Останнім часом у мережі посилилися запеклі суперечки переважно на суспільно-політичні теми. Якоюсь мірою все це зрозуміло, одначе десь ззаду нависає знання, що наші внутрішні розбірки таки полегшували справу нашим противникам в історії. А видовище запеклих спорів у мережі на політичні теми, свідчення схильності українців до принципу “на одному гектарі не сяду” суто за формальними ознаками належності до тієї чи іншої групи, приклади того, коли окремі законні акти виглядали просто помстою групі, яку вважали причиною своїх незгод, — ні-ні, та й спровокує невеселі роздуми на тему “самі себе звоювали”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Що ж змушує нас бути такими вперто-непоступливими, аж до непримиренності, стосовно своїх же і водночас умудрятися лаяти себе за цю ж непримиренність? Зрозуміло, частково відповідальна суміш напруги, хронічного стресу, відчуття невідомості та, зрештою, просто емоційної втоми. І нам усім страшно прийняти обмеженість своїх зусиль. Над цим усім нависають спогади про жахіття попередньої "великої війни", тобто Другої світової, які вже й так багатьом зафундували хронічний тригер і об'єктивна неможливість от прямо зараз "потримати за горло" у буквальному сенсі ворога.
Усе це разом породжує фрустрацію і злість, які людина намагається викинути там, де безпечніше. А у мережі, як відомо, по писку не надають, відчуття легкості і відсутність миттєвого фідбеку неабияк полегшують викид емоцій — як позитивних, так і негативних.
Одначе не тільки це. Бо всі названі вище фактори не створюють обставин — вони їх посилюють і, так би мовити, додають розмаху у виявах. Якщо є проблема, яку довго стримували, — більша вірогідність, що “прорве” якраз у вимученому стані, коли складніше стримуватися.
Отож, що прорвало? А прорвало хоча б старий імперський, насаджуваний нам століттями негативний автостереотип. Його базова форма добре відома всім дослідникам у сфері колоніальних студій — “ви не маєте власної держави, бо ви бідні, ліниві, нездібні, неконтрольовані” і т. п. Нав’язлива самокритика на тему власних державотворчих невдач звучить як повтор цього наративу. У даному разі — у вигляді самокритики власної “срачогенності”, що інколи виглядає як часткова заборона самим собі на емоції.
Утім, у нашому випадку цей наратив у тій частині, де критикується непримиренність, химерно наклався на власні спроби водночас пояснити самим собі причини чергової поразки та прожити цю саму поразку емоційно. Спрацював простий принцип: якщо не можемо розправитися з ворогом (який, до всього, продовжує нам загрожувати), то ми повинні принаймні краще підготуватися до наступного раунду. А це включає й аналіз помилок. І ось десь тут включився деструктивний “пошук винного”, припинити який не давав страх визнати обмеженість власних зусиль.
Якщо почитати деякі популярні виклади історії України з міжвоєнного періоду, то складеться враження, що Україна постійно втрачала шанси саме через внутрішню незгоду — винуватцями оголошувалися князі-Рюриковичі зі своїми спорами за князівства, галицькі бояри, козаки, які ніяк не могли домовитися, старшина під час Руїни... Потім, за часів Незалежності, список поповнився ще діячами Української революції 1917–1921 років. Невипадково критика власної непримиренності у внутрішніх справах утвердилася на популярному рівні у момент не просто втрати щойно здобутої державності, а й поділеності між кількома щасливішими конкурентами — тобто у період між двома світовими війнами. Саме тим часом датується велика частина популярних текстів на тему шкідливості внутрішнього розбрату чи то у формі князівських міжусобиць, чи то “розбірок” претендентів на булаву часів Руїни.
У той же час наступив апогей внутрішньої дискусії про причини поразки, яка теж час від часу зривалася у формат срачу. Усіх учасників дискусії, незалежно від політичних преференцій, підстьобував біль утрати і пам’ять про колосальні жертви. Додатково додавали ще вісті з “Великої України” про репресії та Голодомор. По суті, включився маятник травми, який вимагає такої ж переконливої перемоги і збереження переваги над ворогом, якою глибокою і болісною була поразка. Що ж до Другої світової, то там перевага тоталітарних держав була настільки очевидною, що язик не повернувся ні в кого визнати основною нашою проблемою внутрішні спори. І то не повністю — досі можна надибати персонажів, які звинувачують як не “бандерівців” у бунті, то “мельниківців” у зайвому егоцентризмі. І не тільки вони, і не тільки в цьому.
Цей принцип повторився після Другої світової війни в еміграції, відродився за часів незалежності в Україні і тривав до лютого 2022 року у дискусіях на тему Винниченка, Петлюри, Болбочана, Бандери, Мельника, УПА, легального сектора та підпільників, збройної та політичної боротьби, Дивізії “Галичина” та Червоної армії.
Дві пам’ятки “критики непримиренності” стали набутком масової культури всерйоз і надовго — йдеться про “През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали” авторства Івана Мазепи та “Стинаються в герці скажені сини України, той з ордами ходить, а той накликає Москву” Василя Стуса. Утім, перші рядки постали у часи після Руїни, коли Україна вже була поділена по Дніпру, а “За Літописом Самовидця” Василь Стус теж писав у далеко не найоптимістичніші часи — в 1970-ті, серед безчасся “застою”. Та й сам “Літопис Самовидця”, який послужив натхненням, був написаний наприкінці XVII століття, коли вже було ясно, що Україна остаточно поділена по Дніпру між двома сильнішими сусідами.
І зазвичай в історії поразка наступала від значно сильнішого противника. Київська Русь навряд чи могла встояти перед монголами, навіть якби всі князі об’єдналися в один кулак (а на це впливало не тільки бажання князів, а й така уперта пані, як географія та швидкість комунікацій — добратися від Києва до Галича тоді було значно довше і складніше, ніж тепер із Києва до Львова). Козацька Україна у найкращому разі була б змушена балансувати між Москвою, Річчю Посполитою та Туреччиною — що й робив Богдан Хмельницький. Утім, виборність гетьмана поховала цю можливість, бо практично кожен з претендентів представляв ще й певну зовнішньополітичну орієнтацію, отже вибори гетьмана плавно переросли у конкуренцію сусідів України за впливи у новій державі. В результаті Гетьманщина у часи Мазепи уже просто не могла протистояти значно сильнішій Московії. Результати всі ми знаємо.
Крім того, жорсткі внутрішні конфлікти абсолютно не є чимось унікально українським, навіть якщо через це втрачалася державність. Громадянські війни переживали США, Англія, Франція. Остання через розбірки знаті мінімум двічі ледь не втратила державність — під час Столітньої війни та у ході релігійних воєн. Тридцятилітня війна мала і внутрішньонімецький вимір протистояння двох її частин. Сусідня Польща у XVIII столітті мала прецедент жорсткого клінчу між магнатерією та національною шляхтою, що закінчилося падінням ранньомодерної Речі Посполитої. До речі, теж за прямої участі та сприяння Москви.
Якщо скласти докупи всі ці обставини, то стане видно, що нарікання на нашу особливу незгідливість — це не що інше, як проживання поразки. Тим дивніше спостерігати запеклі сварки у соцмережах між цілком реальними людьми водночас із закликами до взаємного порозуміння — ми ж іще далеко не програли. І радше не програємо, попри всі труднощі.
Утім, поведінка москалів на окупованих територіях та й сам факт війни тригернув усіх. Кого — родинними спогадами (зрештою, щодо Херсонщини знавці регіону відмічали схожість російських практик з совєтськими у Галичині 1940-х), а кого, переважно з-поміж освічених міських жителів і фахових гуманітаріїв — власним предметом дослідження. А всіх разом — неможливістю от прямо вже, тут і зараз дослівно “потримати москаля за горло”, відплатити за своє і за попередні покоління.
Цей тригер успішно посилив і пошуки винних серед політиків, і взаємні спори між прихильниками принаймні обох головних політичних сил. Невипадково у мережевих розбірках у стилістиці “а ваш Порошенко” — “а через вашого Зеленського” зринає стільки історичних паралелей та асоціацій. Бо це все — не лише про причини реальних проколів у підготовці оборони. І навіть не про вибори 2019 року. Це все — про наші поразки і трагедії принаймні минулих ста років, про колективні спогади, тригернуті війною. Боюся, аби ми почали пропрацьовувати цей аспект нашої запеклості в справах політичних, треба не менше, ніж параду українських військ по Красній площі. Бо така логіка маятника болю.
Утім, наша непримиренність стосується не лише справ політичних. Будь-який завсідник мереж (і не тільки мереж) легко згадає не менш запеклі суперечки на теми більш приземлені, скажемо прямо — побутові. Що ж, коли йдеться про спори з державою і “срачі” навколо законів і практик застосування тих законів, тут багато в чому винна інерція визвольного міфу. Річ у тім, що тривалий час ми жили у чужій державі, в якій бажано було надовго не розслаблятися і відносно якої бажано було плекати не сентимент, а тиху недовіру. Проголошення незалежності цього комплексу автоматично не вимкнуло — надто, що й представники держапарату часто-густо аналогічно несвідомо і завзято реплікували манеру поведінки чужої держави, чим гальванізували рецидиви логіки непокори.
До цього варто додати, що останні сімдесят років перед незалежністю основна маса українців жила у вельми специфічній державі, яка намагалася методами терору і контролю людського життя переробити людську природу. Більшовиків цікавило втілення їхньої ідеальної ідеї, а якщо щось цьому противилося, воно мало бути упокорене і знищене. В реальності велика ідея була настільки нежиттєздатна, що ввести її навіть дуже лайтовий — на тлі теорії — варіант можна було тільки через тотальне насильство. І підтримувати також.
Як наслідок, люди впиралися щосили. І дуже швидко влада опинилася у ситуації, коли навкруги таки справді вороги — просто тому, що кожен мав що пред'явити. А парадигма політичної релігії не передбачає ідеї помилки авторів і носіїв цієї політичної релігії. Тому в будь-якому разі все виливалося у насильницьке підтримання бодай чогось схожого на задумане. Оскільки людська природа брала своє у будь-якому разі, недовіра до людини як такої ставала modus vivendi, а про презумпцію невинності йтися не могло в принципі. Натомість усіх навкруги сприймали як потенційних саботажників і були готові їх карати з усією суворістю. Небезпідставно — адже вижити в "ідеальному" з точки зору "будівників комунізму" світі було неможливо. Як наслідок, основними методами управління стали насилля і страх, за допомогою яких створювалася видимість успішної перебудови людського суспільства.
Реалії репресивної системи продукували недовіру. А вона має не лише форму мовчанки перед іншими, а й, наприклад, невіри у власні сили. Такі речі часто прориваються назовні знеціненням інших та їхніх ідей. До того ж, у спадок від совєтського геноциду, соціоциду та репресій нам залишилося також підсвідоме чуття власної недооціненості. І це почуття настільки глибоке і сильне, що диктує будь-яку — хоч би як коректно і чемно виражену — пропозицію змін чи просто іншу думку часто-густо трактувати як ствердження неповноцінності.
Тут варто нагадати, що у "совку", наприклад, недостатнє розуміння "геніального вчення" могло мати наслідком не логічне в ситуації незнання чогось доучування, а ув'язнення чи й розстріл. Таким чином банальний совєтський досвід, який підказує про те, що з вимушеного прилюдного визнання своїх помилок, дійсних чи уявних, часто починався хресний шлях на Сибір. Тих, хто застав часи пізніші, флешбечить у "пропісочування" на партзборах з пранням брудної білизни і показовою критикою.
Отож не буде великим перебільшенням сказати, що наша впертість і незгідливість — це ще й про переплетення страху загинути і відчуття потенційної помилковості, які диктують, знайшовши “рецепт виживання”, триматися його якнайміцніше, а страх “раптом цей рецепт все ж недієвий” приглушувати знеціненням інших рецептів.
У будь-якому разі, наша історія була щедра на виклики. І не просто виклики, а такі катастрофи, після яких, як якось зауважив Ярослав Грицак, успіхом було вже вціліти і зберегтися як спільнота. Такі виклики потребували відповідної відповіді.
Крім того, життя на фронтирі, чим і була українська історія щонайменше на половині території країни в останні пів тисячоліття, передбачає дуже високу мінливість і непередбачуваність. За такою мінливістю не встигне, певно, жоден державний апарат як такий — отож мешканці досить часто виявлялися здані на себе. Помилка могла коштувати й життя — що, звісно, сприяло постійному підлаштуванню під умови, в яких довелося жити.
Тож інколи складається враження, що наша непримиренність і запеклість — це не тільки про травму, а й про “заноси на поворотах”. Бо хоч у березні 2022 року розумні люди і писали, що наша суперорганізація у складні моменти — це також прояв травми і сигнал про те, в яких умовах доводилося давати собі раду, але це теж і про динаміку подій, у якій нам довелося формуватися як цілості. Віддавна зауважено: як тільки ситуація стає відносно спокійною і передбачуваною, серед українців починає кипіти від внутрішніх спорів. Та досить намалюватися загрозі — і кожен зразу знаходить своє місце.
Також ця історія сформувала високий рівень індивідуалізму — інакше й бути не могло, коли століттями треба було розраховувати перш за все на себе. Індивідуалісти — часом не надто приємні і просто незгідливі у повсякденні люди. І саме наш індивідуалізм у “совку” придушували нещадно — як і, зрештою, будь-яку оригінальність. А якраз витіснювана, висміювана, знецінювана риса завжди проривається у гіпертрофованій формі.
Так-от, це не лише про травму. Це також про певний рівень викликів, який супроводжував нас протягом якщо не всієї, то більшої половини нашої історії. Тільки за минулі десять років ми пережили кілька таких викликів — у перервах між гострими стадіями яких ми до нестями сперечалися між собою. Завдяки історії “заточені” на високий рівень викликів і стресу, у побуті нас просто “несе” — і цей цикл ми вже проходили у 2013–2021 роках.
27.10.2023