Хоч назва роману “Северин Наливайко” натякає, що фабула книжки базується на перебігу чи не найвідомішого козацького повстання, насправді оповідь не надто перетинається з суттю окремих подій повстання, а місцями не сходиться і з хронологією.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
З того, що на початку роману Наливайко повертається з Угорщини, можна було б робити висновок, що у книзі йдеться власне безпосередньо про повстання, тобто події осені 1595 — літа 1596 років. Але після повернення з Угорщини ми бачимо Наливайка учасником придушення повстання Криштофа Косинського, яке, за великим рахунком, було конфліктом васала і сюзерена (утім на цей нюанс в даному разі можна заплющити очі). Далі практично третину книги триває опис війни з Косинським, на тлі якої розгортається драма самого Северина, чий майбутній тесть воює серед запорожців на стороні Косинського.
Приблизно з третього розділу починаються абсолютно химерні пригоди, які практично не перетинаються з реальністю. Насамперед, Наливайко втрапляє між двох вогнів — між коронним військом гетьмана Жолкевського та військами кримського хана Газі-Гірея. Проблема тут у тому, що похід кримських татар відбувся до того, як герой з підлеглими відбув на імператорську службу в Угорщину, і був відповіддю на погром Наливайком татарських поселень у пониззі Дністра.
Далі перед читачем розгортається картинка, як, повертаючись з-під П’ятки, князь Януш Острозький, син “того самого” князя Василя-Констянтина Острозького, накидається на Наливайка за православну його віру — все закінчується сваркою і демонстративним відходом героя зі служби.
На цьому фактичний вступ закінчується і починається частина, яка хронологічно відповідала б перебуванню Наливайка на Поділлі та Волині влітку та восени 1595 року, якби не відверто химерні події під час цього перебування. Все починається з того, що побратим і підлеглий Наливайка сотник Петро Жбур випадково рятує у степу коронного посла, який повертався з Туреччини через дніпровські степи, а в його свиті були арабська принцеса з чорношкірими служницями та гурт китайців, які складають її почет і охорону. Далі Петро відвозить принцесу в монастир, де виявляє жіночу охорону з числа не черниць, а втікачок від ясиру. Після повернення в табір він скликає раду, яка закінчується тим, що все військо покидає Наливайка. І саме в цей момент до нього прибуває князь Острозький із братом Наливайка Дем’яном та спудеєм Острозької академії Петром Конашевичем, майбутнім гетьманом Сагайдачним. Цей момент можна було б вважати візуалізацією припущення про ймовірну підтримку старим князем наливайківців, яких він вважав інструментом проти укладення церковної унії.
Військо, втім, через якийсь час повертається. Дещо пізніше у Наливайковому таборі опиняється його наречена Галя з черницями та дівчатами, які врятувалися з монастиря під час нападу татар. Наступний епізод — вінчання героя і Галі, а тоді всі разом — князь з почтом, визволені жінки, арабська принцеса, негритянки — їдуть до Острога.
Тим часом у розповіді з’являється персонаж, якого у реальному повстанні Наливайка не було і близько — кримський хан Газі-Гірей, який повертається з так всерйоз і не початого походу. Паралельно Наливайко їде на Січ просити вибачення за участь у бою проти Косинського — насправді він тільки відіслав на знак перепросин свою шаблю. Запорожці ж у відповідь спускають Наливайка вниз по Дніпрі у... труні. В ній його, напівживого від голоду, виловлюють ханські сеймени, а сам хан якраз лікує поламану ногу. Між обома хворими зав’язується дружба, далі хан виряджає Наливайка назад як почесного гостя. Власне після цього повернення розігрується драма Солоницької битви, якою і закінчується книга.
Як бачимо, сама кількість явно химерних подробиць така, що текст Вінграновського складно вважати історичною прозою у повному сенсі слова — все ж таки від такої белетристики вимагається, аби, грубо кажучи, динозаври вулицями середньовічних міст не блукали. Тут же, якщо підходити прямолінійно, сторінками книги пробігають такі “динозаври”, що виникає спокуса відправити весь текст десь у район історичного фентезі. Та зробити це заважає не менш очевидна обізнаність із перебігом подій і наявність внутрішньої логіки, у якій хронологія повстання переплітається з чимось іще. Отож найточніше буде сказати, що події роману створюють враження переосмислених і переплавлених у химерний спосіб реальних подій. Спробуємо розібратися, що саме осмислювалося.
Добре помітно, що основний конфлікт розгортається навколо віри — саме через релігійну різницю спалахує суперечка Януша і Наливайка, яка штовхає останнього до повстання. Утім, уже в цій сцені виникає враження певної награності, надмірної акцентуації — коли князь Острозький уявно спілкується з предками, звучить похмуре пророцтво про долю наймолодшого Острозького, Олександра: “Пізніше єзуїти його отруять”. Фрази Януша у суперечці з Наливайком піднесено патетичні: “...завести, затягнути, заволочити в одну-єдину правдиву на світі віру — католицтво”. Далі не краще — Януш зривається на крик з обзиваннями на кшталт “бидла”.
Надалі всюди у сценах, де має відбутися щось недобре, з’являється католицький патер, переважно в особі Алессандро Комулео (до речі, реальна історична постать). Апофеозом такого підходу є битва під Солоницею, де опис зовнішності патера говорить сам за себе: “Було видно відразу, що Комулео підозрює у невірності не лише своїх однодумців, а й... себе і сам на себе в думках пише доноси. Коли Комулео говорив чи писав, кінчик його язика вискакував з рота і згинався-розгинався, мов жало гадюки... Очі ж його завжди чаїлися за окулярами без ненависті й любові... Погляд пастора Комулео ходив за Жолкевським, як вовк і позбутися його було неможливо — єзуїта прислав до нього король”.
З точки зору історії, тут незрозуміло, де більше анахронізмів — чи в описі власне обставин міжконфесійного протистояння, чи в описах взаємовідносин героїв. Насамперед, міжконфесійне протистояння все ж не досягало у Речі Посполитій аж такої гостроти. І все це можна було б списати на відоме ще з совєтських часів явище, коли ексцеси часів пізньої Речі Посполитої, а то й узагалі реалії польсько-українського протистояння переносилися, часто несвідомо, на часи ранньої Речі Посполитої, якби не повне ігнорування тогочасного мовленнєвого етикету. Зазвичай автори намагаються, імітуючи мову тих часів, бодай вживати звичні на той час “пане”, “вашмосць”, “вашець” і так далі. Тут чогось подібного ні сліду, а формулювання, наприклад, вкладені в уста Януша Острозького, більше нагадують імітіацію радше совєтського словництва на адресу “ворогів народу”. Власне поєднання всіх цих рис, до того ж у вельми емоційній обгортці, наштовхують на думку, що маємо справу з зовсім не поляками, а тим випадком, коли тему поляків разом зі складною спадщиною історії обох народів використовують для передачі чогось іншого.
Окремо треба відмітити постать князя Острозького — він справляє подвійне враження. Йому належать два епізоди, тривалі і сповнені символічності. У першому він, очікуючи на повернення сина Януша з походу на Косинського, згадує власних предків і фактично розмовляє з ними. Чому князеві раптом знадобилося уявно порозмовляти з предками, автор пояснює коротко — в Острог входить “чуже військо”. Що звучить повним анахронізмом, адже йшлося про приватну армію рідного сина самого князя. Та хоч би це було і коронне військо — по-перше, князь Острозький належав до, висловлюючись сучасною мовою, підданців Корони, а по-друге, жодне військо не могло з’явитися у його володіннях без його на те дозволу. Тож про яке ще “чуже військо” йдеться?
Другий епізод — коли князь Острозький особисто приїжджає у Наливайків стан, звідки саме втекло військо. Знов-таки, з точки зору того, як робилися справи у ранньому модерні, щось подібне абсолютно неможливе. Є, втім, дві характерні деталі. Перша — чітко видно, що князь і Наливайко потребують один одного. І друга — князь від’їжджає, забравши жіноцтво, у момент повернення війська. Зрештою, востаннє князь і Наливайко зустрічаються в Острозі перед тим, як останній рушає у похід, який закінчиться Солоницькою трагедією. Тут автор “читає” думки князя: “І все-таки Северин, а не ти... Тепер ти вже бачиш, що дипломатією не захистишся, а оборонишся, мабуть, тільки шаблею... Поможи йому, цему хлопцеві, бо все-таки він, а не ти — остання надія...” Знов-таки, з точки зору відносин реального князя Острозького, “некоронованого короля Русі” і короля Польщі як такого — повний анахронізм. Через десять років якраз молодший син князя, Олександр, приведе озброєні полки під Посольську Ізбу — без сумніву, за відома і з санкції батька.
В цілому, єдине, що пов’язує цю сцену і всі попередні за участю князя — ймовірність, що Наливайко був свого роду “проксі” князя у його боротьбі проти церковної унії у тій формі, в якій вона була укладена в Берестю.
Але все це добре лягає на інший час і період — а саме на пізній Совєтський Союз і відносини “молодшого” покоління тих же шестидесятників і “старших”, які пережили сталінський терор. Князь у цьому випадку є, вочевидь, втіленням старшого покоління, яке у часи молодості самого Вінграновського та його друзів-шестидесятників, з одного боку, намагалося відстоювати все, що можна було, у національній культурі й ідентичності, а з іншого — захищати “молодих”. Причому основна лінія фронту пролягала у сфері ідеології — саме цим і пояснюється авторська акцентуація на релігії.
Окремо стоїть тема кримських татар. Коли вони трапляються в книжці, то виступають переважно у “традиційному” амплуа ясирників, які нападають на беззахисну Україну. Хоч треба зазначити, що описи обходяться без натуралізму і загалом розташовуються в книжці “фоном”. Усе це наводить на думку, що питання не в конкретних кримських татарах, а радше йдеться про щось інше через символіку походів. І це інше стосується навіть не самого лихоліття, а такого його наслідку, як фактична полишеність жінок на себе самих.
Уривок, де справді йдеться про кримських татар, починається з доволі дивної сцени — хан Газі-Гірей, повертаючись до Криму з походу, який так і не відбувся, про себе просить милості у свого народу і попередньо оплакує його вигнання, яке відбудеться у ХХ столітті: “...розпорошені, понівечені і озлоблені духом, будемо жити поміж чужими людьми, наче той народ-сирота і плакати та проситися до себе додому, в Крим, а там на нашому місці і замість нас, сидітимуть вже інші люди. Не допусти, Милосердний, до цього!...” Надалі ж хан зустрічається з Наливайком, одначе за вельми дивних обставин — поки Газі-Гірей лежить у лубках з переламаними ногами, Наливайка ханські сеймени виловлюють ледь живого з голоду у труні.
Виникає враження, що зустріч ця (до слова, абсолютно невірогідна в реальності) — це не що інше, як алегорія до реального досвіду обох народів. Перебиті ноги у хана є натяком на вивезення кримців з забороною повертатися в Крим, а виснаженість Наливайка разом з подорожжю в труні явно натякає на Голодомор.
Загалом варто окремо згадати, що майже всі каліцтва та нещастя, описані в повісті, якщо вдуматися, якимось чином апелюють до теми геноциду — і не так у сенсі фізичного винищення, як у сенсі позбавлення ідентичності. Наливайко замалим не гине від голоду; жінки вимушені самі давати собі раду, бо козаки не можуть їх впустити на саму Січ, куди жіноцтву не можна, а іншого способу подбати про явно безпомічну в степу юрбу людей чомусь не знайшлося; не знаходиться навіть вінчального одягу для Галі, нареченої Наливайка, у день вінчання; козаки сотні Петра Жбура — усі без’язикі; поламані ноги у хана і його найближчого порадника. Усе це ніби натякає, своєю чергою, на Голодомор, масову загибель чоловіків на війні, заборону згадувати ряд понять та імен, зрештою, масові виселення.
У такому тлумаченні стає ясно, що роблять у сюжеті китайці, араби та чорношкірі. Усі ці народи асоціюються, вочевидь, з “друзями” СССР, у романі вони повсякчас спокушають Наливайка та його товаришів чи то почестями, чи то позицією “білого сагіба”, чи то ще чимось подібним. Усі ці спокуси з імперського арсеналу — йдеться про спокусу імперії.
Сам же твір, виглядає, належить до когорти тих, якими прозаїки, а часом і поети старшого покоління, доживши до часів, коли “можна”, виписували через художнє трактування історії геноцидну сторону підсовєтського досвіду — як Роман Іваничук в “Орді” чи Володимир Малик у “Горить свіча”. Принаймні на це натякають не лише описані у тексті колізії, а й підвищена емоційність.
17.11.2023