Обидва твори, про які йтиме мова, на рівні “першого наближення” поєднуються двома чинниками — постаттю головного героя, яким є Іван Сулима, та величезною кількістю історичних ляпів. Щоправда, ляпи ці — з різних сторін. І якби довелося розглядати ці книги поодинці, то перелік “ляпів” перетворив би текст на цілковитий пасквіль. Натомість у порівнянні обидва сюжети видають вельми прикметні пункти деформацій уявлень українців про власне минуле. Саме так — уявлень, а не моделей, позаяк жоден із авторів текстів про Івана Сулиму не був фаховим істориком чи фахівцем у тій чи іншій сфері. Радше обидва належали до освіченого класу в тій його частині, яка є водночас і споживачем більш інтелектуального продукту, і його ретранслятором для аудиторії, ніяк не пов’язаної з інтелектуальними заняттями.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Отож, перед нами — “Над Кодаком” Теодора Микитина й “Іван Сулима” Володаря Буженка. Обидва автори добре знайомі львів’янам — перший довгі роки працював в університетській бібліотеці, другий був ширше знаний громаді як о. Василь Зінько, парох церкви Св. Андрія, який повернувся в Україну з еміграції у 1994 р. “Над Кодаком” була написана й 1970 року вперше опублікована у підсовєтському Львові — тобто писалася у 1960-х, під час “відлиги”. Натомість “Іван Сулима” був написаний у 1950-ті в діаспорі, а вийшов 1961 року в Торонто.
Утім, перш ніж говорити про тексти, варто сказати кілька слів про головного героя. Отож, головний герой, спільний для обох текстів — козацький гетьман Іван Сулима. Він відомий тим, що улітку 1635 року саме під його командуванням запорожці, повертаючись із походу, знищили свіжозбудовану фортецю Кодак. Фортецю навесні того ж року звели для контролю над морськими походами козаків, які були джерелом постійних ускладнень Речі Посполитої з Османською імперією, — а водночас для контролю виходу втікачів на пониззя Дніпра, що загрожувало економічній стабільності шляхетських господарств у Центральній Україні. Будівничим фортеці був відомий французький інженер Гійом Левассер де Боплан.
Сулиму, втім, було заарештовано і страчено у Варшаві. За кілька днів до страти він перейшов у католицтво та заповів покласти йому в труну срібну медаль, якою його свого часу відзначив Папа Павло V.
Саме два останні факти пояснюють, чому постать Івана Сулими зацікавила Володаря Буженка, тобто о. Василя, з літературної точки зору. Здається, більше ніхто з українських діячів періоду Козаччини не відзначився подібними жестами у бік Риму — а судячи принаймні з тексту, автор був із тієї частини духовенства, якій із двох слів назви “греко-католик” більше залежало на другому.
Сюжет книжки присвячений напівлегендарній історії захоплення Іваном Сулимою з товаришами-невільниками турецької галери, транспортування її до Риму і піднесення як подарунка римському понтифікові. Згідно з переказами, саме за цей подвиг він і отримав медаль від Папи. Згідно з сюжетом, отримавши медаль, Сулима повертається на малу батьківщину, яка розташована в районі с. Кульчиці на Самбірщині (насправді проходив із Чернігівщини) й одружується з коханою дівчиною, та через якийсь час сім’я перебирається на Наддніпрянщину. Почувши про будівництво фортеці, Сулима згадує старе, повертається на Січ і очолює напад на замок. У результаті фортецю знищено, а Сулиму зрадницьки захоплюють у полон, везуть до Варшави і там після суду страчують.
Прикметною рисою тексту є явна сконцентрованість на темі греко-католицької віри, навіть якщо це йде повністю врозріз із реальною на той час ситуацією — а розповідь ця, нагадаємо, про цілком непогано задокументоване XVII століття. Так, усю історію з передачею здобутої галери Риму продемонстровано як свідомий чин віруючих “українських католиків” — хоча на той час січовики вже були практично офіційними патронами православ’я, яке перебувало у жорсткому клінчі з тоді ще “уніатами”. Трохи більш як за десяток років це призведе до розправ над “уніатами” нарівні з такими зненавидженими групами, як шляхта, єзуїти і євреї.
Незважаючи на ці факти, ближче до кінця книжки всі протагоністи-козаки стають греко-католиками, а суд над Сулимою, особливо ж його страта, змальовуються як наслідок московських інтриг, метою яких було втримати Україну в православній орбіті, отже зберегти можливості суто матеріальних зисків з її території. В останньому автор звинувачує ще й греків, навіть доходить до чогось такого, як натяк на те, що легалізація королем Владиславом IV православ’я в Речі Посполитій була інтригою польського єпископату з метою відірвати українців від прямого зв’язку з Римом. Тут слід зауважити, що унія справді мала чимало противників, у тому числі й тогочасний польський церковний істеблішмент, але цього факту все ж замало, щоб вважати Греко-католицьку церкву беззахисною жертвою злочинної змови всіх на світі.
Повість Теодора Микитина оформлена у більш традиційній візуалізації. Сюжет починається з обрання Сулими гетьманом на початку 1635 року. Пізніше починаються шпигунські ігри між новообраним гетьманом і гетьманом коронним Жолкевським. Врешті запорожці вирушають у похід на Азов, а повертаючись руйнують Кодак. Власне, дія закінчується на моменті здобуття фортеці.
Отож перед нами, можна сказати, ідеальна ситуація для порівняльних студій: історія однієї і тієї ж людини, яка, до того ж, відносно непогано задокументована сучасниками, написана, проте, двома різними людьми незалежно один від іншого. При цьому обоє авторів належали до одного покоління — були дітьми, у прямому і переносному значенні, учасників та свідків боротьби за незалежність і її поразки. Втім, долі обох склалися по-різному. Василь Зінько емігрував з сім’єю за кілька років до війни, на чужині став священником і служив до кінця свого життя. Теодор Микитин залишився вдома, пройшов Другу світову і працював бібліографом в університетській бібліотеці — очевидно, відчувши на власній шкурі все лихоліття перших років після Другої світової, а також обмеження, яких зазнавав освічений клас з усіх груп, рівнів та напрямків протягом усього часу існування совєтського режиму.
Така різниця зразу ж задає дві можливі перспективи порівняння, залежно від характеру “професійних деформацій” і об’єктивних обмежень. При цьому слід розуміти, що формування обох відбулося в однаковій атмосфері — біль від втрати незалежності, пошуки свого місця у зміненому світі, недовіра до “великих світу цього” і загалом до демократії, яку репрезентували переможці у Першій світовій війні, сприйняття Росії як абсолютного ворога і втілення тотального варварства, а ще безупинне суперництво з Польщею та поляками, яке пронизувало всі сфери співжиття двох народів — від політичного співіснування в режимі “суверенна держава — національна меншина” починаючи і суто побутовими речами закінчуючи. Утім, писали свої тексти вони в діаметрально різних ситуаціях: один у священичому сані й відносно комфортній ситуації емігранта (правда, не з Північної, а Південної Америки); інший — як цілковито світська людина в умовах тоталітарного СССР, який хоч і почав здаватися дещо більш гуманним у роки “відлиги”, але жодна “відлига” не була в стані відмінити “особливої уваги” до неблагонадійної апріорі Західної України. Всі добре пам’ятали більш ніж десятирічну війну УПА проти “совітів”.
При такій колосальній різниці вихідних даних та об’єктивних ситуацій, які накладали певні обмеження, аж дивує, що в обох текстах є один спільний сюжет, який ніяк не зафіксований у джерелах — тож, найімовірніше, є повністю плодом вигадки авторів. Цей сюжет — бешкети залоги Кодака на чолі з комендантом, французом Маріоном. Причому окремо підкреслено, що частина залоги — ті ж таки французи, які в обох авторів системно займаються безчинствами: нападають на навколишні зимівники, беруть їх штурмом, нищать усе на своєму шляху й неодмінно захоплюють у полон вродливих козачок. Цей останній елемент, вочевидь, мав особливе значення для обох авторів — позаяк у Микитина жертвою Маріона стає кохана головного героя, тобто Сулими, а Буженко, сиріч отець Зінько, окремо акцентує саме на безчещенні жінок і окремо детально виписує сцену, коли козаки, що ввірвалися в Кодак, розшукують і звільняють саме бранок.
Виникає запитання — чим же так не вгодили французи обом авторам? Найімовірніше, тим самим, чим і всій Галичині у 1918–1919 роках, а саме безпардонним підігруванням суперникові галичан у боротьбі за незалежність ЗУНР і врешті її прилучення до УНР — Польщі. Гіркота поразки ще посилила цю нелюбов — не було дивом улітку 1940 року почути коментарі до новин на кшталт “Франція собі на те заслужила”. Отож скидається на те, що маємо справу з компенсацією через гіперболізований ефект “кривого дзеркала” — ні для кого не є секретом стійка асоціація Франції та романтичного кохання.
Щоправда, обидва автори не надто люблять і німців — у Буженка вони погані вже тим, що протестанти, а в Микитина саме німецькі найманці-кнехти виступають достойними конкурентами французів у плані безчинств щодо мирного місцевого населення. В останнього цей сюжет мандрує ще й у повість “Полковник Семен Височан”, а подібність сцен нападів кнехтів до описів каральних експедицій, які можна знайти у підпільних звітах за 1943–1944 роки, наводить на думку, що Микитин на повну використав колективні спогади власної малої батьківщини з часів Другої світової війни, заодно випустивши у дозволене русло негатив щодо іншого окупанта — росіян у совєтській редакції. Бо і їхня поведінка відносно цивільних була не краща за нацистів.
Натомість поляки в Микитина постають двоякими. З одного боку, у “шпигунських іграх” вони виявляються цілком гідним противником. З іншого, польська магнатерія постає дещо комічно. Особливо це помітно у сцені бенкету в гетьмана, де акцентується, наприклад, на буквальній ненажерливості гостей. Утім, висміювання досягає свого апофеозу в сюжеті з поемою на честь гетьмана, яка є явним зразком школярського віршування, а самого придворного поета звати Гризмолінський. Хто не знає — це пряма відсилка до в’їдливого польського вислову gryzmolić, яке означає “з натугою добирати слів, писати з тяжкою бідою”. А погодьмося, складно уявити, що випускник гімназії перед 1939 роком і довголітній співробітник бібліотеки не мав уявлення, як виглядала річпосполитська поезія на прославу тих чи інших осіб та подій першої третини XVII століття.
Загалом текст Микитина — класичний приклад популярного в совєтські часи варіанту белетристики, коли автори, вибираючи максимально нейтральні, з точки зору офіційного погляду на українську історію, сюжети, намагалися просунути туди хоч трохи “несовєтської” історії. Саме цим пояснюється, наприклад, вибір сюжетів на теми українсько-польських розбірок ранньомодерної епохи, у яких завжди можна було наголосити на козацько-шляхетській стороні питання і таким чином проскочити між історичними даними і вимогами цензури. Вочевидь, увага до сюжетів “шпигунських ігор” пояснюється тим, що це була відносно безпечна можливість поставити українця на суб’єктну роль, дати йому змогу активно діяти і приймати рішення. Утім, принаймні одного разу Микитин таки не втримується і “видає себе”: “Сулима, притискаючи до грудей булаву, стояв суворий, зосереджений, На душі було радісно й тривожно. Гетьман... Гетьман України...”
Така патетичність моменту, яка більше пасувала б героїчній повісті, відносно мало пасує класичній пригодницькій оповіді з погонями, перестрілками, викраденням коханої головного героя, бравурним здобуттям фортеці й іншими елементами історично-пригодницьких повістей.
Твір Володаря Буженка, тобто о. Зінька, мимоволі нав’язує радше до іншого літературного жанру — християнської повісті. Принаймні на це вказують постійні апеляції протагоністів-козаків до християнської віри, врочисті молитви, де вони не дуже доречні просто з огляду на хронометраж ситуації, зрештою, навернення потурнака якраз у Різдвяну ніч — а водночас дійсно сильні сцени колективного співу церковного гімну після завершення бурі на морі та прийому в Папи. Зрештою, саме подорож до Папи як знак благочестя виявляється основною мотивацією головних героїв — Сулими та його побратимів. Враховуючи духовний сан автора, виникає спокуса списати все на своєрідну професійну деформацію. А якщо додати очевидні історичні ляпсуси, на кшталт козаків греко-католиків, то й узагалі схочеться ствердити, що краще б автор не брався за історичні теми — або хоча б вибирав сучасніші сюжети.
Але навіть при такому враженні, у якому можна додивитися і слідів діаспорних конфесійно-обрядових баталій, зрештою прорізається цікавий погляд на українську історію, який насправді є діаспорним продовженням державницького погляду. У цьому контексті Україна мислиться частиною Заходу, а Росія є не просто поневолювачем, а й силою, яка в ім’я власних політичних і матеріальних інтересів послідовно відриває Україну від Заходу, намагається зробити її невидимою. Це особливо добре помітно, коли визволені запорожці пливуть до Риму не тільки з релігійної ревності, а й задля безпосередньої розмови з Папою, який мислиться у цьому контексті як духовний лідер західної цивілізації. А також коли як окремі групи польського істеблішменту, так і представники Росії входять у синергію задля фізичного знищення прозахідного лідера України. У такій позиції, зрозуміло, є сліди українсько-польського антагонізму — зрештою, свого часу не весь річпосполитський істеблішмент був у захваті від того, що українські православні владики укладають унію безпосередньо з Римом. Можна закинути авторові й банальну конспірологію — сюжет суду над Сулимою дійсно полишає відчуття візії “обложеної фортеці”, щоправда, типової для спільноти в стані постійної оборони ідентичності, у кращому разі, еміграційних намагань її зберегти, адже відірваність від України й інокультурне оточення робили своє.
Втім, важко заперечувати, що “невидимість” України для Заходу тривалий час стимулювалася Росією, яка подавала себе як основного посередника між Заходом і постсовєтським простором. У цьому відношенні дуже суголосно з сучасністю звучать шпильки автора у бік “східної політики” Ватикану.
У всьому цьому тема “греко-католицтва” є не просто наслідком “профдеформації” автора (хоч, річ ясна, не без того), а й персоніфікацією європейського вектору України. Відповідно, книга Володаря Буженка, а насправді о. Василя Зінька, — один із небагатьох текстів, попри всі його недоліки, де питання релігії розглянуто не як об’єкт фанатизму чи прикриття справжніх намірів, а як логічну і закономірну частину великих процесів. Те, що для цього потрібний певний рівень освіти й заглибленості у предмет, добре видно з того, що подібний погляд вдався досі заледве двом письменникам: один — родом із Косачів з багажем освіти цієї родини, а інший — священник.
13.01.2024