Є трюїзмом твердження, що Генрик Сенкевич своїм романом “Вогнем і мечем” не тільки спричинився до формування ексклюзивістських елементів польського національного міфу, на подолання яких знадобилося чимало часу і зусиль і які внесли свою посильну лепту в генезу українсько-польського конфлікту. Мало який український публіцист, особливо у період між публікацією роману і початком Другої світової війни, хоч раз не пом’янув ролі цього класика польської літератури у формуванні стереотипів відносно українців. Втім, було б несправедливо ствердити, що на проблемність національних образів — як окремих героїв, так і збірного портрету цілих народів (а тут ішлося не тільки про українців, а й, наприклад, про кримських татар чи шведів), — зовсім не звертали уваги самі поляки. “Вогнем і мечем” разом із рештою трилогії дочекалися критичних розборів польських істориків Ольгерда Гурки та Марцелія Космана — обидва розібрали деталі передачі Сенкевичем історичних подробиць і можливих прототипів, при оказії розкритикувавши візію загалом.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Одначе окрім критики істориків і публіцистів та уяви читачів, візія Сенкевича залишила свій слід і серед письменників, які спеціалізувалися на історичній белетристиці. Йдеться про те, що чимало українських авторів прози на тему Хмельниччини свідомо чи несвідомо полемізували з Сенкевичем, вкладаючи у свої твори героїв, сюжети чи епізоди, які виглядають як полеміка з візією та сюжетом польського письменника.
Серед прикладів такого підходу можна нарахувати щонайменше три тексти — “Олексій Корнієнко” Андрія Чайковського, “Полум’я” Юліана Радзикевича і “Богуна” Олександра Соколовського. З усіх авторів тільки Андрій Чайковський у передмові до своєї повісті відкрито декларував мету позмагатися з Сенкевичем, створивши таку ж популярну серед українців історичну повість на тему Хмельниччини, якою “Вогнем і мечем” була серед поляків. Щодо решти (а список, зрештою, неповний) залишається здогадуватися.
Утім, результат не обмежився лише змаганням у вигадливості сюжету. Тут варто зауважити, що практично кожен прозаїк, який пише на теми, пов’язані з періодом Хмельниччини, має жорстке обмеження у вигляді хроніки подій і менш жорстке — узвичаєної канви тлумачень. Одначе навряд чи це єдина причина, з якої “Олексій Корнієнко” сповнений обернених алюзій та паралелей до “Вогнем і мечем”.
Причому вони появляються на перших же сторінках. Насамперед, дія, як і в Сенкевича, починається з маєтностей Яреми Вишневецького — з тою різницею, що у Сенкевича головний герой звідти виїжджає за дорученням самого князя, а в Чайковського він утікає. Далі приблизно половину книжки особливих паралелей не прослідковується (хіба що вважати Чигирин своєрідним аналогом Розлогів, але це вже буде аж надто суттєва натяжка), аж до сюжету з облогою Львова.
Тут дзеркальних аналогій набереться чимало. Насамперед той факт, що у центрі сюжету —оточене місто, от тільки обложені та нападники міняються місцями. Далі ж усе відбувається з точністю до навпаки: не польський відважний обложенець, а козацький вивідач пробирається в місто, уникає моря небезпек і врешті потрапляє до своїх — у Сенкевича виснажений, а в Чайківського поранений.
У Радзикевича алюзій до Сенкевича відносно небагато — переважно це опис походу коронної армії у стилістиці навали диких орд невизначеного походження. Утім, це не дивує, враховуючи як те, що Радзикевича цікавили пізніші періоди Хмельниччини (починаючи, власне, з Берестечка, яке у Сенкевича виконує роль свого роду епілогу), а також той факт, що до його послуг було достатньо алюзій з українсько-польських відносин на Галичині та Волині.
Утім, саме в тексті Радзикевича можна знайти віддзеркалення одного з жіночих українських образів у Сенкевича, а саме відьми Горпини. Цим віддзеркаленням є Ганна Бутова, до якої головний герой прибуває по гармати. Як і Горпина, Ганна живе в потаємному місці, вона теж постійно насторожі, тож у результаті мало не вбиває героя пострілом з пістоля. Вигляд Ганни досить-таки символічний — висока, сива, у довгій чорній сукні. Пізніше з’ясовується, що це вдова гетьмана Павла Бута, який 1637 року підняв повстання, яке продовжилося у 1638-му і врешті було криваво придушене, а сотник, під чиїм командуванням воює прибулий, — син гетьмана. Останнім акордом знайомства стає дар від Ганни у вигляді шаблі її покійного чоловіка, що сприймається як своєрідна “передача естафети” у вигляді обов’язку продовжувати боротьбу. Незадовго після цього сама Ганна гине за загадкових обставин.
У “Богуні” Олександра Соколовського, попри те, що час і обставини появи твору були безмежно далекі від західноукраїнських спорів між українцями та поляками, зокрема й навколо Сенкевича, окремі повороти сюжету виглядають як віддзеркалення сюжету “Вогнем і мечем” навіть у деталях. Це стосується насамперед любовної історії головного героя, тобто Івана Богуна. Вочевидь, у випадку пригодницько-героїчної частини дзеркалка виглядала б аж надто невірогідною з точки зору фактів — це якщо припустити, що віддзеркалення було усвідомленим.
Суть любовної лінії відносно нескладна — Богун закоханий в Оксану, піддану Конєцпольських. Богун із товаришами викрадає її з Підгорецького замку й відвозить до своїх близьких знайомих, майже родичів, які опікуються його осиротілим сином. Звідти дівчину викрадають слуги суперника — ним виступає не хто інший, як Стефан Чарнецький. Пізніше Оксана потрапляє до двору, чи радше вже обозу князя Яреми Вишневецького, який проривається за Дніпро, дорогою караючи всіх, кого вважає бунтівниками. Тоді дівчину рятують ті ж таки товариші Богуна, які попередньо допомогли її викрасти з Підгірців, але цього разу їм не щастить — усі застряють у Збаражі, потім їх виганяють із фортеці, щоби зберегти запас харчів для оборонців. Врешті утікачі потрапляють у руки кримським татарам, а вже ці, з’ясувавши, що мають справу з ріднею полковника Богуна, допомагають закоханим зустрітися.
Впадає в очі передусім подібність інтриги — як у Сенкевича, так і в Соколовського вона розгортається навколо зусиль головної героїні уникнути нелюба і возз’єднатися з коханим. А оскільки сам герой зайнятий службою Вітчизні, то за справу беруться його друзі. У “Вогнем і мечем” це передусім пан Заглоба, у “Богуні” подібну роль грає дід Панас — кобзар і, чого ніхто не знає, козацький розвідник. Ця аналогія набуває ще сильнішого звучання, якщо пригадати, що у Сенкевича Заглоба з Геленою переодягаються якраз у кобзаря і його поводиря.
Пригоди діда з Оксаною час від часу дзеркалять Сенкевича: наприклад, аналогічно, як Заглоба з княжною опиняються в козацькому таборі, дід — у польському; аналогічно, як Богун викрадає Гелену, Чарнецький викрадає Оксану, причому обидві жінки від стресу тяжко хворіють... Аналогій можна підшукати ще кілька.
Як і у “Вогнем і мечем”, кульмінацією дії є облога Збаража. От тільки якщо у Сенкевича пан Лонгін Підбийп’ята намагається прорватися крізь облогу й гине від татарських стріла, після чого в небезпечний похід вибирається, і цілком успішно, Скшетуський, який не тільки добирається до королівської ставки, а й зустрічає нарешті кохану, — то у Соколовського все, зрозуміло, скальковано “до навпаки”. Головний герой перебуває серед нападників, а з міста прориваються його кохана та її супровід, який, слід нагадати, одночасно є козацьким розвідником, для якого перебування у центрі ворожого спротиву небезпечне.
Зрештою, обоє таки вириваються з фортеці, зустрічаються з татарами, які їх, на відміну від сенкевичівської візії, не вбивають, а допомагають зустрітися з Богуном. Та й сам факт, що головним героєм Соколовського є одночасно головний антагоніст у Сенкевича, ще підсилює ефект дзеркальності.
Додає до нього також присутність у сюжеті битви під Берестечком. Якщо у Сенкевича це не що інше, як свого роду тріумфальний епілог, у світлі якого гепі-енд героїв виглядає щасливим передвістям, то у Соколовського це продовження сюжету. Яке, одначе, виглядає дещо “провислим” — і через розташування в останньому, четвертому розділі, і через те, що на момент появи у тексті Берестечка всі інші теми, в тім числі й романтична лінія героя, вже давно завершені. І тут знову спливає “ефект кривого дзеркала”: у Сенкевича Богун у фіналі — звільнений бранець, який доживає віку на хуторі, у Соколовського — полководець, який рятує, що тільки може. І ще — у Сенкевича романтична лінія завершується гепі-ендом, у Соколовського вона, попри логічну завершеність ще у попередньому, третьому розділі, спливає на самому кінці у сцені загибелі героїні. Весь цей танець у фіналі справляє враження настільки цікавої гри з сюжетом, що починаєш задумуватися, чи справді все було випадковим.
Нескладно зауважити, читаючи і порівнюючи тексти Сенкевича та згаданих українських белетристів, послідовну дію принципу “кривого дзеркала”: те, що у польському варіанті буде проявом “високого”, в українців стає “низьким” і навпаки. Наприклад, жінка, що знається з потойбічною силою: у випадку Сенкевича це відьма Горпина, “низький архетип” — у тексті Радзикевича йдеться радше про “пророчицю”, високий варіант “знаючої”, втілений у образі Ганни Бутової. Також це криве дзеркало помітне в описі ставлення протилежної сторони до жінок — такі персонажі обов’язково будуть якщо не викрадачами, то прямо ґвалтівниками. У цьому делікатному питанні, що характерно, обидві сторони пройшлися по символічних постатях у пам’яті контрагента: Курцевичівну в Сенкевича викрадає Богун, за Оксаною ганяється з наміром її збезчестити Стефан Чарнецький.
Ще один простір для вправ у “кривому дзеркалі” — духовенство і пов’язані з Церквою ритуали. Соколовський виставляє римо-католицького патера звідником і викрадачем молодих дівчат, Чайківський — скритовбивцями безборонних. У “Вогнем і мечем” відверто небагато згадок про православ’я, фактично єдиним “передавачем” між землею і потойбіччям виступає відьма Горпина, яка, м’яко кажучи, не від Бога.
Привертає увагу одна деталь — незмінно жертвами “кривого дзеркала” стають або чутливі сфери на кшталт долі жінок чи релігійних почуттів, або ж подробиці життя і характерів знакових для історичної пам’яті осіб. Думка про те, що всі автори змовилися, не витримує критики бодай з тих причин, що між собою вони ніколи не контактували навіть у межах “своєї” спільноти — зрештою, на момент написання текстів Чайковський, Радзикевич і Соколовський були розкидані в часі та просторі. Говорити можна хіба про вплив Чайковського на Радзикевича — просто тому, що останній, найімовірніше, належав до читачів першого.
Насправді з точки зору історичної науки вся ця історія з літературою — не стільки про літературні подібності, дискусії та ігри, а передусім про конкуренцію екслюзивних моделей пам’яті двох спільнот, поставлених у подібні умови. Річ у тому, що абсолютно всі — і Генрик Сенкевич, і згадані мною українські белетристи — не розглядали свої тексти суто як майбутню розвагу читача чи оповідання історій. Це все мало бути “na pokrzepienie serc”, як декларував Сенкевич, або ж “для просвіти молоді”, як було прийнято заявляти у тодішньому поколінні українських інтелектуалів.
Обидві нації — і українці, і поляки — на той час перебували у подібному становищі: бездержавність, тривала національна і політична емансипація разом із потребою доводити більшій чи меншій частині світу правомірність свого існування і підтримувати серед “своєї” спільноти певний рівень мотивації. Така ситуація потребує історій про звитяги предків, шляхетні подвиги “своїх” та подібних сюжетів. Ні одні, ні інші не мали проблем із красивими і героїчними історіями у власному минулому.
Проблема була в іншому — якщо в реальності національний поділ перекривався з релігійним і соціальним, то у спогадах роїлося від сюжетів, де основним антагоністом був сусід і конкурент в одній особі. У цей же час в реальності поділ на щодень пролягав зразу по кількох лініях — не лише національній, а й соціальній та релігійній. Класична тріада: шляхтич-латифундист — поляк римо-католик; селянин чи найманий робітник — українець греко-католик; та торговець чи орендар — єврей. Як наслідок, будь-який соціальний конфлікт тут же набирав національного чи релігійного відтінку, а національне визволення тісно перепліталося з економічними питаннями.
Результат був такий, що історична міфологія і щоденні поділи та конфлікти накладалися на себе і перепліталися до такої міри, що інколи було складно розібратися, де справді йдеться про взаємозв’язок явищ, а де просто про виправдання “своїх”, тому що вони “свої”.
До цього додавалося суперництво за прихильність Відня, від якого залежали реальні можливості кожної зі спільнот. І, очевидно, надання переваг одній із них у ситуації конкуренції за одну і ту ж територію могло відбутися тільки за рахунок іншої спільноти. Що теж ніяк не сприяло порозумінню.
Є сенс припустити, що саме історична белетристика стала джерелом каналізації ще не усвідомлених емоцій від взаємного суперництва і кривд, які, зрештою внесли свою лепту у розвиток взаємного конфлікту двох народів уже в ХХ столітті. Як і травми втрати незалежності — прикметно, що як “Вогнем і мечем” з’явився на світ, коли Польща все ще була частиною трьох імперій водночас, так і українські “криві дзеркала” з’явилися після програшу Україною боротьби за власну незалежність у 1917 — 1921 роках.
03.02.2024