Останні дві частини тетралогії “Таємний посол” писалися у 1970-х. Ця різниця суттєва, порівняно з написаними у 1960-х першими двома частинами, і не лише у часі — якщо у 1960-х можна собі було дозволити певні вільності, то у 1970-х “вікно можливостей” значно звузилося й обов’язковими стали, наприклад, згадки про “старшого брата” в особі Росії.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Незважаючи на це, якщо подивитися на "Шовковий шнурок", останню книжку тетралогії, без заглиблення в деталі, стане зрозуміло, що ця історія дуже “західна” в сенсі географічному і політичному. Більша частина дії відбувається на теренах суто західних — це Галичина, Польща, Австрія. Росія тут практично неприсутня як держава, а росіяни трапляються в епізодах — йдеться про дончаків із Романом Воїновим під Віднем.
Інтрига тексту починається з того, що Арсен Звенигора у пошуках викраденої в попередній частині нареченої опиняється в Стамбулі у ролі чауша великого візира Кара-Мустафи Кьопрюлю. Тут він дізнається про підготовку походу на Відень — і вони з приятелем, колишнім яничаром Сафар-беєм, а тепер теж агентом, вирішують, що Арсенові слід попередити про події на батьківщині. Там полковник Семен Палій вирішує, що інформацію мають знати у Варшаві, й Арсен вирушає ще далі на захід.
У Варшаві, куди Арсен прибуває у почті воєводи руського Станіслава Яблоновського та в товаристві свого старого приятеля шляхтича Мартина Спихальського, саме триває сейм, на якому розгортається протиборство двох партій — “австрійської” та “французької”. Перша з них відстоює допомогу Австрії у війні проти Османської імперії, інша ж — навпаки. Причому чимало магнатів схиляються до щедро фінансованої Францією партії фактичного невтручання.
Арсенові стає ясно, що треба діяти, інакше на його очах відбудеться стратегічна поразка Європи. Обом приятелям вдається добратися до короля Яна ІІІ Собєського, який просить їх роздобути докази зради магнатерії. Арсенові з паном Мартином вдається перехопити французького посла месьє де Бетюна разом з таємними листами про виконане доручення створення магнатської опозиції походу на Відень і доставити листи королеві. Врешті Собєський ефектно громить змовників на сеймовому засіданні, рішенням сейму головного змовника, Яна Анджея Морштина, відправляють у вигнання (насправді проти нього розпочали слідство через підозру в розтраті державної скарбниці), а Арсен Звенигора рушає далі, повертаючись на офіційне місце служби у почті Кара-Мустафи.
Під виглядом вірного чауша Арсен разом зі султанським військом під проводом Кара-Мустафи прибуває під Відень і тут за якийсь час починає повідомляти обложених про плановані наступи. За якийсь час він пробирається в місто і повідомляє командира оборони про події. Також він береться пробратися до союзних військ, попередити їх про відчайдушне становище австрійської столиці. Зрештою, все відбувається згідно з історичною правдою — Відень звільняють від облоги, Османська імперія зазнає поразки. Уже в Стамбулі Арсен і Сафар-бей просто викрадають з гарему султана Арсенова наречену Златку й закохані повертаються в Україну.
Після огляду сюжету стає зрозуміло, що “західність” не поширюється суто на географію. По суті, читач спостерігає суто західну тему протистояння королівської влади, великої аристократії та решти суспільства в її польській редакції, не менш західну тему протистояння гуситів Чехії і католиків Габсбургів, яке з часом переросло у чесько-німецькі суперечності. Зрештою, якщо спуститися на рівень суто України, ми побачимо доволі багату палітру відносин козаків і шляхти у рамках тієї ж Речі Посполитої (частина дії “за Збручем” не переходить лінії Дніпра, обмежуючись Правобережжям, яке до 1772 року належало Речі Посполитій) та суто “галицький” сюжет про Кульчицького — рятівника Відня. Усі неспівпадіння з оригінальним (зрештою, не легендарним, а непогано задокументованим сюжетом), вочевидь, слід віднести на карб необхідності заплутувати сліди перед оком цензури.
Очевидно, що при такому “західному позиціонуванні”, яке повністю проявляється десь у середині книжки, в принципі не могло обійтися без поляків. Тож велика кількість персонажів-поляків у книзі не дивує. Дивує радше, з огляду на час написання, те, що, попри пильнований цензурою образ “гнобителя”, жоден із цих польських героїв не є стовідсотково негативним. Радше навпаки — більшість якщо не стовідсотково позитивні, то принаймні добре видна логіка їхньої “поганості”. І — що виглядає майже фрондою на тлі вимаганого протиставлення “українського козака-селянина проти польського шляхтича” — негативні вони у контексті саме внутрішньопольських процесів, а також у контексті протистояння імперії, за текстом — Османської.
“Польська” частина охоплює події на сеймі 1683 року, розгром сеймової опозиції королю, пізніше вербування козаків у королівське військо, яке вирушає до Відня, і власне битву під Віднем. За законами жанру, в порятунку австрійської столиці ключову роль відіграють обидва головні герої — тобто запорозький козак Арсен Звенигора і польський шляхтич Мартин Спихальський.
Останній являє собою цілком симпатичний образ: це тип життєлюба, гуляки — словом, людини, яка любить отримувати задоволення від життя. Утім, окремо варто зупинитися на походженні пана Мартина, а родом він із Лемківщини. Тут, за великим рахунком, теж криється маленька аномалія — річ у тому, що саме Лемківщина була одним з регіонів, де саме дрібна шляхта зберегла православну віру, а разом з нею і руську ідентичність, яка з часом переросла в українську і врешті забезпечила роль Галичини як “українського П’ємонту”.
Цей дует, імовірно, має приховане значення як у контексті українсько-польських відносин, так і в суто внутрішньопольському. У першому випадку має значення, так би мовити, “функціонал” обох приятелів. Однозначно “першу скрипку” грає Арсен, натомість пан Спихальський, як прийнято висловлюватися, “забезпечує логістику” — пояснює Звенигорі, де що розташовано у Варшаві, як куди добратися і служить джерелом корисних подробиць. Це позиціонування можна тлумачити двояко: з одного боку, як авторське бачення “поділу ролей” у відносинах двох народів (і тут важливо пам’ятати, що все відбувається у контексті протистояння імперії), але також як нагадування, що протягом своєї історії Україна час від часу, аби виконати свою очевидну роль у регіоні, потребувала підтримки сусідів — з іншого боку, сусідам, аби, як мінімум, не втратити набутих позицій, варто трактувати Україну як партнера. Зайве й нагадувати, що у разі співпраці обидві сторони вигравали значно більше, ніж від конфлікту.
Коли ж ідеться про суто внутрішньопольський аспект, то фактично маємо ситуацію, де велика знать розв’язує свої проблеми, не надто переймаючись майбутнім Вітчизни, натомість дрібний шляхтич робить усе для розвалу магнатської змови. Добре проглядається не що інше, як протистояння магнатів з одного боку та королівської влади з іншого. Власне, саме магнати, які у книзі підтримують профранцузьку лінію, і є основними антагоністами “польської теми”. Дрібна шляхта, з якої походить книжковий Спихальський, не надто любила магнатів за фактичне стояння “понад законом” і явне вивищення себе понад шляхетським загалом.
Для людини, знайомої з механізмами політичної модернізації західноєвропейських країн, цей сюжет промовляє практикою залучення представників “третього стану” для обмеження привілеїв, а часом і відвертої сваволі “другого”, особливо на його верхівці. Польщі у цьому плані не пощастило — магнатерія зуміла нав’язати свої правила і королю, і всьому суспільству.
Цей сюжет стане справжньою бідою польської історії пізніше, у XVIII столітті, але в останній третині XVII століття проблему було вже цілком видно. Один із символічних апофеозів цього протистояння зафіксував Ян Матейко у картині “Рейтан у сеймі”. Одначе знаючи, що чи не основною негласною вимогою до зображення шляхти в підсовєтській белетристиці було позиціонування її як принципового гнобителя “простого народу” й антагоніста “прогресу”, така картинка відверто дивує.
Неочевидним для тих, хто не в курсі про українсько-польські колізії та їхній міжнародний вимір, є той факт, що “негативні” поляки змальовані не як стереотипні “пани-гнобителі”, а як зрадники власної Батьківщини на користь... Франції. Для кожного, знайомого зі специфікою як польсько-французьких, так і українсько-польських відносин, особливо сплетіння обох поєднань у перші десятиліття 20 століття, подібний фортель — на грані фантастики.
Власне тут починає проглядатися цікава логіка, заснована на “якбитології” — а ось якби поляки замість “дружити” з французами домовилися з українцями проти спільного ворога-імперії... Натяк, якщо скласти докупи факти з книги і реальності та порівняти одне з іншим, цілком собі прозорий. Дивує тут одне — регіональне походження автора, бо сама тема французького лобізму Польщі набагато жорсткіше вдарила по галичанах і мала чимало наслідків у стані умів на Галичині, зокрема внесла лепту у стійку нелюбов до Франції.
Ще однією аномалією, причому безприкладною на тлі, мабуть, усієї підсовєтської белетристики, є опис битви за Відень 1683 року і сюжету про порятунок міста Юрієм Кульчицьким. Зрозуміло, деталі змінені до невпізнання: “Кульчицьким” фактично є двоє — чех Кульчек і козак Арсен Звенигора, який перебуває в турецькому таборі у ролі не мало не багато — чауша великого візира. Утім, читач родом із Західної України без особливих проблем упізнає тут історію про вихідця з Самбірщини і запорозького козака Юрія Кульчицького — рятівника Відня. Свого часу ця історія була тиражована з простою метою — продемонструвати лояльність західних українців Габсбургам і виграти вічні змагання з поляками за ласку суверена. Пізніше вона стала обов’язковим елементом демонстрації включеності України та українців у європейські процеси.
Цей сюжет прикметний образом чеха Яна Кульчека — одного з оборонців Відня, броварського челядника. Волею обставин він стає зв’язковим між Арсеном і командуванням Відня, якому передає інформацію з листів, які Звенигора випускає у вигляді записок, причеплених до стріли. Попри привілейоване становище, він повсякчас пам’ятає про підлегле становище Чехії, а особливо про насильне поновне католичення чехів, серед яких був популярний гусизм. Зрештою, Кульчека обходять нагородою — але йому віддає свою нагороду у вигляді будинку в центрі Відня Арсен, який їде з міста, адже йому треба все ж віднайти кохану і відплатити великому візирові. На перший погляд, ця історія виглядає цілком політично благонадійно: пригноблений чех, німці-гнобителі — фактично йдеться про “два в одному”, автор віддає належне і міфові боротьби з нацизмом у його совєтській редакції, і темі “пригноблених трудящих”. Але не поспішаймо з висновками.
Бо аби повністю оцінити всю глибину позірно простого тексту, варто ще раз проартикулювати важливу деталь — події твору відбуваються на тлі та в контексті протистояння імперії. Конкретно у тексті — імперії Османської, але варто теж пригадати, що саме ця імперія у літературних сюжетах зазвичай ставала прикриттям значно ближчої і небезпечнішої Російської.
У цьому місці вартує дещо розшифрувати обставини написання тексту. Уже згадувалося, що “Шовковий шнурок” писався у 1970-х роках, судячи з часу першого видання, вже після погрому інтелігенції 1972 року, відставки Шелеста та “воцаріння” Щербицького. У сенсі історичних наративів — починаючи від праць Академії наук і закінчуючи популярними текстами “про історію” — це означало повне виключення теми суб’єктності українців і оголошення основним сенсом української історії “возз’єднання братніх народів”. Українець міг бути лише слухняним “молодшим братом” і не більше. Практично всі дійові особи української історії, чия діяльність не вписувалася у цей ідеал, або оголошувалися “запроданцями”, або замовчувалися.
Враховуючи величезну кількість місця, яку в книзі займають країни, на той час сателіти СССР у Східній Європі — Польща, Чехія (тоді частина Чехословаччини), навіть Угорщина в особі графа Емеріка Текелі, не зайвим буде нагадати, що ці країни у 1970-ті стали жертвою доктрини “обмеженого суверенітету”. Це означало, що будь-які новації, спрямовані на посилення власної суб’єктності, замість іти в фарватері Москви, каралися. Найяскравішим прикладом, зрозуміло, є доля Чехословаччини у 1968 році. Утім, у Польщі теж було неспокійно — 1970 року відбулися чергові страйки, які вилилися у розстріли демонстрацій і хвилю репресій, дещо пізніше почав наростати профспілковий рух, відомий як “Солідарність”.
І на цьому тлі пишеться книжка, де більшість подій і героїв походять саме з країн Східної Європи, а об’єднує їх в один сюжет постать українця і тема боротьби з імперією. Бо ж, по суті, виходить не що інше, як візія боротьби Східної Європи проти СССР. Випади Спихальського проти магнатів починають звучати наріканнями самих поляків на комуністичну владу власної країни, а зітхання Яна Кульчека за свободою думки і вислову звучать як подзвінне за роздавленою гусеницями совєтських танків “Празькою весною”. Подарунок від Арсена вже звучить не так суголосно міфові перемоги над нацизмом, як натяком: ось як би мали поводитися дійсно визволителі. “Французька зрада” магнатів (якої у вигляді, описаному в книзі, не існувало в природі — сеймова опозиція в Речі Посполитій станом на часи Собєського мала іншу логіку, природу і прояви) починає звучати як “алаверди” Франції за підтримку білої Росії коштом, зокрема, незалежної України і “дружбу” Шарля де Голля з СССР.
А що ж Україна? Адже саме українець — у центрі подій. А те, що “без України Російська імперія неможлива”. Але не тільки — саме Україна і приймала на себе основний удар Росії. Завжди. Тому Арсен керує “спецоперацією” проти посла де Бетюна й ділиться отриманою нагородою з чехом Яном Кульчеком.
27.01.2024