. Фактично, перед нами ефект, описаний багатьма теоретиками націоналізму — момент, коли під дією очевидної загрози “спокійний” громадянський і політичний націоналізм різко трансформується в етнічний або щось близьке. Використовуючи аналогії Майкла Білліґа, перед нами не що інше, як момент, коли “прапор спущений” перетворюється на “прапор, що має на вітрі”.
Зрештою, кризові ситуації змушують визначатися. Але не тільки в цьому питанні. Війна (нагадаю, з тим самим ворогом) стала тригером попередніх етапів боротьби за державність, як нагадавши суть ворога, так і спровокувавши загострення потреби у рольових моделях та пояснювальних наративах. Мало що є настільки добрим інструментом на одне й інше, як персоналії попередніх етапів боротьби. Надто, що Шухевич і без того був популярний у колах, наближених до військових і волонтерів.
З іншого боку, цей же ефект на рівні конкретного Романа Шухевича є нагадуванням про один величезний ґандж нашої гуманітарної освіти — а саме тієї обставини, що учнів часто-густо закидають фактами, переважно при цьому ігноруючи внутрішню логіку тих фактів і майже не звертаючи уваги на те, наскільки учні усвідомлюють як логіку, так і сенс процесів. Саме цим, а не лише вимушеною неувагою до дітей можна пояснити очевидну і дивну “непритомність” великої частини молодших вікових категорій. Саме останні два покоління (мінімум дві третини) довідувалися про визвольний рух у шкільній програмі. У принципі, воно так і має бути — але це теж може бути дзвіночком про брак міжпоколіннєвої передачі історичного досвіду. Старше покоління не говорить про історію, не осмислює досвіду. І це проблема.
Хоч, з іншого боку, передача історії краю від покоління до покоління — це ознака домодерних структур або спільнот, позбавлених державності й суб’єктності, які змушені користуватися “кустарними” методами трансмісії пам’яті задля самозбереження.
Втім, потрібно пояснити, чому поінформованими є старші покоління, виховані совєтською школою, де про Романа Шухевича якщо й можна було почути, то лише як про нацистського колаборанта. На думку спадає той факт, що старші покоління шукали й осмислювали інформацію за власним вибором саме на межі 1980–1990-х і пізніше, коли стрімко ринув потік відомостей про справжню історію СССР та тих, хто протистояв тоталітарній наддержаві.
Менш помітна, але не менш обнадійлива тенденція, яку демонструють результати опитування. А саме — переконлива більшість українців (бо практично 60%) вважають, що як Україна не повинна звіряти свою політику пам’яті з сусідами, так і ті не мають звірятися з Україною у питаннях вшанування своїх національних героїв.
Окремий пункт прогресу — більше половини опитаних вважають, що про УПА доречно згадувати у контексті перемоги над нацизмом. Коли ж ідеться про УПА в Другій світовій загалом, то 55 відсотків вписують її щонайменше у контекст східноєвропейських рухів опору. Майже 70% вважають її одним з чинників розпаду СССР.
Передусім це один із камінців, вибитих із муру нашої меншовартості та провінційності. Українці не бачать проблеми у сприйнятті себе у світовому контексті й не бояться бути нарівні з іншими державами. Враховуючи, що роками СССР, а потім Росія працювали над збереженням своєї ролі ексклюзивного посередника між Україною та світом, а також “вписуванням” нас у міфологію “вєлікой отєчєствєнной” при дисбалансі можливостей України та Росії — це дійсно непоганий результат. І дякувати за нього треба не тільки тим, хто доклався до просвіти українців у часи Незалежності, а й головному героєві опитування. Свого часу Роман Шухевич, фактично демобілізуючи свою підпільну армію, робив це не лише через розуміння безнадійності протистояння з наддержавою, а й щоби зберегти людей — носіїв україноцентричних сенсів та відчуття включеності у світові процеси. Він розумів — ці люди якщо не доживуть самі до незалежності України, то передадуть ці сенси і відчуття своїм дітям у тій чи іншій формі. І котресь з поколінь таки забезпечить регенерацію. Яку ми зараз і спостерігаємо.
Утім, найцікавіші ефекти дає порівняння відповідей україномовних і російськомовних респондентів. Різниці тут вражають: нічого не мають проти присвоєння імені Романа Шухевича вулицям 49 відсотків україномовних, але тільки 16% російськомовних. Визнати УПА борцями за незалежність України згодні 65% україномовних та 35,5% російськомовних. Майже 17% російськомовних вважає, що УПА зазнала поразки, тоді як серед україномовних з цим згодні лише 7,5%. Третина російськомовних вважає, що держава не повинна популяризувати УПА. Щодо інших схожих питань результати подібні.
І ці результати змушують згадати про те, що — хочемо ми цього чи ні — російська була в Україні мовою фактичного колонізатора, колоніальної адміністрації у вигляді партії та пов’язаних структур, не кажучи вже про каральні органи. Ті українці, які переходили на російську, робили це не з власної волі, а під тиском оточення і аби щонайменше — не виділятися, щонайбільше — зробити кар’єру. Втім, зміною мови справа не обмежувалася — вслід ішли асоціація з насильником-колонізатором, демонстративне іншування, знецінення української мови і так далі.
Без урахування цього навряд чи можливо зрозуміти ще один парадоксальний факт: чи не найразючіша динаміка зросту симпатій до Романа Шухевича — у змішаних за мовною ознакою українсько-російських сім’ях. Скачок колосальний — від 42 до 72 відсотків. Пояснюється, гадаю, просто — українське врешті отримало перевагу не просто формальну політичну, а справдешню, підперту спроможністю захиститися від реваншу колонізатора.
04.11.2023