Уперше відчуття цілком виразної "білої заздрості" відносно іншої спільноти навідало мене у році так 2009-му, коли я побачила в одній із книгарень Любліна кілька рядів спогадів, досліджень і популярних праць про Армію Крайову та загалом польське підпілля Другої світової війни. Пізніше це відчуття повторювалося у книгарнях Чехії, Словаччини, Литви — що там казати, практично в усіх наших сусідів і друзів по нещастю бути в складі континентальних імперій Центральної Європи.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Але коли я потрапляла в музеї, присвячені воєнній і державній історії не тільки наших сусідів, а й країн більш віддалених і благополучних, це відчуття "білої заздрості" відразу ж перероджувалося у розпач. Коли ти оглядаєш церемоніальні мантії, скіпетри, корони, то дуже тяжко обігнатися від думки — а де ж наше? Коли стоїш перед вітриною, за якою корона імператорів Священної Римської імперії, то тяжко стримати крик — а де ж корона Данила Галицького? Від неї залишився тільки примарний слід у вигляді митри перемишльських єпископів, на яку, ймовірно, була перероблена ця корона. І тут же зринає в пам’яті сюжет зі спогадів Марії Савчин, коли Йосафата Коциловського, єпископа перемишльського, комуністична безпека везла в ув’язнення на відкритій вантажівці.
Коли оглядаєш знамена і штандарти французьких королів чи тих же імператорів Австрії, мимоволі згадуєш: усе, що залишилося від гетьманських інсигній, — це стяги мазепинців, збережені у Швеції. А де ж булави Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи? Де воно?
Це вже не згадуючи про те, що коли бачиш крізь вікно автобуса замки Німеччини чи Франції, то мимоволі ведеш підрахунок наших — і розумієш, що це, власне, перелік або руїн, або чудом врятованого подвижниками на кшталт покійного Бориса Возницького. Воістину, інколи великі знання породжують великі печалі.
Але, зрештою, не треба їхати. У 2018–2019 роках нашими західними сусідами прокотилася хвиля відзначень столітніх ювілеїв незалежності Польщі, Литви, Латвії, Естонії. Під час цих святкувань апелювалося до дат, які у нас пов’язані з подіями Української Народної Республіки і боротьби проти зразу двох російських армій — білої та червоної.
Поки наші сусіди відзначали роковини державності, українці відновлювали власну пам’ять — цей процес уже, мабуть, навіки запишеться в пам’яті суспільства під назвою "декомунізації". Втім, у цьому не менш важливий, ніж усунення комуністичних назв, той факт, що у назвах вулиць, населених пунктів і взагалі в побутовому просторі з’явилися назви та імена, пов’язані з українською національною історією. І власне тільки цей факт спонукав багатьох із наших співгромадян поцікавитися власною минувшиною.
Це бажання каталізувало вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Бувають моменти, коли історія стає дуже практичною наукою. Утім, цей практицизм часто нагадує саркастичний вищир — і напевно стосується часів, коли людям, які люблять спокій, краще не жити.
Але епоху не вибирають. Незалежність, три революції (від Революції на граніті до Революції гідності), війна (спершу в "обмеженому форматі" АТО, а з лютого 2022 року в цілком повноцінному масштабі) — всі вони поставили перед нами запитання: чому?
Чому росіяни нас убивають? Чому вони знущаються з цивільного населення? Чому вони безжально вбивають не лише людей, а й тварин? Чому знищують музеї й культурні установи? Чому викрадають музейні колекції? Чому вивозять дітей?
Чому, чому, чому...
Певно, це було найчастішим запитанням, яке я чула від журналістів та відвідувачів Музею, де працюю, протягом весни-літа 2022 року. У цей самий час я, як і чимало колег по фаху, перебувала у стані "це ж було вже!" Бо це і справді "було вже" — у 1917-му, 1918-му, 1919-му, 1920 роках, повторилося у 1939–1954 на Західній Україні.
І повторилося зі сторічним інтервалом. І не тільки щодо нас — наші західні сусіди, вшановуючи столітні ювілеї своєї незалежності, згадували також про "ювілеї" чергових російських вторгнень. У Польщу вони вторглися 1920 року, ще до того спробували захопити балтійські держави і навіть Фінляндію. Під час Другої світової та за її результатами Москві таки вдалося окупувати Балтію і перетворити на своїх сателітів не лише Польщу, а й практично всю Центральну Європу. Фінляндія відбилася у 1939–1940 роках, але після війни була змушена перейти на особливий режим відносин із могутнім і агресивним сусідом, який дістав назву "фінляндизації". Саме у факті цього досвіду криється відповідь на запитання, чому практично вся Східна Європа не тільки допомагає нам, а й час від часу лобіює інтереси нашої оборони перед "старим" Євросоюзом і перед НАТО.
Питання "чому", за великим рахунком, висіло над нами ще з 2014 року. Позаяк воно з площини теоретичної перейшло у суто практичну, стало наслідком потреби пояснити собі та зрозуміти все, що відбувається. А вже далі — визначатися з власною позицією та її мотивацією. Події війни після повномасштабного вторгнення каталізували всі ці процеси. З очевидних причин — щоби не тільки пояснити собі ситуацію, а й зрозуміти, чого чекати далі.
Але на цьому не кінець. Тривання бойових дій і наростання емоційної втоми винесли на поверхню екзистенційну кризу. На масовому рівні це, згрубша, коли загал не розуміє, "задля чого це все". Причому не просто в стані відтворити, а саме відтворити своїми словами, демонструючи розуміння.
Це знову було хардовою версією ситуації 2014–2022 років. Величезна кількість людей просто не уявляла сенсу війни, яка тривала, — аж поки війна прийшла в їхні домівки безпосередньо. Мало того — не завжди це знали навіть військові й ветерани. Особисто довелося кільком на пальцях пояснювати, що, чому і звідки в нашій історії та як це пов'язано з бодай останнім століттям і безпосередньо з подіями минулих десяти років.
Але не тільки це. На щодень наші співгромадяни часто не в стані зв'язати свої дії з "великими" наративами і моральними поняттями та повсякчас шукають "істинного" героя. І їм дуже тяжко пояснити суть дій політиків.
Бойові дії прояснили, яким чином історія стосується повсякдення. А також як і чому незнання історії становить загрозу національній безпеці. Мав рацію Бісмарк з постулатом про те, що битви виграє шкільний учитель. І має рацію Оксана Забужко, що школа в гуманітарній сфері не виконує свого безпосереднього завдання — тобто пояснювати сенс існування політичної нації та держави. Пояснити сенс цінностей.
Тим часом без пояснення цього сенсу, без зв’язування в логічну послідовність і водночас ланцюжок асоціацій історії та сучасного неможливо створити національний міт — тобто внутрішньо логічну і зрозумілу в певній культурі символічну модель осмислення минулого, через яку пояснюється теперішнє. Бо структури такого міту заповнюються цілком реальними людьми, ситуаціями і подіями, які внаслідок своїх дій та їхніх наслідків стають уособленням певних якостей і способів дії. Без такої суто конкретної начинки міт перетворюється на фантазію — що яскраво демонструють прихильники історичних схем у творах Івана Білика.
Наявність у головах чіткої структурованої й осмисленої схеми історії безпосередньо впливає на розуміння того, хто ми, хто наш друг і ворог та чого чекати від останньої категорії. Таким чином знання історії безпосередньо впливає на те, які рішення ми приймаємо. А в таких умовах, як наші, історія прямо впливає на те, чи ми виживемо — і кожен зокрема фізично, і ми загалом як нація.
Тут варто нагадати, що все вище викладене чудово розумів і розуміє наш ворог. Тому вбивали священників і нищили церкви. Тому національні епоси спихали на рівень смішних історій для тубільців. Тому горіли бібліотеки. Тому нищили субкультури ретрансляторів епосу — у нашому випадку це були кобзарі. До речі, наш міт запам'ятав і це — я про "розстріляний кобзарський з'їзд": це саме міт і водночас частка епосу — як належить, буквалізований і спресований у часі та просторі.
Тому забороняли стрілецькі та повстанські пісні — бо це вже був не просто епос, а епос модерний. Його аналоги в наших союзників — та хоч би етос Війни за незалежність у американців, чи тема "червоних маків" у англійців, чи Варшавське повстання у поляків.
І тут мушу також пом'янути незлим тихим словом наше постсовєцьке виховання, яке приписувало передусім "аби було здорове і нагодоване" та "аби чого не вийшло". Тобто наперед ставило цінності виживання й уникаючий тип реакції на виклики (власне оте "замри" або "тікай" — але в жодному разі не "бий"). Таке виховання не дає і дати не може відповідей на запитання "хто я", "нащо я", "для чого все" і тому подібні, які ще посилюються в час війни. А ось спонукати чи то красти мільйони, чи то терміново вивозити чоловіків і хлопчиків на порозі повноліття за кордон — може цілком. Бо перше і друге — про суто фізичне виживання у своїй основі.
Тим часом приклад в’язнів нацистських концтаборів довів, що насправді більші шанси на виживання за інших рівних умов має той, хто не концентрується на суто фізичному вцілінні, а той, хто має власне розуміння логіки подій і мети своїх зусиль.
З цієї точки зору для нас "зв’язування кінців" у власній історії — це умова виживання. Й аби справді зв’язати ці кінці, треба не більше і не менше, як зануритися в історію, переосмислити події півстолітньої і столітньої давнини, порівняти їх із сучасністю. І це теж питання "долання минулого" — у сенсі розуміння його суті та проговорення. Заодно і пошуки відповідей на запитання, умовно, "де наші інсигнії". І більш практичні — чому на нас напали і чому поводяться так, як поводяться.
Зрозуміло, що на рівні умовного "споживача історії" з таким завданням доволі складно впоратися. Тут на допомогу приходять свого роду "порівняльні таблиці", де фахівці розповідають про очевидні аналогії в подіях столітньої давнини з сучасними і пояснюють логіку цих аналогій. Наприклад, "Наша столітня". Історія цієї книжки прикметна у світлі написаного вище — вона починалася як серія дописів у соціальних мережах, де її автор на щодень розповідав про аналогії столітньої давнини до подій весни-літа 2022 року. Пізніше їх об’єднали у книгу. Яку варто прочитати, якщо відчуваєте себе дезорієнтованими у подіях і шукаєте відповіді на питання, куди нас несе вир подій...
06.12.2023