“Іду на вас” Юліана Опільського починається як стандартна пригодницька повість, де історія служить лише тлом.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Нащадок роду місцевого старійшини, який втратив своє багатство через невдалий збіг обставин та підлість тих, кому довірився, Мстислав після смерті батька вирушає у князівське військо, щоби здобути у поході не лише славу, а й багатство. Він вступає у князівську дружину — причому відразу ж виявляється, що його старший брат Младан загинув у бою, рятуючи життя князя. Сам Мстислав напіввипадково викриває змову дружинника Флелафа і посланця-грека від Калокіра, після чого остаточно стає улюбленцем князя. Утім, під час виконання чергового княжого завдання Мстислава захоплює в полон Калокір і перетворює на почесного в’язня, одночасно далі граючи роль відданого прихильника князя. Мстислав утікає з золотої клітки разом із рабом, який приносив йому їжу, теж слов’янином. Обидва потрапляють під Доростол, який саме обороняють руси, і там переходять до своїх. Коли руси і візантійці укладають угоду, Святослав рушає додому, відправивши основні сили, у тому числі і Мстислава, зі здобиччю і даниною вперед. Повернувшись до Києва, Мстислав їде додому, де відновлює справедливість, повертає собі майно й одружується з коханою дівчиною. Наступного року після повернення він знову збирається у похід, але тут приходить вістка, що князь загинув. Повість закінчується наріканнями на князівські міжусобиці.
З самого початку впадає в очі абсолютно відкрите позиціонування варягів і їхній образ як передусім княжої дружини, вояків і здобичників, які мають свої інтереси і не надто вживаються з місцевим населенням. Така картинка сильно відрізняється від більшості підсовєтської белетристики, в якій варязьку тему зазвичай тушували. На такому тлі втіленою протилежною крайністю був текст Івана Білика “Похорон богів”, де варяги змальовані як узурпатори Русі, яких зрештою долають нащадки місцевих колись підкорених князів. Причини цього зрозумілі — тиск офіційної картини історії, в якій не було місця норманській теорії (хіба як об’єкту безпощадної критики).
Натомість для поколінь перших десятиліть ХХ століття варяги були або цілком нормальним елементом європейської історії, або — хоч це вже більшою мірою після поразки війни за незалежність — свідченням приналежності українців та України до Європи на противагу азіатській Москві. І це добре видно як у прозових текстах, так і в поезії — хоча б у текстах Євгена Маланюка.
Найдивовижнішим у всьому сюжеті виглядає Святослав. Насамперед, усіляко підкреслюється знайома ще з літопису тема — “чужої землі шукаючи, свою втратиш”. Це було б тільки відсилкою до літопису, якби не факт, що протягом усього походу Святослава супроводжують труднощі, причини яких кореняться в іманентній підступності греків: то він ледь не стає жертвою зради, то розкриває підступ греків, то стає жертвою іншої інтриги, в результаті якої опиняється в облозі у Доростолі. І власне там розігрується сцена, яка виглядає повним дисонансом з традиційним образом Святослава — завзятого вояки, “лицаря без страху і докору” на свій лад, далекого від високих філософських питань (щось середнє між останнім вікінгом і першим запорожцем). Отож, все починається з того, що Святослав вирушає в нічний обхід обложеним містом і бачить жахливі сцени голоду: “Тут і там блимали огоньки, а у їх слабому світлі рухалися ліниво якісь тіні. Хвилями почувалися якісь слабі, пискливі голоси. «Майко, майко!» — лебеділа дитина і просила їсти.... Але лише судорожний плач був відповіддю на сльози... Хриплі слабі голоси обзивалися з темних углів, а з деяких хат віяло невиносимим сопухом непохованих трупів. Тут і там здибав князь, ідучи, темні тіла, простягнені на дорозі...”
У результаті Святослав доходить шокуючого висновку: “Змора голоду матір’ю усіх цих чорних мерців, — казала совість, — але батьком ти сам, великий Святославе... Сі трупи, сей помір — то тінь, який кидає твоя слава!” Цей мотив трагічних наслідків війни зринає у тексті ще раз — коли Калина, дружина Мстислава, у відповідь на іронізування над її плачем перед перспективою участі чоловіка в черговому поході відповідає, що нема сенсу йти воювати у чужу землю, де Русь нічого не забула.
З точки зору того, як прийнято зображати Святослава і тему війни в українській белетристиці — перед нами феномен. Князеві в українській традиції відведено роль або лицаря без страху і докору без особливих рефлексій над ціною його лицарства і раціональності його походів для інтересів Русі — або (вже в контексті державницької філософії) як гравця на міжнародній арені. Оскільки ж навіть побіжних знань історії Русі достатньо, щоб розуміти, що у цьому відношенні значно успішнішими були син Святослава Володимир та внук Ярослав, то спроба таки зробити зі Святослава гравця на міжнародній арені радше нагадувала компенсацію власного пригніченого становища і бажання колись таки поквитатися з ворогом.
Не менше здивування викликає, якщо вдуматися, образ війни. В українській традиції, як це прийнято загалом у бездержавних народів, “свої” війни — це завжди лицарські герці за свободу. Знищення і смерті у них — провина ворога. Це цілком закономірно для визвольного наративу, у якому головне — обґрунтування власних прав на існування і просто спроможності дати собі раду. Вболівати над темною стороною війни і, зрештою, безглуздям нищення доречно, коли йдеться про внутрішні спори та громадянські війни. Тому роздуми на тему руйнувань, які приносить війна як така, доречні хіба у текстах на тему Руїни, але точно не в тематиці Русі, яка в українській белетристиці зайняла місце найвищого розквіту державності.
І тут випадає придивитися до часу написання книги. “Іду на вас” уперше була надрукована у 1918-му, отже писалася в роки Першої світової. А з 1916 року війна все відкритіше поверталася до населення Дунайської імперії своїм темним обличчям. Ентузіазм літа 1914 року був забутий, люди боролися з дорожнечею, нестатками, голодом. Біда зазирала в очі. Доречно пригадати, що сам Юліан Опільський походив з Поділля, де бойові дії протягом кількох років спровокували голод. Особливо до цього доклалися росіяни при відступі влітку 1915-го, якраз під час жнив.
Другою основною темою книги є підступність греків. Попри стереотип “підступного ромея”, мало де в українській белетристиці (насправді навіть там, де є підстави вважати, що за греками-ромеями зашифровано Російську імперію) можна знайти настільки концентрований образ. У всій книзі практично немає мінімально позитивного образу, всі греки виявляються однаково підлими, жорстокими, цинічними: починаючи від Калокіра, який намагається використати Святослава як свій “таран” у спробі здобути імператорський трон у Константинополі, через власне імператора, який прагне підступно вбити князя руками як не печенігів, то підісланих убивць, — і закінчуючи Партенієм, який виступає агентом чи то Калокіра, чи то імператора. Також характерно, що практично всі інтриги безкровні. Єдиною кривавою сценою є страта Партенія, невдалого організатора вбивства Святослава. Дивує у цьому всьому і сам Святослав, який проявляє, з одного боку, повну свідомість ненадійності і начеб іманентної підлості своїх союзників, а з іншого майже неймовірну, як на свою вдачу, пасивність у протидії грекам.
Про що ж ідеться? Якщо продовжити аналогію з Австро-Угорською імперією, то напрошується припущення, що через опис греків та емоції Святослава автор передав не що інше, як емоції західноукраїнського загалу щодо “бабці Австрії”. Бо саме час написання книги (як уже зазначалося, це, ймовірно, 1916–1917 роки) був періодом остаточної кризи Австро-Угорщини, яка, зрештою, увінчалася розпадом імперії, а для українців, особливо ж молодшого покоління, — часом остаточного розчарування в імперії. Каталізатором процесу, який перетворив його на незворотний, стало проголошення Польського королівства у 1916 році. І без того доволі хаотичні маневри між націями імперії остаточно висвітлили істину, що сенсом національної політики “бабці Австрії” є балансування між інтересами народів у її складі заради того, аби протягнути власне існування. Тим часом більшість цих народів у ході модернізації і трансформацїі “із селян у націю” досягли вже того рівня внутрішньої організації й інституційного розвитку, що просто не вміщалися в рамках імперії, при цьому часто-густо перебували у взаємних конфліктах.
В образі “хитрого грека” Опільський дає вихід образі галичан на віденський уряд, який фактично не оцінив відданості “тирольців Сходу”, і всім тим емоціям, які супроводжували остаточний злам погляду “Австрія би для нас усе зробила, лише поляки не дають”.
У цьому контексті особливо цікаві постаті Мстислава, чиї пригоди сприймаються ніби як тло Святославових драм та інтриг візантійців і Калокіра, який у реальності, ймовірно, був далеким родичем імператорів і намагався посісти престол Візантії. Виникає враження, що у фігурі Мстислава втілено чи то українських солдатів габсбурзької армії, чи то Легіон січових стрільців перших років І Світової війни. Радше перше, позаяк у тексті чітко звучить мотив безглуздості війни на чужій території за чужі інтереси. На відміну від українських вояків регулярних частин австро-угорської армії, “усусуси” воювали на території України. Калокір же виглядає пародією на... ерцгерцога Вільгельма — того самого, що Василь Вишиваний. На той час ніхто не міг знати, що для нього українство справді стане справою життя й закінчиться викраденням із вулиць Відня та смертю в казематах Лук’янівки. Але сама собою ідея “натуралізації” окремих Габсбургів серед підлеглих народів — чехів, поляків, угорців, українців — спочатку розглядалася як спосіб зберегти за Габсбургами владу в колишній імперії, точніше в цілому регіоні, перетворивши його на варіант родинного консорціуму. І на тлі посилення розчарування Австрією такі розрахунки сприймали як вельми цинічні.
Всю “австро-угорську” гіпотезу підтверджує подібність картини, яку малює Опільський з відвертістю Романа Купчинського, котрий у “Заметілі” пише про злигодні цивільного населення. От тільки “Заметіль” з’явилася у 1928 році, отже не було потреби остерігатися воєнної цензури та звинувачень у нелояльності. А саме ці аргументи, найімовірніше, змусили Юліана Опільського заховати за переплетіннями взаємин Святослава, русинів і греків збірний образ “бабці Австрії”. Зрештою, і війна почалася з бажання Габсбурзької монархії розв’язати свої проблеми не десь, а на тих же Балканах. Додатковим мотивом для такого маскування могло бути і розуміння, що імперія все ще існує, а західноукраїнські політики пов’язують з її існуванням і процесами, які тривають, певні плани й розрахунки. Зрозуміло, що емоційне ставлення до ситуації краще було або тримати при собі, або старанно завуалювати. Що Юліан Опільський і зробив. Таке воно — гірке прощання з імперією.
17.02.2024