Книжка Григорія Бабенка “Шляхом бурхливим” маловідома і цілковито нетипова. Її сюжет — це вільні й невільні пригоди підлітка з Харківщини, який на хвилі хлопчачого максималізму і несприйняття порядків на Слобожанщині під московськими воєводами рятує зайшлого запорожця і потрапляє на Січ, а згодом вирішує, що козацька “кар’єра” не для нього, і повертається додому. Вже така кінцівка вирізняє “Шляхом...” з-поміж традиційних козацьких сюжетів для молоді, де головний герой перемагає всіх ворогів і тріумфально повертається на Січ, у вигляді бонусу ще й знайшовши свою “половинку”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Весь сюжет починається з побутової історії — трійця молодих “дітей боярських”, тобто представників дрібної знаті, за відсутності господаря налетіла на пасіку, частину вуликів знищили, викуривши бджіл, а мед злили у казанок, в якому пасічник зазвичай готував собі обід. За пасічника, який кинувся захищати своє добро, вступився заїжджий запорожець — і відлупцював нападників так, що один із них у результаті помер. Ті ж написали скаргу до воєводи, у якій зобразили козака винуватцем неспровокованого нападу. Запорожець опиняється у в’язниці, де його навідує місцевий підпарубок Дорош Наливайко, він же влаштовує втечу в’язневі й утікає разом із ним. І хоча хлопець на Запорожжя потрапляти не планує, але врешті він опиняється там і залишається на два роки.
Власне вся перша половина книжки описує події навколо запорожця, його ув’язнення та втечу. Тут впадає в око послідовно негативний образ москалів. Причому відразу варто зазначити, що автор явно не намагається зумисне додати негативу — він радше просто описує явище. З іншого боку, варто мати на увазі, що його оповідь вочевидь ґрунтується на власному досвіді контактів із провінційним чиновництвом часів Російської імперії.
Москалі у Бабенка нахабні, ласі до хабарів, практично повністю позбавлені таких рис, як пунктуальність та вірність слову, брехливі й люблять випити. Добре видно, що манера поведінки залежить від соціального статусу — що він вищий, то відповідно москаль нахабніший. Якщо наглядача над “з’їжжою” Нікіту залишають на всю ніч стерегти цю місцеву тюрму, то воєвода з’являється на “службі государевій” ближче до полудня. Має значення і відсутність свідків — при них “кацапи”, як їх називають козаки-слобожанці, стриманіші. Втім, навіть у такому “лайт”-режимі їхню поведінку складно назвати інакше, ніж безцеремонною. Особливо це підкреслює автор через манеру спотворювати імена в бік утворення водночас зменшувальних і зверхніх варіантів — запорожця Павла Глека під час допиту записують “Павлушка Глек”, Дениса Журавля величають “Дєніской” і подібне. Сам запорожець коментує у книзі це так: “Добрий Івашко. Років сімдесят вже дідові. Чудні люди: той Івашка, той Дениска...”
Характерна також їхня покора зовнішньому насильству: у сцені допиту запорожця, коли доходить до тортур, холоп-утікач, якого допитують паралельно, умовляє свого товариша по нещастю — мовляв, підкорися, бо гірше буде. Особливо це вражає, бо вмовляє людина, яка, як стане зрозуміло з подальшої розповіді, якраз і вирізняється гідністю з-поміж основної маси своїх одноплемінників.
Втім, основною темою є не різниця у поведінці козаків і москалів, а життя Дороша Наливайка, якого визволений ним Павло Глек, по суті, забирає з собою на Запорожжя. Дуже швидко Дорош стикається з жорстокою реальністю степового життя. Почергово він спостерігає, як козаки і татари нападають одні на одних, причому обидві сторони катують полонених, беруть у неволю ворога, для запорожців не проблемою є жорстко висміювати кримських татар. Козакам загалом дістається більше, ніж кримським татарам — з іншого боку, їх у книжці просто більше. Загалом Григорій Бабенко змальовує запорожців так, що у читача виникає одне-єдина думка — навіщо цей вічний кривавий герць без шансів на зміни? Саме це питання врешті звучить і з уст Дороша Наливайченка.
Цей ефект ще разючіший, якщо зважити, що йдеться не про когось, а про Івана Сірка — одного з легендарних козацьких отаманів, можна сказати, символу козацтва. Ще більше вражає, що в книжці автор не минає практично жодного епізоду з легендаріуму імені Сірка, за винятком уже явно фантастичних історій про характерництво й відрубану руку отамана: походи на Крим, убивство кількох тисяч виведених на материк “тумів” — тобто українців, колишніх невільників, які осіли на півострові, зрештою, легенди про нібито напад на Січ яничарів прямо на Різдво.
Для порівняння — ось як виглядає опис січового майдану після вигнання турків: “Мерзенний і страшний вигляд мала Січ, коли зійшло сонце. Гори порубаних шаблями й побитих кулями трупів лежали серед майдану, поза куренями, під дзвіницею, коло церкви. Особливо багато було трупів коло пролазів, що ними запорожці носили воду з річки...”
Далі у сюжеті змальовано похід на Крим, під час якого запорожці руйнують усе, що бачать, і знищують чи не все живе. Похід закінчується різаниною невільників, переважно жінок з дітьми, які явно не раді повертатися на батьківщину (причина, втім, проста — їм просто нікуди повертатися). Тимчасом для Сірка, командира походу, важливе інше — відчуття солідарності зі “своїми”, і саме через його відсутність він і віддає наказ порубати незадоволених: “Він вже під’їздив до пагорку, що ховав за собою велику долину, як до нього долетів нелюдський крик тисяч голосів... Спочатку він не міг розібрати, що саме робиться там: хтось скакав верхи, якісь люди бігли зі шляху в степ і тільки згодом, придивившись, він зрозумів, що люди на конях — це козаки, а ті люди, що бігли шляхом і гасали степом і кричали — то потурнаки. Козаки ганяли за потурнаками і рубали їх шаблями. Десятками й сотнями падали потурнаки на куряну дорогу...” Апофеозом стає вбивство на очах Дороша дівчинки-підлітка років одинадцяти.
Закономірно, що сам Дорош сприймає таку нову реальність степу аж ніяк не захоплено. Не буде перебільшенням сказати, що степові звичаї його шокують. Особливо це стає помітно на тлі опису епізодів, які традиційно вважають героїчними. Наприклад, Дорош спостерігає, як козаки добивають яничарів після нічного нападу на Різдво: “Дорош стояв осторонь і з жахом дивився на те, що робили перед його очима козаки. Запал бою пройшов вже у хлопця і йому незрозуміла й дика була ця спокійна розправа над беззбройним ворогом. Хотілось плакати, кричати, але не від запалу бійки, а від чогось іншого, важкого, що раптом прокинулося в незачерствілій ще душі...” Аби втекти від цього відчуття, від погоджується їхати на розвідку шукати, де ховаються основні сили ворога.
Але й там не легше — дорогою Сірко, який очолив пошуки, видає накази добивати поодиноких яничарів, навіть якщо ті просять пощади: “Дорош боявся, що й йому доведеться отак добивати ранених і він ховався у козачому гурті і намагався не потрапляти на очі Сіркові”. Втім, це не допомагає — Сірко посилає Дороша вбити самотнього безкінного яничара, який плентається, відступаючи засніженим степом: “...йому здавалося, що він зараз умре від страху й огиди... постать яничара щохвилини росла в очах Дороша. Він ясно бачив його чалму й кожух... — Невже я вб’ю цього чоловіка? — думав Дорош. — Ось він тепер живий, іде ранений і, мабуть, замерзне десь у степу, а за хвилину він буде вже мертвий... і вб’ю його я. Але я зовсім не хочу його вбивати”. Утім інший внутрішній голос — насправді голос Сірка, який тут виступає “авторитетним старшим” — таки переважує власні бажання хлопця: “І Дорош почув, що воля його зламана...” Він хоче кудись дітися, втекти, аби не бачити свідків своєї ганьби.
Щоправда, далі Дорош і його товариші натрапляють на один із бекетів — сторожових вишок на підступах до Січі, й там знаходять мертвих товаришів: “Страшний вигляд мали ці замордовані козаки: вони були порізані ножами і майже всім їм татари, мордуючи, повиколювали очі...” Поки козаки лютують, Дорош згадує про Сабірзяна, татарина-“язика”, якого Глек захопив дорогою на Січ, його катування вогнем і вбивство.
Далі наступає цілком природна в таких випадках втрата сенсу: “Через що саме запорожці вважали напад татар на Січ за зрадницький — незрозуміло було Дорошеві. Він бачив, що козаки й у цьому, і в минулому році ходили на татар, то на кримських, то на буджацьких, і свої походи й виступи з Січі намагалися робити так, щоб цього не знали татари... Він чув балачки козаків про те, як вони несподівано наскакували на улуси й міста, як вирізували мешканців і в цьому ніхто з козаків не бачив нічого зрадницького...”
Саме у цьому поході наступає апофеоз — Дорош спостерігає вбивство дитини і заодно злам трьох тисяч молодих козаків, яким Сірко доручив зробити цю криваву “роботу”: “мовчки поверталася ватага до табору”. Тимчасом Дорош “з ненавистю подивився на Сірка: «Усе гаразд, — думав він, — усе гаразд, через те, що козаки побили всіх — і жінок, і дітей...»” У цій оптиці Сірко втрачає майже весь героїчний ореол і перетворюється у когось на кшталт нетерпимого кровожерного дідугана.
Й ось тут уже виникає запитання — що ж насправді описує Григорій Бабенко? По суті, перед нами історія юнака, який стикається з жорстокістю “тотальної війни”, причому війни екзистенційної. Описи не так самих подій, як їхнього сприйняття Дорошем справляють враження “сповільненої стрічки”, вони дуже детальні й натуралістичні водночас. Це, до речі, нагадує опис такого цікавого ефекту процесу травматизації, як спотворення сприйняття часу — у спогадах про страхіття час ніби розтягується, а порядок подій плутається. Отож у відношенні персональному, мабуть, не буде помилкою сказати, що автор описує формування чогось подібного на ПТСР — а прикладів подібного він, мабуть, мав достатньо.
Враховуючи таку специфіку сприйняття героя, варто припустити, що весь текст має ще один, зовсім не історичний вимір. Текст “Шляхом бурхливим” писався у першій половині 1920-х, тобто у перші роки після завершення майже десятирічних бойових дій. І зовсім молодих хлопців, фактично напівдітей, які потрапляли в історичну завірюху війни прямо з-під батьківської стріхи, вистачало. Як не бракувало й героїзації недавніх подій. Власне тема відчуження Дороша від запорожців і всіх його переживань — вона саме про це. Цікаво, що в у процесі читання в голові зринає асоціація з іншим образом, створеним теж вихідцем зі Слобожанщини, — а саме з молоденьким вартовим-“архангеликом” з “Саду Гетсиманського” Івана Багряного.
Ця асоціація спонукає запідозрити, що насправді авторові йшлося не про козаків, а про тисячі молодих хлопців, які потрапляли як у Червону армію, так і в купу місцевих загонів, командири яких далеко не завжди були державниками, а часом скочувалися у відвертий бандитизм, та про те, що робила з їхньою психікою реальність війни. Фактично йдеться про кілька тем відразу — психологічний злам цілого молодого покоління, тему зрілішання на тлі війни, зрештою, контраст революційної міфології й реального обличчя революції.
Чимало деталей з тексту насправді мало в’яжуться з реаліями сімнадцятого століття, зате непогано лягають на дійсність, яку несли з собою “революціонери”. Наприклад, катування, яке в тексті практикують обидві сторони, — в умовах походу це практично складно, вибачте за цинізм. А ось більшовики не минали нагоди для катувань “буржуазії” чи просто тих, хто не сподобався. Та ж історія з образом Сірка як похмурого фанатика, який убиває людей просто за незгоду з його ідейними схемами. Сірко, звісно, недарма став символом нетерпимості до “бусурманів”, але змальоване у книжці більше пасувало б якомусь більшовицькому комісарові — за висловом Юрія Липи, “..інтелігенти звихнені — тим тільки різать”.
Утім, виникає питання — невже не можна було вибрати для цього щось інше, ніж тему Січі? Цілком ймовірно, що автор розраховував на момент провокації, який наштовхне читача на правильну думку. Але, з іншого боку, Січ того періоду мала певні риси, які робили її добрим матеріалом не стільки для зображення героїзму, скільки для запитань “нащо?” Станом на останню третину XVII століття Запоріжжя (і на цьому досить активно наголошує автор) — вже давно не осередок державотворення і навіть не надто суб’єктне утворення. Це радше вольниця відчайдухів, які живуть без чіткої мети і стратегії, намагаючись зберегти максимальну свободу дій. Усі державотворчі місії й завдання повністю перейшли до Гетьманщини.
Той факт, що основним об’єктом атаки виявився Іван Сірко, ікона народницької схеми історії, парадоксальним чином резонує з державницькою схемою, яка не надто любить запорожців за їх часто деструктивний вплив на процеси. З іншого боку, враховуючи, що Сірко остаточно став замалим не іконою козацтва в совєтські часи, що навряд чи було б можливо без сприяння влади, це виглядає прихованим застереженням — дивіться, що з вашими героями буде робити більшовицький міт...
11.11.2023