Є в українців цікава манера — розводити по різні боки "звичайне" життя, під яким зазвичай розуміють побут і речі, потрібні для, за великим рахунком, виживання (освіта, заробляння грошей і т. д.), та самореалізацію, задоволення за принципом протиставлення "хороше проти поганого" в емоційному сенсі. Усе перелічене на самому початку має репутацію тяжкого, але необхідного. Решта — хорошого, але недосяжного.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
І це тільки “у першому наближенні”. Бо наступний крок ще дивніший — усвідомлене і цілеспрямоване прагнення до самореалізації чи бодай емоційного задоволення оголошується щонайменше легковажністю, щонайбільше — ознакою практично розбещеності. А вже коли доходить до конкретних сфер самореалізації, як-от наука, мистецтво, фінанси, політика, то ті, хто свідомо реалізовується у цих сферах (передусім — свідомо), майже гарантовано отримує репутацію або дивака, якщо йдеться про мистецтво чи науку, або спраглого влади та потенційного злодія, якщо йдеться про політику чи фінанси.
Прикладів скільки завгодно. Чи не найяскравішим із них на щодень є дискусія про навантаження школярів. Якщо опуститися на рівень загалу, чиї діти вчаться у школах і які свого часу вчилися самі, то буде добре видно дві конкуруючі думки. Перша з них, яку артикулює переважно молодше покоління, вимагає від школи передусім надання дитині можливості проявити себе, емоційної дбайливості, необмеження у формах і тому подібне. Натомість переважно старше покоління опонує: передусім має бути дисципліна, старанність, націленість на знання, а всі оці "проявлення себе" і тому подібне — це фанаберія, яка тільки розбещує. Особливо цікаві виправдання, коли з одного боку йде "я не проти розвитку, дитина має мати знання, але...", а з іншого "ну так, на дітей кричати не варто — але ж як їх змусити?"
При цьому обидві сторони дружно не зауважують, що сходяться у двох принципових моментах. Перший із них стверджує, що навчання — важкий, травматичний, емоційно замалим не травмуючий для дитини процес із незрозумілою фінальною метою і сенсом. У другому навіть близько не йдеться про суть того, що вчать, а вже запитання "навіщо вчимо?", тобто яка перспектива застосування тої науки, — це взагалі десь з іншої планети. Фактично маємо справу з установкою на те, що школу треба просто пережити. До цього варто додати, що дітей, які з задоволенням учаться, часто сприймають як диваків — “і навіщо це тобі?” можна почути від дуже багатьох.
Інший приклад підстерігає нас у тематиці дітей, сім’ї та розподілу домашніх обов’язків. Розмови про те, “а нащо жінкам діти” і загалом тема шлюбу, розподілу обов’язків в ньому і т. п. — це теж не тільки про фемінізм, демографію і так далі. В цих розмовах часто-густо спостерігається певна стандартна колія — повсякдення розглядається як щось апріорі тяжке, вимучуюче, замалим не штучно накинуте, чого слід уникати і що має бути мінімізоване за всяку ціну. За цим мотивом губиться, наприклад, розуміння, що без усієї цієї рутини ми просто не зможемо існувати у звичний для нас спосіб. У результаті обговорення важливої теми перетворюється в рефлексії про те, якою справді незносною є ця щоденність, і довжелезні послідовності воістину страхітливих спогадів із родинного буття — свого чи чийогось.
Десь по сусідству перебуває і сприйняття роботи як чогось важкого і марудного, яке терплять тільки тому, що воно дає засоби для прожиття. Симптомів цього море — і популярність жартів про “святу п’ятницю” та “весняно-польові роботи” у випадку, наприклад, учителів; і постійні порівняння в координатах “робота — бажане заняття”, в яких незмінно виходить, що лише потреба забезпечувати себе засобами до проживання змушує людину працювати там, де вона працює; і мрії про іншу професію — у тих випадках, коли ця “інша” дає той же матеріальний вихлоп, що й актуальна і не потребує особливих вроджених обдарувань. Одне слово, у будь-якому разі виходимо на висновок, що наше життя — це біда безпросвітна, а ось десь там — отам “справді життя”. Зізнатися, що любиш свою роботу чи відчуваєш відповідальність за те, що робиш, практично дорівнює тому, аби розписатися в необґрунтованому ідеалізмі на грані когнітивних порушень.
Це протиставлення власного щоденного буття як “поганого” з далеким прекрасним “іншим”, за яким мало що не гріх тягнутися, інколи нагадує "русскую інтєллігенцію", у якої визнавався тільки "духовний пошук", а от забезпечення власного побуту чи участь в управлінні, фінансах, громадській активності — це вже "харам" і трефне.
Передусім це є проявом такого цікавого явища російської культури, як "есхатологічного маніхейства". Його суть — все поділяється на "чорне", грубе, гріховне і "світле", чисте, прекрасне. Все "чорне" і "нечисте" асоціюється з землею, а все "світле" — з небом, а далі вже виходить, що все життя, разом із працею — юдоль страждань. Мало того, що у небагатьох у принципі виникне бажання щось робити, коли все навколо оголошується приреченим на знищення як гріховне, — то ще й сама праця як така має сенс або як частина земних терпінь (обов'язково терпінь!), або як спрямована на досягнення "вищої мети". Тут навіть більшовиків на полаєш, бо це один із тих пунктів, які пояснюють, чому більшовизм — явище більше російське, ніж ліве.
Звідки це взялося в нас? Насамперед банальний факт сусідства — міжкультурної дифузії ніхто не відміняв. А в нас вона відбувалася завдяки систематичним зусиллям як "просто імперії", так і імперії тоталітарної, надійно підсилюючись політичною та силовою домінацією відповідних культурних патернів. Найяскравіший приклад — програма з літератури в середній школі з усіма її прикладами типу жертовності, романтики і т. п. у такому побутовому оформленні, що не всякий сценарист голлівудських трилерів додумається. Крім усього іншого, як імперія, так і тоталітаризм провокують мімікрію під завойовника — а це не тільки перехід на російську і демонстрація побутової "русскості", це ще й такі глибші речі.
Втім, і без політичної домінації росіян у совєтській реальності вистачало повторюваних мотивів, які працювали на описану спочатку дихотомію.
У контексті наведених на початку прикладів совєтська та (завдяки силі інерції й до сих пір недоусвідомленості) постсовєтська система освіти — це не так про освіту, як про муштру як спосіб соціалізації. Муштру під умови певних, спущених "згори" ідеальних умов. Оскільки совєтська система абсолютно не враховувала ані об'єктивних механізмів людської психіки, ані природного ходу подій, навпаки була спрямована на переробку людської натури і побудову "нового суспільства", то про фідбек з боку виконавців і суспільства не йшлося взагалі. Натомість усіх кругом сприймали як потенційних саботажників та були готові їх карати з усією суворістю. Небезпідставно — адже вижити в "ідеальному", з точки зору "будівників комунізму", світі було неможливим. Як наслідок, основними методами управління стали насилля і страх, за допомогою яких створювалася видимість успішної перебудови людського суспільства.
Але ж навіть у такій системі був вибір, який фах вибрати, — можна спитати. Був, та не був. По-перше, нагадаю, що походження у совєтській системі було майже вироком. Особливо, якщо ти — з родини віруючих або й син чи внук священника.
По-друге, якщо тобі вдалося поступити, куди хотів, то це ще треба було при розподілі не потрапити у якесь "де дідько надобраніч каже". Й однаково у переважній більшості випадків ти отримував ті самі результати і був у ідентичній ситуації з купою таких, як сам, — незалежно від конкретних здібностей чи старань твоїх та інших. Отож можливості вибору насправді були критично обмежені — а навіть якщо вдавалося свій вибір якось відвоювати, то реальний "вихлоп" був цілком несумісний зі затраченими зусиллями.
Дискусії про побут із рефреном “як жахливо жили наші мами і бабці” — це також про колективну пам’ять. Цього разу — про побут і догляд за дітьми у совєтській редакції, яка надійно замуровувала жінку в колі виснажливої повторюваної активності. Про житейські шанси, кар’єру і т. п. не йшлося — навіть якщо чоловік допомагав, чим міг, тупо роздобути молока дитині на кашу було ще тим квестом. Щоденним. За який жінки платили здоров’ям, перспективами і передчасним старінням. І саме такі спогади вони передали у спадок, чим мимоволі надійно зростили принципову нехіть до материнства і занурення у побут. Тим паче, що одне й інше у будь-якому разі віднімає багато енергії та часу, а суспільство не поспішає не те що оцінювати, а й просто помічати цей аспект власного ж буття.
У разі ж “роботи” нас наздоганяє знецінення праці у совку через "зрівняйлівку" та той простий факт, що здебільшого людина не сама вирішувала, що робитиме, — за неї все визначало "начальство". А який сенс виконувати роботу, за яку ти отримаєш стільки, скільки і той, хто не особливо старається, та ще й ту, сенс якої тобі не очевидний? До того ж, основним зримим наслідком такої роботи була втома.
Така робота була ще й потужним засобом інфантилізації суспільства, адже планування, організація, систематизація, творення сенсів — усе це залишала за собою "партія" чи "начальство". Основна маса була зведена на роль виконавця розпоряджень — саме ту роль, у якій часто опиняється дитина. Але якщо для дитини це стан тимчасовий, поки не опанує необхідні вміння та не доросте до розуміння потрібності, то у совку в таке "прокрустове ложе" запихали всіх. Заодно вбиваючи розуміння сенсу роботи як такої — за що ми розплачуємося досі невмінням сформувати комфортні правила для роботи і зосередитися як суспільство таки на продуктивності.
До того ж, у совку, аби задовольнити побутові потреби, елементарно купити продукти чи одяг, доводилося демонструвати чудеса винахідливості — а результат був доволі скромний, порівняно з затраченими зусиллями. А якщо хотілося забезпечити собі мінімально пристойний, за совєтськими мірками, рівень життя, треба було так намучитися і набігатися, що на задоволення результатом вже не вистачало ресурсу. Та й сам результат був об'єктивно або неспівмірний зі вкладеними зусиллями, або "ніякий": привіт історіям про тривалий процес накопичування на авто і постійні його ремонти, або на телевізор, по якому треба було стукати кулаком, аби він працював. При цьому всьому в умовах тоталітаризму саме вузькопобутова активність була чи не єдиною гарантовано безпечною.
У результаті дії всіх згаданих обставин надійно цементувалося уявлення про матеріальну сторону життя і дотичність до її забезпечення як про неуникненне нещастя. І не тільки на рівні побуту, а й у принципі — бо практично кожен суттєвий вибір у житті треба було робити строго за можливостями опинитися на відносно спокійному місці без небезпеки кудись "влипнути" чи надриватися все життя.
Усе це супроводжувалося постійними пропагандистськими мантрами про "високе" на кшталт "інтернаціональної солідарності" чи "світлого майбутнього". Яке ніяк не наступало — тривав усе той самий безконечний забіг із ціллю "аби з голоду не згинути". З іншого боку, у книгах і фільмах оповідалося про якесь інше життя, значно красивіше і комфортніше. У результаті тема "хліба духовного" або знецінилася, коли йшлося про бодай пропагандистське обрамлення сенсу існування суспільства ("колективні цінності" і загалом те, що в західній традиції називається pro publico bono), або почала сприйматися як казка — і байдуже, йшлося про совєтську "Кавказьку полонянку" чи про закордонні тексти про Анжеліку або "пропащих королів".
У результаті тих, хто вибирав собі за рід діяльності сфери, пов'язані з освітою, наукою, культурою, поступово почали сприймати як диваків, яким гроші не потрібні. Судячи з фінансування науки і культури, на підсвідомості це сприйняття досі актуальне. Тут десь лежить пояснення, чому наука і мистецтво — погано, бо легковажно, а влада чи фінанси — погано, бо аморально і "за чужий рахунок". Та тому, що науковці й митці не становили загрози загалу. Понад те, могли й самі потрапити під каток тоталітарної машини. А ось причетні до влади навпаки — вони якраз і керували тою репресивною машиною. Що ж до фінансів та й торгівлі заодно, у них очевидно був кращий доступ до ресурсу, за яким повсякчас ганяли, вибиваючись із сил, усі решта. Отож і сформувалася репутація "крадіїв спільного ресурсу", яка досі б'є по бізнесу (та й пропаганда "проти капіталізму" свою справу робила).
А коли йшлося про суто національний вимір, то там сфери політики, фінансів чи міжнародної активності вимагали послідовного зречення власної ідентичності. Й найменший прояв цієї самої ідентичності, навіть у цілком собі сентиментально-романтичній, без жодних серйозних претензій, редакції, загрожував небезпекою — згадати історію Петра Шелеста. А в той самий час жили під постійним наглядом діти національних політичних, фінансових, культурних еліт — це у найкращому разі. Бо в гіршому еліти були давно вибиті. І, зрозуміло, мовою влади і військової та фінансової потуги була тільки мова імперії — російська.
Що ж, зрештою, залишалося?
Раціоналізація за принципом "кислого винограду" — тобто старанно вдавати, що не дуже то й хотілося потрапити у недосяжну сферу. Якщо піти у "велику гру" і зберегти власну самість неможливо — ОК, не дуже й хотілося. Але позаяк за цим стояла не об'єктивна недоступність, а пам'ять про репресії та загроза повторення цих репресій (зрештою, просто залишення без засобів до існування), то раціоналізація пішла ще далі — в іншування та знецінення. Логіка проста: "воно таке погане, аморальне — а ми все-таки порядні люди". Це додатково підкріплювалося очевидною репресивністю тоталітарної влади. З причин тої ж репресивності, за вище викладеною логікою чітко проглядалося — "ні-ні, я не з ними, не чіпайте мене!"
Але ж себе не обманеш — нікуди не ділася пам'ять про неспівмірність затрачених зусиль і отриманого результату. Звідси й туга за самореалізацією та визнанням у вигляді вічного нарікання на власну бідність і непривітність світу — навіть якщо у конкретної людини насправді все цілком непогано. А ще весь цей коктейль компенсувався ненавистю до тих, яким вдалося реалізуватися, і знеціненням їхніх мотивацій та досягнень. Найпоширеніші форми — огульне звинувачення бізнесменів у крадійстві чи приниження досягнень митців. А якщо йдеться про жінок, то майже напевно додасться і мотив “чия дружина”. Це в найкращому разі.
Бо моральне задоволення і самореалізація за час совка взагалі були витіснені — за браком ресурсу на них і, переважно, можливості. Тому зараз "задоволення від праці" сприймається як оксюморон. А коли пояснюєш, що можна мати задоволення від участі в процесах, то уява малює або втілення Річарда ІІІ, або яку-небудь бабку-пліткарку, яка всюди пхає свого носа. І не поясниш, що це (час від часу принаймні) не що інше, як спотворена форма отої самої самореалізації.
Не дивно, що в результаті дбання лише про побутову сторону життя зосередженість на щоденності стала вважатися мало не єдиним достойним заняттям. Зрештою, туди пішли всі сили, які в іншому разі витратили б на реалізацію в інших сферах.
Тому в нас на виході водночас "правильність" концентрації на побуті й бажання втекти від нього через освіту. Тому в нас усі хочуть заробити, але старанно уникають фінансової сфери. Тому в нас політика "брудна справа" і "чому ж то там нема порядних?" Тому в нас освіта і робота за принципом "аби заробіток був", тому всі нещасні, але пошук самореалізації — це ознака легковажності... І тому ніяк не ясно, як пов'язаний побут і "великі" справи. Список можна дуже довго продовжувати...
01.02.2024