У попередніх текстах уже згадувалося, що в тетралогії “Таємний посол” Володимира Малика, якщо покопатися, можна знайти чимало речей, які повністю перекреслюють офіційну совєтську версію історії, яка була обов’язковою у десятиліття, коли писався твір, тобто у 1960–1970-х роках. Правда, аби їх не те що зрозуміти, а відчитати, треба добре знати історію України. Володимир Малик, як учитель історії, без сумніву, свій предмет знав. І, вочевидь, своє додали як робота з документами, так і пережите у дитинстві та юності – а вони припали на 1920–1930 роки.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Перша така аномалія зустрічається вже у першій частині – “Посол Урус-шайтана”. Йдеться про долю дітей воєводи Младена. Нагадаю сюжет – полонений спагія Гамід втирається в довіру до провідника болгарських гайдуків Младена ціною здачі своїх товаришів, обложених у гірській долині. У ніч, коли воєвода вирушив у долину добивати ворога, Гамід викрав його дітей Ненка і Златку, вбив охорону і втік. З часом Ненка він віддав у яничари, а Златку виховував як власну дитину.
Сам такого роду сюжет із викраденням дітей керівника повстання та вихованням їх в ідентичності колонізатора разюче нагадує практику совєтів з дітьми як “ворогів народу” з “соціально чужих” верств, так і з дітьми керівників та учасників визвольних рухів. Враховуючи, що антуражем у цьому випадку вибрано гірську місцевість Балкан, то від асоціацій з досвідом саме УПА дуже важко обігнатися, хоча максимум, коли Володимир Малик у своєму житті міг зіткнутися з цією темою, – або під час підневільного перебування в Німеччині у роки Другої світової війни, або повертаючись на батьківщину у 1945-му. Проте навіть у такому разі знайомство було б дуже опосередкованим і неглибоким та об’єктивно не на рівні доль окремих людей. З іншого боку, вилучення дітей з сімей можна було спостерігати у СССР і без знайомства саме з УПА – така практика була поширена від 1920-х років.
Наступною аномалією є винятково похмуре зображення панування в Немирові Юрія Хмельницького під наглядом Азем-аги, чия задача – стежити за вірністю абсолютно несамостійного правителя. У реальності так воно і було, Юрій Хмельницький станом на початок 1680-х був цілком під контролем турків і жодної самостійної ролі не відігравав. Правда також, що після турецького погрому 1672–1674 років Правобережжя практично обезлюдніло, а та невелика кількість населення, яка там усе ще залишалася, жила у злиднях. Одначе звертає на себе увагу кілька деталей.
Насамперед, на Правобережжя герої твору потрапляють внаслідок примусового переселення, що виглядає віддзеркаленням “Великого згону”, який наприкінці 1670-х років улаштував гетьман Іван Самойлович, аби позбавити Юрія Хмельницького навіть решток населення. Також вражає опис крайньої бідності виселених, а головне – страх.
Крім того, у тексті присутні сюжети безпричинних ув’язнень у імпровізованій “ямі” та викуповування мешканцями Немирова близьких звідти за золото і прикраси. У тексті викупи збирає особисто Юрій Хмельницький. Складно уявити, щоб людина на посаді гетьмана займалася чимось подібним, але самі сцени навівають асоціації з примусом селян до вступу у колгосп (це часто супроводжувалося замиканням непокірних у окремих приміщеннях і побоями) та продажу цінностей у “торгсині” задля того, щоб купити хоч якихось продуктів. Варто нагадати, що рік народження Володимира Малика – 1921-й, тобто він бачив і розкуркулення, і Голодомор. Характерна у цьому контексті роль турків – вони ніби і непричетні, але саме вони одночасно дбають про безпеку Юрася (як звали Юрія Хмельницького в народі) та можливість йому творити свої злочинства, – але одночасно вони ж стежать за вірністю цілком несамостійного гетьмана. Доречно нагадати, що саме турки завдяки політиці ісламізації підкореного населення та феномену яничарів стали зручною моделлю для передачі такої особливості тоталітаризму, як зміна ідентичності через поєднання системного насильства й індоктринації.
Та найбільшою, мабуть, аномалією є образ поляків у тетралогії. Свого часу вже згадувалося, що загалом польських персонажів у творі багато – і, що головне, жоден із них не вписується у класичний для підсовєтської белетристики образ поляка як загарбника і гнобителя. Те, наскільки попри це кліше вдасться пропхати реальних неоднозначностей українсько-польських відносин епохи, на тему якої писалася книжка, залежало від рівня освіти, майстерності, спритності і просто везіння автора. Знаючи це, варто подивуватися, що позитивних амплуа поляків у принципі так багато в одній книзі.
Основним поляком у сюжеті є Мартин Спихальський, дрібний шляхтич, з яким головний герой, Арсен Звенигора, зустрічається майже на самому початку твору в льоху для невільників у господарстві Гамід-бея. Знайомство відбувається під обмін стереотипами – Спихальський бурчить з приводу “неповаги” до його шляхетської гідності з боку новоприбулих, натомість супутник Арсена селянин Гервасій Квочка витикає панові Мартинові за колишні утиски. Враховуючи, що це чи не єдиний у всіх чотирьох повістях тетралогії сюжет, який більш-менш відповідає “потрібному” стереотипові, то виникає підозра, чи не було це свого роду “відкупом” цензору. Таку підозру ще посилює факт, що якраз на початку трапляється і стереотипна сценка татарського нападу, і кілька натяків на особливі царські милості відносно козацтва та України в цілому.
Надалі Спихальський стає вірним другом Арсена і товаришем більшості його пригод. Сам його образ цілком симпатичний: це тип життєлюба, гуляки – словом, людини, яка любить отримувати задоволення від життя. Утім, окремо варто зупинитися на походженні пана Мартина – а родом він із Лемківщини. Тут, за великим рахунком, теж криється маленька аномалія – річ у тому, що саме Лемківщина була одним із регіонів, де якраз дрібна шляхта зберегла православну віру, а разом з нею і руську ідентичність, яка з часом переросла в українську і, зрештою, забезпечила роль Галичини як “українського П’ємонту”.
Утім, попри присутність Мартина Спихальського практично у всіх книгах, найбільше і його, і загалом польської теми в останній, четвертій повісті циклу. Яка в принципі нестандартна як на звичайну канву підсовєтської белетристики. Велику її частину займають сюжети сеймового протиборства навколо допомоги австрійцям, на чию столицю рушив на чолі з султанським військом великий візир Кара-Мустафа, та події власне під мурами австрійської столиці.
Присутність обох сюжетів становить, по суті, аномалію. Навколо сеймових інтриг сюжет починається з того, що Арсен за дорученням полковника Семена Палія та пан Мартин у почті воєводи руського Станіслава Яблоновського прибувають до Варшави. Тут їм вдається добратися до короля Яна ІІІ Собєського, який просить їх роздобути докази зради магнатерії. Арсену з паном Мартином вдається перехопити французького посла месьє де Бетюна разом з таємними листами про виконане доручення створення магнатської опозиції походу на Відень і доставити листи королеві. Врешті Собєський ефектно громить змовників на сеймовому засіданні, рішенням сейму головного змовника, Яна Анджея Морштина відправляють у вигнання (насправді проти нього розпочали слідство через підозру у розтраті державної скарбниці), а Арсен Звенигора рушає далі.
У процесі привертає до себе увагу роль обох друзів під час усієї інтриги. Однозначно “першу скрипку” грає Арсен, натомість пан Спихальський, як прийнято висловлюватися, “забезпечує логістику” – пояснює Арсенові, де що розташовано у Варшаві, як куди добратися, служить джерелом корисних подробиць. Це позиціонування можна тлумачити двояко – з одного боку, як бачення “поділу ролей” у відносинах двох народів, але також як нагадування, що протягом своєї історії Україна час від часу, аби виконати свою очевидну роль у регіоні, потребувала підтримки сусідів – з іншого боку, сусідам, аби, як мінімум, не втратити набутих позицій, варто трактувати Україну як партнера. Зайве й нагадувати, що у разі співпраці обидві сторони вигравали збачно більше, ніж від конфлікту.
У сюжеті добре показане протистояння королівської влади в особі Яна Собєського та магнатів, яке стане справжньою бідою польської історії пізніше, у XVIII столітті, але в останній третині XVII століття проблему було вже цілком видно. У конкретному випадку протистояння у сеймі щодо того, виконати союзницькі зобов’язання відносно Австрійської імперії чи ні, Янові Собєському допомагають дрібний шляхтич Спихальський та український козак Арсен Звенигора – для людини, знайомої з механізмами політичної модернізації західноєвропейських країн, цей сюжет промовляє практикою залучення представників “третього стану” для обмеження привілеїв, а часом і відвертої сваволі другого, особливо на його верхівці.
Утім, ще більше вражає, принаймні читача родом з Західної України, опис перебігу битви за Відень 1683 року і сюжету про порятунок міста Юрієм Кульчицьким. Зрозуміло, деталі змінені до невпізнання: “Кульчицьким” фактично є двоє – чех Кульчек і козак Арсен Звенигора, який перебуває в турецькому таборі у ролі – не мало не багато – чауша великого візира. Утім, читач родом з Західної України без особливих проблем упізнає тут історію про вихідця з Самбірщини і запорозького козака Юрія Кульчицького, рятівника Відня. Свого часу ця історія була тиражована з простою метою – продемонструвати лояльність західних українців Габсбургам і виграти вічні змагання з поляками за ласку суверена. Пізніше вона стала обов’язковим елементом демонстрації включеності України й українців у європейські процеси.
Десь у такому ж ракурсі вона зображена і в Малика. Тут насправді вражає позиція українця: насправді письменник заховав українця двічі – і від книжкових противників (серед яких Арсен – “свій серед чужих”), і від ока цензури (адже очевидно, що роль чеха Яна Кульчека – не тільки вносити посильну лепту у тезу “братства слов’янських народів”, а й маскувати перед цензурою факт, що вся історія з Кульчицьким – повністю справа українських рук). Європейська столиця, врятована українськими руками без жодної присутності “старшого брата”, – цього для “совєтів” було б таки забагато.
24.11.2023