Повість Юліана Опільського “Сумерк” з’явилася на світ 1922 року. Вирізняється вона передусім сюжетом — в українській белетристиці не часто зустрінеш твір про час, який прийнято називати литовсько-польською добою. Якщо автори й беруться за теми з цього періоду, то це зазвичай сюжети або навколо опанування Казимиром Великим Львова, або з ранньої історії козацтва, які хронологічно теж стосуються польсько-литовської доби. Натомість все інше залишається в тіні.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У центрі дії “Сумерку” — молодий боярин Андрій Юрша, який після загибелі батька вирушає до його приятеля князя Носа. Князь відправляє бояринича у супроводі боярина Миколи з Рудник до Луцька, де керує його дядько Михайло Юрша. У Луцьку саме готуються до облоги фортеці. Одна з турбот, яким мусить давати раду боярин, — це перебування в замку надзвичайно вродливої Офки, доньки сєрадзького каштеляна та дружини одного з представників руської знаті Грицька Кердеєвича (останнього вважають винним у тому, що поляки захопили замки Поділля). Офка на прямий наказ свого батька, який прагне стати канцлером замість Збігнєва Олесницького, шпигує у Луцьку і намагається передавати секрети назовні. При цьому вона використовує свою вроду і ефект, який справляє на молодих юнаків. Одним із тих, хто впав їй у око, є саме Андрій — одночасно в неї закохується князь Олександр Ніс. Врешті все закінчується поєдинком між двома молодиками і напіввикраденням Офки князем Носом. Незабаром розпочинається облога, тому потрібен гонець, який би повідомив князю Свидригайлу про ситуацію у Луцькому замку і потребу в підкріпленнях. Таким посланцем зголошується стати Андрій — він утікає з фортеці й добирається до Свидригайла. Під час перебування у ставці він рятує великого князя від отруєння, за що удостоюється честі посвячення в рицарі. Утім, ласка князя закінчується у момент, коли Андрій наважується нагадати про долю селян і міщан, які теж беруть участь у протистоянні. Тут і з’ясовується, що про них ніхто і не думає подбати, апелюючи до своїх станових інтересів. Андрій, розчарувавшись, вирушив у замок Кердеєвичів з надією побачити Офку, в яку таємно закоханий. Утім, дорогою він заблукав і випадково натрапив на обох Кердеєвичів у момент, коли на полюванні на них саме вибіг дикий кабан. Андрій рятує обох — і ті, вдячні, залишають його в себе. Кердеєвич незабаром від’їжджає, а між Андрієм та Офкою спалахує бурхливий роман. Врешті Офка вагітніє і помирає під час пологів, а Андрій, як і планував, подається десь у Центральну Україну, де у нього є маєтності.
Попри те, що оповідь стосується глибоко середньовічного XV століття, у ній часто помітно деталі, які сигналізують про те, що йдеться не тільки про задекларований час дії. Утім, аби виокремити їх, варто розуміти специфіку подій, які послужили основою для сюжету. Отож, перипетії головних героїв розгортаються на тлі спору між Великим князівством Литовським та Короною Польською за Західне Поділля й Волинь. На цей конфлікт наклалися колізії, пов’язані з успадкуванням литовського престолу після смерті Вітовта: попри брата покійного, Сигізмунда Кейстутовича, престол посів Ольгердович — Свидригайло, молодший брат Ягайла, який за умовами Кревської унії 1385 року став водночас королем польським і великим князем Литовським. Згодом Ягайло повернув собі титул великого князя Литовського, позаяк помер Вітовт, якого Ягайло визнав великим князем у 1392 році. Пізніше, у 1432 році, Сигізмунд за підтримки частини знаті скине Свидригайла з престолу, що покладе початок династичній війні 1432–1438 років, коли за престол Великого князівства Литовського змагалися Свидригайло Ольгердович та Сигізмунд Кейстутович, брат покійного Вітовта.
До цього додався конфлікт між руською та литовською шляхтою всередині самого князівства. Він був наслідком як політики Вітовта, який усіляко намагався обмежити самоврядність князів, так і постанов Городельської унії 1413 року, яка обмежувала православним шлях до найвищих державних постів. Останні обставини досить легко пояснюють, чому автор основний конфлікт твору розмістив на лінії поляки-католики проти русинів-православних. Тема конфесії та фактичної дискримінації на релігійному ґрунті задовго до Опільського стала ледь не класичним прийомом передачі теми ідентичності та болісних колізій на персональному рівні навколо вибору “своєї” спільноти та всіх наслідків вибору.
Утім, історичні обставини, видається, перекриває інша, ближча до сучасності українсько-польська війна 1918–1919 років. Враховуючи, що “Сумерк” вийшов 1922 року, зрозуміло, що принаймні останні правки тексту повісті робилися вже після війни, саме у період жорстких репресій відносно всього українського. Враховуючи, наприклад, витискання з посад і прямі звільнення чиновників-українців, тема перекривання дороги до суспільних авансів через приналежність до певної конфесії звучала, так би мовити, з новою свіжістю. Аналогічно до реалій жорсткої міжнаціональної конкуренції нав’язують сцени, які описують Луцьк перед облогою.
Також особливо, враховуючи події польсько-української війни, звучать акценти на подільських подіях, які відсилають до Чортківської офензиви, та облога Луцька — з тією різницею, що під час польсько-української війни Львів облягали, власне, українці. Не дивують у такому розрізі й описи знущань поляків над цивільними українцями, а особливо доля боярина Миколи з Рудник. За сюжетом, його закатували за наказом каштеляна сєрадзького Заремби. Такого роду епізоди, втім, є відбитком не лише реальних перипетій (які, треба зауважити, зрідка набували аж такого кривавого розмаху), а радше популярного жанру “лякалок” — з обох сторін у пресі того часу можна прочитати страхітливі історії, відповідно, про знущання поляків над українцями і навпаки, які в реальності часто не знаходили підтверджень. Враховуючи, що вже наступна ітерація українсько-польського протистояння дала аж занадто цілком реальних жахливих історій, ця ситуація є непоганим приводом подумати про вплив поширюваних чуток на тлі очевидно недружніх взаємин двох спільнот.
Утім, є в книжці і внутрішньоукраїнська конфліктна тема родом із тієї ж українсько-польської війни, а саме повторюваний мотив про неврахування інтересів “народу” як наслідок недолугості провідників. Причому основною ознакою недолугості пропонується вважати переконання, що знать (кажучи ширше — “вершки суспільства”) здатна все вирішити між собою. Саме як провідник “народу” гине боярин Микола, через спробу вступитися “за народ” втрачає ласку великого князя Андрій Юрша. Всю першу частину книги, майже до моменту початку облоги Луцька, у тексті зринає тема народного здвигу, стихійної оборони проти шляхти, яку, проте, ніхто з еліти не береться очолити й організувати, покладаючись на звичні способи взаємодії: “Острозький торгується, наче Анзельмус за реліквії, Монтовта нема, Жигимонт ніби жде наказів, а чортзна-якої мари сидить у Овручі...” Зрештою, присутні при дворі князі вважають боярина Миколу ідеалістом, який не бачить темних сторін “народу”. Остаточно аудієнція у великого князя про становище в Луцьку закінчується емоційним протестом Андрія проти заборони “бунтувати хлопство”, тобто діяти за допомогою основної маси “третього стану”, як і про договір між Свидригайлом і Ягайлом.
Людина, знайома з історією ЗУНР — а беручи ширше, історією конфліктів між умовними “автономістами” і “самостійниками” у випадку УНР та колізіями навколо сподівань на міжнародне право і договори у випадку ЗУНР — легко побачить у конфлікті Андрія та князів той самий виток. Там, де старші воліють покладатися на звичний політичний інструментарій, молоді прагнуть діяти методом доконаного факту і включати загал “по максимуму”. Опільський, описуючи кризу свого героя, мимоволі видає, що йому йшлося не про придворні розбірки: “...зруйнував усю будівлю, яку так важко ставили незалежники!..” У цьому місці нескладно побачити в описах подій безпосередньо перед вибухом підготовки на місцях до Листопадового зриву.
Окрім того, що у книжці можна помітити сліди зовсім недавно станом на час написання книги відгримілої польсько-української війни, сам твір є продовженням ще одного конфлікту — книжкового. Ідеться про полеміку з романом Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”, який доволі швидко після виходу потрапив під жорстку критику істориків — українських і польських. Окрім очевидних історичних неточностей і змальовування явно нереалістичної картини відносин між українцями та поляками на той час, Сенкевичеві закидали (і, зрештою, справедливо), що його візія лише сприятиме поглибленню конфлікту між двома народами, а творений ним міт є, м’яко кажучи, не надто конструктивним.
Що ж до белетристів, то якщо в центральній Україні “Огнєм і мечем” відносно швидко втратило на актуальності, то на заході України, передусім у Галичині, белетристи, які писали на теми Хмельниччини та загалом польсько-українських історичних конфліктів, вважали майже за правило доброго тону нагадати про Сенкевича в авторській передмові, якщо така була. Опільський не оголошує війну Сенкевичеві прямо, попри це його текст містить чимало алюзій до “Вогнем і мечем”.
Насамперед, це вкрай несимпатичне зображення коронного війська, яке вирушає на Луцьк: “Польська шляхта, яка всупереч наказові короля на власну руку почала війну... Боярам рубали голови, мужиків вішали, саджали на кіл, четвертували і скрізь заводили панщину та заборону покидати дідича за вимовою[1]”. Фактично, тут віддзеркалення ідей Сенкевича про безумовну лояльність до короля всієї шляхти і магнатерії поголовно, утім це віддзеркалення постає наче у кривому дзеркалі.
Таким самим “кривим дзеркалом” видається тема послування каштеляна сєрадзького до Свидригайла, яка місцями нагадує сцену з козацькими послами у князя Яреми Вишневецького. За сенкевичівським сюжетом, бундючний князь, навіть не дослухавши тексту листа, заявив послам, що вони негідні до нього послувати, і наказав стратити. Подібна історія відбувається і тут: Свидригайло обурюється неправильною, з його точки зору, титулатурою. Одначе далі включається “криве дзеркало” — посла висміюють, але, зрозуміло, не вбивають. Натомість вирішує вбити він, підлаштовуючи отруєння Свидригайла, якому встигає запобігти Андрій Юрша. Зрештою, на самому початку сюжету автор ставить до відома читача, що посол зумисне одягнувся розкішно, аби показати “варварам” і “схизматикам”, хто він є. Це пояснення виглядає дивно, тому що сам Свидригайло католик, а серед його оточення були не тільки православні русини й українізовані, як зараз сказали б, литовці, а й цілком собі литовці-католики. І вже зовсім дивно виглядають терміни “варвари” і “схизматики” у художньому тексті про XV століття — тоді як для XVIII століття вони стали практично мемом, особливо коли йдеться про Хмельниччину.
Зрештою, є у тексті і прямі посили до Сенкевича — наприклад, історія з втечою Андрія з фортеці та його ласкавим прийомом Свидригайлом прямо апелює до сюжету з “Вогнем і мечем” з вибиранням зі Збаража Скшетуського та його добиранням до королівської ставки.
Особливе місце у всьому цьому займає Офка — практично центральна і майже єдина жіноча постать у книжці. На старті ми бачимо її дружиною значно старшого за неї вельможного русина Грицька Кердеєвича, вона перебуває в Луцьку і на наказ батька вивідує таємниці Луцького замку та плани руської шляхти. Тут знову апеляція до реалій польсько-української війни, позаяк у ситуації реального протистояння між Короною Польською та Великим князівством Литовським логічніше було б вивідувати таємниці литовської знаті ближче до Вільна.
Криве дзеркало, зрозуміло, не минає й Офку, яка фактично постає карикатурою на образ “польської патріотки без страху і докору”. Вона красива і користується цим, намагається звабити Андрія Юршу, аби вивідувати через нього секрети, спокушає князя Олександра Носа, чим вносить розлад серед руської знаті — на щастя, нетривалий і неглибокий. Одне слово, поводиться як класична “солодка пастка”.
При цьому їй це, судячи з усього, або вже набридло, або ніколи й не було до душі — вона заявляє батькові у листі, що хотіла б пожити на свій смак і задоволення. Утім, батько наказує їй і далі плести інтриги, позаяк розраховує завдяки такого роду королівській службі посісти колись крісло канцлера. Добре видно, що каштелян зовсім не турбується ні щастям, ні репутацією своєї доньки. А при більш уважному розгляді видно також, що і Офка, і її батько — це криве дзеркало на поширюваний у ті часи стереотипний образ патріота “без страху і догани” — справжньою мотивацією виявляються кар’єрні перспективи і спрага розваг, а зовсім не високі мотивації.
Вельми цікаве і позиціонування Офки серед двох українців — Грицька Кердеєвича й Андрія Юрші. За сюжетом вона — дружина першого, але зваблює другого і врешті сама закохується в нього. Роман, вагітність і смерть у пологах — усе це відбувається за відсутності законного чоловіка, тобто Кердеєвича, який, проте, визнає і приймає як свого сина хлопчика, народженого Офкою.
Зрозуміло, не обійшлося без “огнєм і мєчем” у контексті описаних вище паралелей з “Вогнем і мечем”: Кердеєвич сильно нагадує Богуна з післямови, коли той самотньо живе на хуторі Розлоги, так само на відлюдді розташована і садиба Кердеєвича. Але навіть при цій подробиці в останній історії мотивація всіх учасників ситуації виглядає настільки відверто невірогідною психологічно, що це спокушає до пошуку інших пояснень саме такого вирішення інтриги.
При цьому варто виходити з того, що на ті часи принцип персоніфікації спільнот через героїв відповідної національності, а відносин між спільнотами — через відносини між героями різних статей і водночас вихідців із різних спільнот, був не стільки алегорією, скільки практично неписаним законом. Відповідно до цього принципу, позиціонування героїв варто розглядати як безплідні спроби порозуміння на рівні старшого покоління і цілком собі плідні відносини наступних поколінь. Утім, за однієї умови — кожен на своїй території. І, як не диво, — відсутності будь-кого, хто може вплинути на події. Характерна риса — поки триває роман Андрія з Офкою, “не видно” нікого з інших персонажів — ні Кердеєвича, ні Михайла Юрші, ні князя Носа. Офка зовсім не остерігається наслідків роману, Андрій не думає про те, як подивляться на його інтрижку старші і впливовіші. Зрештою, Офка помирає, а Андрій вирушає на степове пограниччя, де в нього частина маєтностей, між тим одружуючись з дочкою князя Носа Мартою, яка в романі займає практично непомітне місце, попри теоретичну близькість до головного героя.
Парадоксальним чином Опільський на останніх сторінках повісті вимальовує один зі шляхів постання козацтва — а саме дрібну знать, яка, з одного боку, з різних причин опинилася перед перспективою втрати свого соціального статусу, а з іншого боку — її вміння і навички поводитися зі зброєю були цінною річчю на степовому пограниччі. Зрештою, на цьому ж пограниччі, куди не надто поспішали більш влаштовані мешканці князівства, можна було за певної удачі добитися визнання та маєтностей. Фактично він змальовує Андрія одним з пограничних шукачів частково пригод, частково можливості жити по-своєму, не оглядаючись на процеси в глибині князівства і не втручаючись у станові інтриги. Враховуючи досить відчутне звучання теми “знехтуваного народу”, за яким досить чітко читається емансипація третього стану, можна припускати, що книга — про сумерк не стільки України “в цілому”, скільки старих моделей взаємовідносин, як внутрішніх соціальних, так і зовнішньополітичних. Невипадково “кудись діваються” руські князі і польські достойники, помирає Офка, а Андрій рушає ближче до степів.
[1] Опільський Ю., Сумерк. – Львів. 1992. – С. 158
09.12.2023