Виклик Росії на Божий суд

“Нас розсудить Бог” Святомира М. Фостуна є ще одним твором з довгої серії прозово-белетристичної мазепіани, яка практично вся написана авторами з Західної України: у кращому разі — між двома світовими війнами, у гіршому — на еміграції. Воно і не дивно — на теренах, контрольованими різними ітераціями Російської імперії, Мазепа або фігурував як “зрадник”, або був наглухо замовчуваний.

Сюжет книги розгортається, проте, навколо не самого Мазепи, а одного з його ідейних спадкоємців — Павла Полуботка. Саме про нього Петро І свого часу сказав, що не можна Полуботка вибирати гетьманом, бо надто вже хитрий — “з нього може вийти новий Мазепа”. Тоді гетьманом став Іван Скоропадський. Час Полуботка прийшов пізніше.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Дія повісті починається з чергової відмови царського уряду дозволити вибори гетьмана. Врешті старшина відправляє послів до царя з черговим проханням. Він укотре відмовляє прохачам. Втім, вони не втрачають надії, пробують вплинути на царя через царицю — одначе і цей план зазнає невдачі. Поки ж тривають спроби все ж випросити у Петра І право вибрати гетьмана, по всій Європі активно діють, як пише автор, “каваліри Орликового полку”, зав’язуючи контакти з різними європейськими країнами і не тільки — одним із контрагентів українців у книзі виступає японський аристократ, представлений як барон Йомута. Орликівці не обмежуються тільки міжнародними переговорами — вони шукають однодумців серед українських студентів за кордоном, проникають в Україну, зав’язують контакти зі старшиною та з самим Полуботком, нападають на царських послів, відбираючи в них важливі документи — зрештою, навіть вчиняють замах на голову Малоросійської колегії бригадира Степана Вельямінова.

А поки все це триває, Полуботка викликають до Петербурга разом зі старшиною. Далі все відбувається за сюжетом із підручника — розлючений наполегливістю козаків Петро І наказує ув’язнити Полуботка з товаришами у Петропавловській фортеці, де їх допитують у справі “зради”. Полуботок хворіє, і коли стає зрозуміло, що його кінець недалекий, цар приходить відвідати свого бранця. Між ними зав’язується дискусія, й у фіналі Петро І чує від в’язня знамениті слова: “Скоро ми обидва станемо на Божому суді, і тоді Бог розсудить Петра з Павлом...”

Утім якщо приглянутися до теми орликівців у повісті, то можна здивуватися кількості анахронізмів. Насамперед впадає в око, що один із контрагентів українців — японець. На той час Японія перебувала в добровільній ізоляції, яка закінчиться тільки 1867 року завдяки комдору Перрі. Тож жодних японських аристократів у Європі бути не могло. Наступний анахронізм — попри відомий факт про життя Григора Орлика у Франції, переважна частина подій або відбувається в Німеччині, або ж планується в Англії. Вербують майбутніх агентів серед студентів-українців, які навчаються в німецьких університетах. Усі ці деталі не надто пасують до історії орликівської еміграції, не згадуючи вже про те, що її діяльність не мала аж такого розмаху, як це виглядає у тексті Фостуна, з двох причин — фактичної блокади гетьмана Пилипа Орлика в Салоніках та браку коштів і союзників.

Уся ця географія цілком перекривається з зонами активності повоєнної еміграції — тобто Західної Німеччини та країн англо-саксонського блоку. Частково вона апелює і до міжвоєнного досвіду — за окремими даними, націоналісти небезуспішно зав’язали контакти з Японією. Утім, в антибільшовицького блоку народів теж були непогані зв’язки з Тихоокеанським регіоном.

Але й на тлі повоєнної еміграції виглядає анахронізмом сюжет про атентат на Вельямінова, який, до того ж, виконаний екзотичним, як на XVIII століття, методом — киданням вибухового заряду в карету. На той час воліли вбивати кинджалом або отрутою за браком надійніших способів. Проте це не виглядає анахронізмом, якщо пригадати політичні вбивства у Європі перед Другою світовою війною — і влаштовані не тільки ОУН (б), а й рядом інших організацій, жодним чином не пов’язаних з Україною.

Цікаво, проте, що в ряді деталей сюжет Фостуна ніби перекликається з вигадливими сюжетами справ сталінських слідчих часів “Розстріляного відродження” — це і підтримування контактів з еміграцією, і підготовка замаху на російського правителя України, делегованого з Петербурга, і майже організоване підпілля. Чого тут більше — чи бажання продемонструвати противникові, що він недаремно боїться українців, чи випадкові збіги, чи неможливість припустити, що можна аж настільки фантазувати, коли йдеться про життя людей, нехай і політичних противників — складно припускати.

Крім мимовільної кореляції, є у тексті також і протиставлення, яке, проте, “пізнається у порівнянні”. Воно у сфері діяльності молодого покоління. Коли повість про мазепинців пише представник старшого покоління Микола Лазорський, у сюжеті чітко проглядається модель поведінки з імперією, властива саме для цих людей — непомітно пробратися в імперський апарат і, використовуючи офіційні та неофіційні зв’язки, а також формальні повноваження, допомагати “своїм”, чим тільки можна, і їх же прикривати в разі чого. Натомість у сюжеті, написаному представником “молодшого покоління”, до того ж з бойовим досвідом, про довгий і тривалий шлях “солдата імперії” під фальшивим прапором не йдеться — навпаки, дуже швидко долається відстань від пошуку “своїх” у вже існуючій структурі до прямих “бойових акцій” проти персонажів, які представляють умовну імперію. Це водночас і про еволюцію, і про різниці поколінь, які часто прибували зі своїми власниками у діаспору.

Що ж до власне представників імперії у повісті, то це передусім сам цар і його найближче оточення. Вони виразно з’являються у книзі двічі — у сцені царського обіду в похідній квартирі в Астрахані та в сцені царського балу, на який запрошено козацьких послів. Основна риса Петра І — емоційна нестриманість: “Він міг скипіти кожної хвилини й тоді його люті не було меж. Цар скаженів, бив дубинкою кого попало, трощив посуд і меблі... Найбільше діставалося в таких випадках царським вельможам. Петро шмагав їх своєю палицею, рвав їхні каптани, лаяв їх грубо, і справжнє горе було комусь із вельмож бути близько царя, коли він лютував...” Аналогічно сцена балу виливається у п’яний розгул у тісному колі.

Власне у реакції царя на вибухи добре помітно різницю між росіянами і людьми Заходу. Якщо перші намагаються не потрапляти Петру І на очі й мовчки терплять усе, то люди Заходу в авторській візії щонайменше дивуються і з меншого — наприклад, манери царя їсти м’ясо просто руками та подібного.

Є, втім, одна особливість тексту — всі “справжні” реакції насправді невидимі. Вони — у думках, мимовільних емоційних реакціях, таємних коротких переговорах.

Опис життя на Гетьманщині у книзі схожий на химерну складанку — тут судові суперечки за майно, спори цеху і місцевого сотника, протиріччя козацької старшини та селян, зрештою, родинні справи генерального судді Черниша, який одружує сина, — і всі ці історії аж до кінця дії не поєднані між собою. Одначе якщо придивитися уважно, то майже всі ці події мають малопомітну деталь — причиною зіпсутого цехового свята стає москаль-писарчук Колегії, Полуботок дорогою у справах таємно зустрічається з емісаром орликівців Остапом Мировським, весілля молодого Черниша відбувається якраз перед від’їздом батька молодого до Петербурга, на святкуванні Нового року в маєтку Полуботка запрошений російський офіцер (він же таємний агент Полуботка серед московської частини Малоросійської колегії) переказує наказному гетьманові важливі відомості... І так далі. Вимальовується картина “прихованого вогню”, який був суттєвою складовою мотивації еміграції — за браком системної інформації розуміння, що не могла ж просто пропасти вся спадщина кількадесятилітнього спротиву “совєтам”, потроху переходило у віру в те, що під шаром житейської суєти триває тихий спротив. Як показали перипетії навколо дисидентського руху та події 1989–1991 років, ця віра була аж ніяк не божевільною. Але перевірити це було ніяк.

Коли прихована складова стає явною, прориваючись назовні, це завжди нагадує вибух: цар із люттю наказує викликати у Петербург Полуботка зі старшиною, псевдорозбійники, а насправді агенти Москви, нападають на мазепинців і тому подібне.

Конфлікт оприявнюється на повну силу в останній сцені — символічній в українській історії зустрічі ув’язненого Полуботка зі своїм царственим мучителем. Утім, сцена починається з примітного для обізнаної з каральними практиками Совєтського Союзу тексту царя, який пропонує смертельно хворому Полуботкові лікування взамін за примирення. Коли ж Полуботок уточнює нюанси, то чує про потребу заявити в Сенаті про “допустився певних помилок, що їх ти жалієш”. Знов-таки, як і у випадку дій еміграції в Україні, це навіває стійкі асоціації до практик періоду “Розстріляного відродження” — та й не тільки його, бо принцип “антисоветчиков не лечим” діяв у СССР до самого його кінця.

Далі ж стає ясно, що конфлікт екзистенційний. Полуботок апелює до свободи України, цар — не просто до імперії, а до необхідності України для існування імперії: “Я був би поганим володарем свого государства, коли б позбувся України”. Врешті лунає: “Бог розсудить Павла з Петром”. І ця фраза — не просто красива апеляція до легенди. Це апеляція до навсправжки Божого суду у значенні неземної сили, яка єдина має право і можливість “розсудити Павла з Петром”, тобто Україну й Росію. Бо після всього, що відбулося між двома країнами, земний суд матиме тільки суто формальне значення. Справжнє рішення буде за Суддею Небесним.