Отже, генерала Залужного таки відправили у відставку. Перший результат можна описати однією фразою — “плач настав серед народу Ізраїля”. З того, що бачила, народ уже почав тягати мережею пріснопам’ятний випадок полковника Болбочана. Більш освічені — Флавія Аеція й імператора Валентиніана. Інша частина загалу, переважно мої колеги по фаху, тобто науковці-історики, спробували загасити пароксизм, апелюючи до деталей, які чітко вказують, що маємо справу все ж з різними ситуаціями, та й контекст дуже відчутно відрізняється від того, що було сто років тому. Ці пояснення так і не були почуті.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Бо наше панічне пригнічення зовсім іншої природи. І Президентові зараз загрожує щось значно сильніше, ніж політичні втрати та потенційно програні вибори — які ще не знати, коли будуть, і взагалі метушня навколо цієї теми нагадує народну приказку “де ще те телятко, а воно вже з довбнею стоїть”. Бо Президент і його дорадники зараз учергове стукнули у прояви геноцидної травми та національний міт. З чим їх поздоровляємо — і пробуємо розібратися, в чому тут річ.
Тут випадає зразу застерегтися: йдеться не про оцінку діяльності генерала Залужного і не про аналіз компетенцій і перспектив його наступника. З одної простої причини — авторка не компетентна оцінювати такі речі. Йдеться суто про механізми того, як ми сприймаємо цю подію і чому саме так.
Розмову тут треба починати з того, що події повномасштабної війни від самого початку стали тригером поразки у визвольних змаганнях сто з копійками років тому. Це ще посилилося рядом незумисних збігів. Перша зупинка російських військ відбулася у п’ятницю біля містечка Конотоп на Сумщині (місцевості, де 1659 року український гетьман Іван Виговський у союзі з поляками та кримськими татарами розгромив московські війська), перед тим містян та мера міста Артура Семеніхіна поставили перед вибором — здатися або бути розстріляними артилерією на кшталт Харкова, який знищували на тоді вже три доби. Громада після обговорення відмовилася капітулювати — тут майже дослівна аналогія з весною 1659 року, коли конотопці відхилили пропозицію здатися московського воєводи князя Григорія Трубецького і вибрали облогу, з якої їх звільнила перемога гетьмана Виговського.
Ще збіг — один із боїв, коли росіяни намагалися прорватися до Києва, відбувся біля станції Крути. Попередній в українській історії бій під Крутами у січні 1918 року закінчився доволі успішною спробою затримати ворога і виграти час, але загалу українців він запам’ятався масовим розстрілом кількадесяти оборонців.
Інша знакова асоціація — російські танки зупинили також на рубежах Глухова та Батурина. Обидва міста свого часу були резиденціями українських гетьманів, причому Батурин був брутально знищений московськими військами у листопаді 1708 року і став для українців символом московського насильства і національної поразки.
Утім, збіги з попередніми етапами боротьби неминуче тягли за собою й активізацію пам’яті про те, чим закінчувалися поразки в цій боротьбі. А по нагадування не треба було далеко ходити. Викрадання керівників громад, справжнє полювання на ветеранів АТО-ООС і місцевих патріотів, розстріли цивільних, бомбардування житлових районів, лікарень, театрів, будинків для літніх людей, погроми сиротинців, взяття цивільних у заручники, масові зґвалтування жінок, тероризування цивільних, зрештою, нищення книг з української історії, мови, літератури, вивезення цивільних, а особливо дітей, з обложеного Маріуполя в Росію... Після звільнення знаходили десятки могил і катівні зі слідами крові на стінах. У братських могилах часом лежали, знов-таки, письменники — як Володимир Вакуленко на Харківщині. Усе це вкупі й зокрема активувало підсвідому пам’ять про Голодомор, репресії, вивезення на Сибір, Розстріляне відродження...
Й ось війська під командуванням генерала Залужного зупиняють ворога. Що це означало при таких розкладах? А те, що у результаті Залужний став у загальній уяві не просто тимчасовим улюбленцем. Ні. Він став тим, хто врятував загроженого геноцидом, і тим, хто успішно покарав насильника — тобто росіян, у яких персоніфікувалися попередні ітерації їхньої імперії, особливо є її тоталітарної версії. Травматичне перенесення спрацювало на повну силу.
Нагадаю, це стан, у якому колективна травма насильством — в даному разі з боку тоталітарної імперії — настільки глибока, що від претендента на захист від насилля очікують передусім гарантій захисту від повторення насилля. А оскільки насильник, він же колишня імперія, він же актуальний агресор, видається зраненій колективній свідомості мало не всесильним, то і претендент на визволителя має бути вже напевно всемогутнім.
Це стан, коли наші вимоги до оточення показують глибину нашої травми. Людина і спільнота у цьому стані, вимагаючи чи то президента-чарівника, чи то європейських стандартів як конечних для самореалізації, насправді криком кричить "АААААА, гарантуйте мені, що пережитий жах не повернеться!" А все тому, що геноцид залишає по собі підсвідоме переконання у всемогутності того, хто його чинить — адже ж він призвідця такого страхіття, отже взагалі невразливий.
А реальність хронічного терору, в якій жили українці у складі тоталітарного СРСР, залишає відчуття не тільки безсилля, а й порушення сенсів, логіки. А ще тотальної несправедливості. Й аби відновити рівновагу, треба двох взаємопов'язаних речей — відчуття безпеки й покарання виконавця геноциду. Бо покарання є єдиним, що може повернути сенс, а в сенсі практичному насправді убезпечити.
Залужний цю потребу задовольняв. Гарантувавши нам неповернення жахливого колективного досвіду, він — за логікою травматичного перенесення — сам зайняв місце умовного “батька”. “З нами Бог і отаман Залужний” — це не просто красива фраза, яка нав’язує до козацької доби. Це, власне, неусвідомлена фіксація оцієї зміни агрегатного стану — нагадаю про формулу “батько-отаман”.
Із просто фахівця своєї справи, людини на своєму місці, доброго військовика, який виграє одну з вирішальних битв у історії своєї країни, — у Patri Patriae. Батька нації. Героя-рятівника. Генерала. Саме так, з великої літери. Досі так було прийнято писати тільки про Романа Шухевича, і то в урочистих випадках.
Відповідно, усунення Залужного розбудило підсвідому пам’ять про пережиті жахіття. І зараз усіх трясе страхом, що це все може повернутися.
У цій картинці, густо замішаній на мимовільних історичних аналогіях, архетипних образах і проявах колективної геноцидної травми, сам Зеленський опинився у винятково незугарній позиції. Його місце у цій драмі — не могутнього володаря, який “ставить на місце” надто вже гонористого підданого. Він тут — нікчемний володар, винесений на вершину влади внаслідок незалежних від нього обставин. Нагадаю, Зеленського з самого початку не сприймали як самостійну фігуру. І за роки свого президентства він зробив достатньо, аби укріпити думку про себе як людину хворобливо зациклену на популярності та схваленні, ревниву до чужих здібностей і успіху, дріб’язкову, ревниву.
Загальна картинка навіває асоціації з таким суто європейським сюжетом, як відносини Геракла та Еврістея. Пригадуєте могутнього героя, який творив подвиги на службі у боягузливого царя? Причому царем, власне кажучи, мав бути не Еврістей — він став ним через примху богині Гери, яка, бажаючи насолити своєму чоловікові Зевсу, передчасно викликала пологи у матері майбутнього володаря. Власне через цю обставину Еврістей і вдався таким недолугим. Чим не метафора не лише до історії ревнощів Зеленського до Залужного, а й до того факту, що його президентура була значною мірою результатом зусиль ображених на першу особу країни сил і осіб?
Можна ще пригадати сюжет іспанської “Пісні про мого Сіда”, де все починається з немилості королівського двору до героя.
Є й більш реальні приклади. Наприклад, і без мене згадали долю Флавія Аеція, переможця гунів у битві на Каталаунських полях, якого імператор Валентиніан відсторонив просто з заздрості. До речі, Аеція називали “останнім римлянином”, отож це теж була певною мірою архетипна постать. А ось французького короля Генріха ІІІ Валуа убивство Генріха Гіза з почуття політичної конкуренції довело до власної загибелі.
Враження від подібних аналогій ще посилила колізія між амплуа Президента до його обрання й асоціаціями до військового стану загалом — які, звісно ж, ніде не поділися. Є фактом, що військові асоціюються з честю. Просто як фах. Це закономірний наслідок того, що у європейській (і не тільки, але не будемо ускладнювати) цивілізації військо виростало зі шляхти — стану, де поняття честі та слави не було пустим звуком, а повсякчас підкріплювалося купою вимаганих дій на побутово-практичному рівні. У нашому випадку така спадкоємність була обірвана, але сама ситуація 2014–2015 років відразу ж оживила всю козацьку-усусусівсько-повстанську моральну спадщину разом із купою вимог до її носіїв. Реалії ж повномасштабної війни, починаючи з 2022 року, ще її підсилили. А Зеленський у нас тривалий час асоціювався з чим завгодно, але не з честю. І такий контраст настільки лупить на підсвідомому рівні, що прилітає майже відразу. Що ми і спостерігаємо.
Утім, на цьому тригер себе не вичерпує. Генералові Сирському зараз прилітає теж за логікою тригера. За походження — тут зрозуміло. Взагалі після Бучі й Маріуполя, враховуючи, що обидві події були не просто жахливі й трагічні самі собою, а ще й спровокували масовий “викид” обізнаної й освіченої публіки в попередні епізоди геноциду українців Москвою, треба мати мужність погодитися на посаду головнокомандувача військ, будучи етнічним росіянином за походженням. Нагадаю, генерал Сафонов став українським генералом ще до Крутів, а найвідоміша операція генерала Грекова (який навіть штабні наради вів російською мовою) була спрямована проти поляків. Тобто цим двом було легше.
Друга причина — він зараз мимоволі опиняється в ситуації людини, яка несправедливо опинилася на батьківській позиції, умовного “лжебатька”. Емоції, які викликає Сирський, дуже добре описуються фразою “він не Залужний”. Саме це і має значення. Не його походження, не його компетенції, не його вміння давати собі раду з політиками. А те, що він не є Залужним. Не є символом. Не є втіленням архетипу. Попри його безсумнівні заслуги у тому, що відстояли Київ і визволили Харківщину, — не є. Це вже факт, і нема на те ради.
Особливо, враховуючи, що у контексті “батьківськості” фігури Залужного не варто скидати з рахунку посттоталітарний інфантилізм. Нагадаю: якщо людина, чи громада, чи суспільство тривалий час перебувають під системною загрозою і джерело загрози контролює якість їхнього життя, а в окремих випадках — саму можливість жити, то це джерело починає сприйматися “суворим, але мудрим” батьком, якому треба всіляко годити. Зазвичай це у нас проявляється патерналізмом у політиці, але не тільки. Цього разу вся потуга цього інфантилізму була перенесена на Залужного за логікою вже згаданого травматичного перенесення. Само собою це перенесення вимагає від умовного рятівника такої ж потуги, як і насильник. На практиці — практично надлюдської могутності, тому що травмованій геноцидом колективній свідомості повсякчас видається, що насильник замалим не всемогутній. Залужний продемонстрував, що він може справитися з насильником. І тут коло замкнулося.
Аби таке перебити, Сирському треба було б щонайменше визволити південь, причому надшвидко і в такий спосіб, який дозволить уникнути великих втрат з нашого боку — бо інакше йому прилетить від геноцидної травми з того боку, де в нас плачі за демографією та народжуваністю. І в цьому контексті його етнічне походження знову заграє новими барвами.
...Уже радше звично для ситуацій гучних відставок і загалом гучних подій загал почав дошукуватися історичних аналогій — і, як це усталилося за останні кілька років у контексті сприйняття подій від 2014 року як свого роду чи то другого туру, чи то відкладеного закінчення війни за незалежність 1917–1921 років, віднайшов їх у тій епосі. Цього разу частина швидко згадала історію з полковником Болбочаном. Зрозуміло, чому його — бо драму навколо цієї постаті розпочало якраз звільнення його з займаного посту.
При цьому загал залишився повністю глухим до аргументів фахівців з епохи, що аналогія (принаймні поки що) цілком невідповідна з ряду причин. Не тільки через те, що емоції ще не зійшли. А й тому, що тема Болбочана відкрила блок на оплакування ще тамтих полеглих. Оплакати свої втрати відразу ми не змогли. У центрі та на сході України це було нереальним через політику совєтської влади, яка дуже швидко додала ще безліч загиблих і полеглих для оплакування. Все це було пригнічено забороною проговорювати свої травми і трагедії та пам’ятати своїх мертвих — під страхом у найкращому разі поповнити ряди “ідейно нестійких” та регулярно спілкуватися з органами. І розумінням, що при владі точно ті ж самі, що свого часу нам ці втрати завдали й цілком можуть це повторити.
Там, де не було совєтської влади, спроба оплакати незмінно породжувала бажання переграти ситуацію, все ж відвоювати те, за що полягли попередники. Тобто відвоювати незалежність. Саме на цьому і зосередилися наступні покоління. Фактично вони мали вибір або оплакувати полеглих, або відвойовувати втрачене. Вони вибрали друге. Але і перше нікуди не поділося: емоційність визначень і безкомпромісність внутрішніх дискусій — це не про градус внутрішніх незгод, це про колективний біль від втрат і неможливість відплатити за них тим, хто справді завинив.
Отож, влаштовуючи нині колективний плач за відставкою Генерала, ми плачемо не за ним. Ми оплакуємо полеглих з-перед сто літ і глушимо свій страх перед уявним повторенням того ж циклу.
10.02.2024