Перш ніж перейти до теми, застережуся, що не є спецом з фольклору ані загалом, ані саме з кримськотатарського. У даному випадку я радше ретранслятор того, що мені передали з теренів окупованого Криму. І ні, я не можу повідомити деталей щонайменше до часу, коли українська армія вижене звідти москаля.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Історія починається з того, що всемогутній султан дає своєму улюбленцеві завдання, яке неможливо виконати. Утім, той таки виконує його — але не сам, а завдяки розумній дівчині з далекої країни, яку він надибав у пошуках допомоги. Вражений розумом дівчини, султан сватається до неї, одначе отримує відмову через вік і врешті видає її за свого сина. Утім, принц не любить розумну дружину і намагається позбутися її, задаючи їй усе складніші й складніші завдання.
Власне, хоч текст визначений як казка, назвати його так можна тільки з суттєвими застереженнями. І то обмеживши до піджанру побутових казок. Хоч оповідь, як і належить казковій, чітко структурована — від зачину через наростання випробувань персонажів, які ще й повторюються, і до фіналу, коли героїня (так, саме героїня, а не герой) стає султаною, законною коханою дружиною свого чоловіка-султана. У тексті, як і в “справжній” казці, вигадані події слідують одна за одною, хоч не кожна з них драматична — деякі радше нагадують побутові історії, вставлені у казкову оповідь. Утім, усі вони мають значення, у розповіді практично немає прикрас, “щоб були”.
І власне це є першою ознакою, що маємо справу з незвичайною казкою. Сама наповненість висловами і діями героїв, які мають алегоричний і символічний зміст, нагадує радше притчу. До того ж героїні не допомагає жодна надприродна сила — ані дракони, ані пері, ані добрі чи освоєні злі духи — усі пригоди і випробування вона долає тільки завдяки власній кмітливості. І спосіб, у який вона це робить, нагадує радше суміш пригодницького роману і психологічного трилера, ніж казку. Складно також ув’язати з жанром казки, який асоціюється з дітьми, явні натяки на тілесну привабливість чи непривабливість героїні, як і прозорі натяки на цілком собі земне і тілесне кохання.
Казка довга. Втім, це пояснюється просто — свого часу такі “довгі казки” складали як розвагу в караванних маршрутах. Пропонований текст насправді суттєво коротший, ніж зазвичай подібні твори — адже оповіді мало вистачити на дні каравану та вечори в караван-сараях, тобто придорожніх заїздах для мандрівників. Звідси ж і згадані вище елементи сюжету, на кшталт згадки про факт “незганьбленості” дружини, які аж ніяк не пасують для дитячої казки. Отож перед нами — казка для дорослих.
Окремі сюжети нагадують українські казки — наприклад, пошук нареченої за розумом, а не за вродою, є і тема випробувань загадками. Утім, останнє тут апелює не так до кмітливості, як до східної традиції висловлюватися алегорично.
Утім, найцікавіше в казці інше — головна героїня, навколо якої обертається весь сюжет. Її звати не інакше, як Хюррем Султан. Тобто Роксолана. Зрозуміло, від історичної Роксолани тут мало що залишилося. Але дещо є.
Насамперед, вона прибуває з віддаленої від володінь султана землі. І хоч тут могла б бути будь-яка країна, зрештою, що заважає припустити, що мали на увазі саме Україну? Після появи в султанському палаці зі здобуванням авторитету в очах повелителя казкова Хюррем, як і реальна, стикається з нелюбов’ю валіде, яка хотіла б бачити дружиною свого сина іншу жінку. Привертає увагу і фігура “лала”, тобто найближчого порадника султана — ця постать викликає асоціації з Ібрагім-пашею, другом і повірником Сулеймана. Згадано й такі особливості реальної Роксолани — Хюррем Султан, як “хлопчача” фігура та гострий розум. А глибокий знавець історії справжньої Хюррем може виловити з тексту ще більше деталей, які пасували б реальній султані.
Одначе скільки б від реальної Хюррем не було у казці, є одна примітна риса її історії. А саме — вона постає тут передусім розумною. Причому не в сенсі “хитрої” чи “підступної” чи то “інтриганки” (як часом змальовують Роксолану і відносно часто — жінку загалом не тільки у східній, а й у західній літературі) — а саме розумної, тобто проникливої, мислячої, зарадної. І саме мудрістю вона, по суті, обігрує свого чоловіка, який хотів розлучення саме через її розум — мовляв, чому це мені прислухатися до порад жінки. Це парадоксально не тільки з точки зору андроцентричності східних культур, а й через те, що оповідачами та слухачами цієї казки та споріднених з нею були саме чоловіки — учасники і поводирі караванів.
Частина перша
Султан Хасекі (*)
1. Падишахова загадка
Жив-був у своїй державі сильний та шановний падишах, і був у нього син і спадкоємець – шехзаде. (**). Він успішно виконував усі доручення повелителя. Коли падишах відправляв його на війну, принц завжди перемагав ворогів, завойовуючи фортеці та міста.
Своїм успіхом юнак завдячував розважливому й талановитому лала (***) – своєму наставникові. Довіряв йому шехзаде і свої найпотаємніші секрети, доручав найважливіші завдання і завжди з ним радився — одне слово, багато часу проводив зі своїм вірним опікуном.
Лала своїми словами і прикладом впливав на шехзаде, а той добре справлявся з державними справами. Наслідник престолу робив усе можливе, щоб суди були справедливими. Він будував медресе, впорядковував крамниці та базари — одне слово, вправно керував світським життям своєї держави.
Про успіхи вчителя і його учня доповіли падишаху, і той був дуже задоволеним. Щоб віддячити, обсипав лала подарунками, подарував йому сорок невільників і спитав, якої ще нагороди він би хотів за відмінну службу. Лала набрався сміливості і сказав:
— Мій володарю! Я би хотів бути вашим візиром.
Царю не сподобалося це прохання. Падишах подумав:
— Чи настільки лала розумний і кмітливий, як про нього розповідають? Я маю це перевірити. Коли потраплю в біду, чи зможе мій син мене замінити? Відомо, що і в управлінні державою, і на війні потрібний тонкий розум. Але чи вчить його всьому тому лала? Цікаво, чи зможе лала виконати моє завдання?
Минуло небагато часу, і от якось падишах звернувся до наставника:
— Я любив тебе всією душею і захоплювався твоїми талантами. Я вручив у твої руки своє життя і зробив своєю правою рукою – адже що може бути важливішим за виховання сина.
Не розуміючи справжнього смислу того, що відбувається, придворний насторожився і подумав: «Хотів би я знати, що з цього вийде!»
Цар продовжив:
— Лала, я даю тобі один золотий. Купи на ці кошти одну козу, два шашлики та молитовний килимок, при цьому золотого витрачати не можна. На виконання завдання даю тобі сім місяців.
Поклавши золотий у долоню лала, падишах пішов геть.
Не знаючи, що й сказати, той завмер з монетою в руці. «Може, хтось мене обмовив, і падишах задумав мене занапастити?» Що більше він про це думав, то сильніше хвилювався: «Ось послав же падишах на мою голову біду!» І хоч би скільки намагався, ніяк не міг зрозуміти, в чому річ.
Чоловік вкрай засмутився:
— Немає сумніву, що ця історія віщує мою загибель. Все це невипадково. Мабуть, падишах підозрює, що я зрадник, тож задумав мене згубити. Інакше він не дав би мені такого дивного випробування. Як це все несправедливо! — промовив лала і заплакав.
Після довгих роздумів наставник наважився:
— Мушу вирушити в дорогу! Впевнений, що у світі багато мудрих людей. Мені б знайти хоч одного з таких. Тоді я отримаю відповідь на це питання, зможу повернутися до падишаха та пройти його випробування. А якщо не знайду, то краще мені загинути.
Засмучений придворний вирушив у дорогу.
Минуло пів року. Якось падишахові повідомили, що мандрівник повернувся.
Задоволений і радісний, з’явився лала перед володарем. Він не міг стримати усмішки, переможно сяяв. По черзі віддав правителеві козла, килимок, шашлики і золотий.
— Ось, будь ласка, мій володарю, я виконав усе, що ви мені наказували, — сказав він і вклонився.
— Як ти здобув усе це?
— На цей золотий я купив цапа.
— Ага! Тобто ти витратив мій золотий!
— Маєте рацію. Потім я звелів постригти його і пошити два молитовні килимки.
— Два? Але я звелів принести лише один!
— Другий я продав і повернув собі золотий.
— А звідки впевненість, що цей золотий – саме той, що я тобі дав?
— Я був у далекому краю, де наші гроші – велика рідкість. Другої такої монети там просто нема. За неї я й продав килимок.
— Я наказав привести козу, а не козла.
— Шашлик у ваших руках – це яєчка того цапа. А без них він все одно, що коза.
Падишах був дуже задоволений, він обсипав мандрівника подарунками і виявив усю свою прихильність.
Лала вже зовсім зрадів, як раптом падишах дещо збагнув:
— Стривай! Не ти розв’язав задачу, а хтось інший. Хто ж це?
І чоловік мусив зізнатися:
— Не можу вам брехати, мій володарю.
І він розповів усе, що з ним сталося. Послухаємо і ми!
2. Подорож світ за очі
Отримавши завдання падишаха, Лала почав шукати когось, хто славиться своєю мудрістю. Йому не вдалося знайти таких людей навколо себе, і він пристав до каравану, що рухав далеко на північ — одягнувся купцем і всюди питав, чи не живе десь по дорозі мудрець.
Нарешті почув він, що в одному селі живе вдівець, якого обрали мухтаром (сільським старостою) за його мудрість, — він уміє розв’язувати найскладніші задачі.
Коли караван прибув на базар до міста, де мухтар часто буває, лала вказали на літнього селянина і запевнили, що то він і є. Придворний здивувався, бо той був враний як простолюдин.
— Якщо він такий розумний, то чому небагатий? Тут криється якась таємниця.
Мандрівник вирішив перевірити, чи справді йому зустрівся мудрець, і привітався зі старим:
— Батьку, Бог у поміч. Куди ти прямуєш?
Старий відповів, що повертається до свого села.
Тоді лала сказав:
— Дідусю, я складу тобі товариство. Нам із тобою одна дорога.
І вони пішли вдвох. Поки йшли, мандрівник спитав, чи далеко село. Старий відповів, що близько.
Коли ж на шляху їм трапився пагорб, то Лала запропонував:
— Батьку, підіймаючись угору, нумо поперемінно один одного нести.
На що вдівець відповів:
— Ти молодий, то зможеш мене підняти, а я застарий, у мене не стане на се сил.
Коли пагорб залишився позаду, відкрився ліс. Тоді Лала сказав:
— Дідусю, нумо зайдемо туди пішки, а виїдемо верхи.
— Як нам у лісі знайти коня? Навіщо ти просиш те, чому не бувати? — здивувався старий, а про себе подумав: «Напевно, сей чужинець не при своєму розумі».
Якийсь час вони йшли мовчки. Коли дісталися межі села, побачили пшеничне поле. Лала спитав:
— Батьку, як ти думаєш, це зерно вже з’їли чи його їстимуть потім?
На що вдівець відповів:
— Ти, мабуть, із краю, де зерна геть не родять! Як посіви можуть бути з’їдені? Спочатку потрібно зрізати колосся, потім одбити зерно, віднести його до млина, з борошна треба замісити тісто, зліпити хліб і спекти його в печі. Тільки тоді його можна їсти. Чого ти питаєш, чи з’їли ці посіви, якщо нічого з цього не було зроблено?
Вони пройшли ще трохи і зустріли жалобну ходу. Тут Лала спитав у старого:
— Батьку, як думаєш, людина на ношах померла чи жива?
Цього разу в старого не стало терпіння, він геть розлютився:
— Гей, друже, що ти за один? Нащо всю дорогу дратуєш безглуздими питаннями? Ну хіба не бачиш, що несуть труп, щоб поховати його на цвинтарі? Зрозуміло ж, що ся людина померла. Для чого уточнювати? Може, в тебе на батьківщині когось спершу ховають, а потім уже дивляться, живий він чи мертвий? Чи ти з мене отак смієшся!? Якщо хочеш іти разом зі мною, то давай вести бесіду як звичайні люди. Або ж, заради Бога, відчепися від мене, не втомлюй безглуздими питаннями!
Лала на це нічого не відповів.
При вході в село їх зустріло збіговисько жебраків, які стояли край дороги і благали милостиню у людей, що прямують у село. Шкода було на то дивитися: калічні, сліпі, кульгаві. У когось не було ока, у когось руки, у когось ноги. Побачивши двох перехожих, волоцюги кинулися до них.
Тоді Лала спитав:
— Батьку, прошу тебе, поясни: вони живі чи мертві?
То розлютило старого остаточно і він почав кричати:
— Гей, друже, ти біда на мою голову! Від початку нашого спільного шляху з твоїх вуст не вийшло ні пари розумних слів! Яких тільки теревенів від тебе наслухався! Горе мені, що я зустрів такого супутника, як ти. Бог знає, як ти мене роздратував. Ти ж бачиш, що ці вбогі просять милостиню. Ти ж бачиш, що хтось із них одноокий, хтось сліпий, хтось кульгавий. Коротше кажучи, натовп жебраків. З якого дива ти мене питаєш, чи живі вони?
Коли вдівець перестав лаятись, вони зайшли до села. Старий попрощався і дав зрозуміти, що не хоче більше розмовляти з подорожнім.
— Дякувати Богу, ми вже в селі. Я не знаю, що було б зі мною, якби нам треба було йти ще далі. Певен, що ти звів би мене з розуму! Боже, визволи мене від цих мук!
Гість розпрощався і побажав йому здоров’я, й вони розійшлися у різні боки.
Лала йшов і думав:
— Ні, сей мухтар – мало що злидар, так ще і дурень. Не розуміє, що відбувається у світі. Це точно не той, кого мені треба. Дивно, що хтось зве його мудрим.
Засмутившись, що згаяв час, він пішов шукати мечеть.
Нехай він помолиться, а ми побачимо, що було з тим удівцем.
3. Вдівець і донька
Старий прийшов до свого будинку. Там на нього чекала дочка — вона вибігла й радісно обійняла батька, відвела за стіл і почала частувати. Батько поїв, попив і почав скаржитися:
— Сьогодні на шляху мені зустрівся один татарин. Слава Богу, я зміг його позбутися, інакше помер би від нудьги!
— Напевно, він був небалакучий, тому ти нудьгував?
— Аж ніяк, доню! Він дуже балакучий, і навіть занадто. Татарин мені всі вуха протуркотів. Напевно, він божевільний. Один Бог знає, чого я натерпівся! Навіщо він причепився до мене? Татарин дратував мене всю дорогу, але на п’ятому його запитанні моє терпіння урвалося — я його гарненько вилаяв. Добре ще, що до села швидко йти. Клянуся, якби наш шлях був трохи довшим, він звів би мене з розуму! Я дав зрозуміти, що не хочу з ним залишатися.
Вислухавши його, дочка сказала:
— Батьку, прошу тебе, перекажи все, що татарин у тебе випитував. Я хочу зрозуміти, що то за людина.
Старий сів зручніше, випив ще й почав розповідати:
— Коли наблизилися до великого пагорба, татарин сказав: «Батьку, піднімаючись угору, давай поперемінно один одного нести». На се я йому відповів, що він молодий, тому зможе мене підняти, але я старий, то не маю на се сил.
Вислухавши цю історію, дочка сказала:
— Ну, тату, твій попутник — незвичайна людина. Се дуже освічений, розумний, вихований хлопець високого походження. У його питаннях немає нічого темного. Батьку, я зараз поясню тобі значення питання, яке поставив тобі твій попутник.
Старого зацікавили її слова. Донька почала пояснювати.
— Він запропонував тобі вести приємну розмову, щоб радість від розумної бесіди відволікала від труднощів підйому. Ви б не відчули втоми, тому що подорож із приємним співрозмовником змушує забути про всі біди та турботи. Тепер перейдемо до другого прохання. Що було далі?
— Коли йшли біля лісу, татарин знову до мене причепився: «Дідусю, зайдімо туди пішки, а виїдемо на коні».
— Се була пропозиція знайти в лісі ціпок, бо мандрівник з палицею – майже вершник, він стає сильнішим і йому легко йти. Вийти з лісу на коні – значить пройти ліс із палицею. Ти ж його не зрозумів, подумав, що вам доведеться шукати справжнього коня, тож розгівався. Знай, що ти не мав рації — треба було дякувати йому за розумну пораду.
— Коли ми наблизилися до села і побачили посіви пшениці, татарин промовив: «Батьку, се зерно вже з’їдено чи його їстимуть потім?»
— О, я знаю, що він мав на увазі: хотів уточнити, бідні господарі тих посівів чи багаті. Якщо господарі бідняки, то незріле і нескошене зерно вже з’їдено. Ти ж знаєш, щоб засадити поле, бідняк змушений залазити в борги. Незаможна людина з’їдає зерно задовго до того, як його сіє та жне. Гроші, що їх він має, продавши зерно, насилу покриють його борги. Тому зерно бідняка з’їдено ним до того, як воно зжате і скошене. Якщо ж господар багатій, то се зовсім інша історія — Заможному не треба влазити у борги, щоб засадити поле. Він має час дочекатися, доки зерно дозріє, зрізати, обмолотити і помістити в комору, де воно може лежати, скільки потрібно. У випадку з багатієм ясно, що зерно не скоро буде з’їдене. Коротше кажучи, якщо власник поля – багатій, то зерно буде з’їдене після, а якщо бідняк, то воно вже з’їдено. Питання, яке тобі поставив юнак, було дотепним. Однак ти його не зрозумів, вирішив, що він божевільний і грубо відповів йому. Батьку, ти помилився.
— Потім повз нас несли небіжчика. Татарин вказав на нього і запитав: «Батьку, як ти думаєш, він помер чи живий?» Таке неосвічене питання сильно мене зачепило, і я дав на нього гідну відповідь.
— О, уявила собі, що ти йому сказав… Розберімося з питанням, живий труп чи ні. Коли після померлого залишилися діти, коли заробив собі добру славу, коли жив доброчесним життям — то можна сказати, що він продовжує жити. Тому що навіть якщо помер, його ім’я, слава і добрі справи продовжують існувати після його смерті. Якщо когось не забули, то не можна сказати, що він зовсім помер — його добре ім’я житиме в пам’яті народу. Коли ж у людини не було дітей чи вона не робила добрих справ, то можна вважати, що вона повністю мертвою відійшла на той світ. Твій попутник запитав у тебе, чи має той померлий родину, чи жив доброчесним життям. Якщо так, то се означало б, що він не зовсім помер. Батьку, ти не зрозумів філософського питання і даремно образив людину.
— Ось ми нарешті опинилися біля в’їзду до села, коли нам назустріч вийшов натовп жебраків, вони простягали до нас руки і хотіли милостиню. Мій супутник запитав: «Батьку, вони мертві чи живі?»
— Мабуть, він спитав, чи є в них рідня, яка їх любить. Якщо не мають ні дитини, ні матері, тоді життя їхнє безнадійне. Якщо у них є на сьому світі рідня, яка їх пошкодує та приголубить, тоді можна сказати, що для них не зовсім втрачено надію — отже не можна сказати, що вони загинули. Однак якщо у цих жебраків на сьому світі немає жодної рідної душі, їхнє існування не можна назвати життям, тож вони однаково що померли. Таке існування гірше смерті. Чоловік хотів дізнатись у тебе, в якому становищі перебувають жебраки. Ти ж його не зрозумів, вилаяв і принизив, а головне – не запросив Божого мандрівника до себе додому. Ти кинув його посередині села, а сам утік. Батьку, ти некрасиво вчинив. Очевидно, що твій попутник — дуже розумна, освічена та вихована людина.
Я пояснила тобі значення всіх його питань, і все вказує на те, що юнак має гострий розум. Тепер ти розумієш, що він не торочив нісенітниць. Його мова майстерна й мудра. Ти обов’язково маєш його знайти і попросити в нього пробачення. Більше того, маєш запросити його до нас у гості.
4. Лала знайшов мудреця
Дівчина негайно взялася за готування їжі. Спекла дві булки — одну велику, другу маленьку, і зварила тридцять алюшке (галушок). Зав’язала їх у вузлик і дала старому в руки, сказавши:
— Мабуть, мандрівник дуже голодний. Віднеси йому їжу, нехай перекусить.
— Де ж мені його шукати, доню? Він може бути де завгодно.
— Тату, ти кажеш, що він — татарин. Тож після дороги він одразу пішов у мечеть. А мечетей навколо так мало, що ти легко знайдеш ту єдину.
Вона відправила батька, а сама замислилась:
— Перевірю я сього хлопця. Чи він аж такий розумний, як се здалося? Цікаво, чи здогадається він, що означає ся їжа?
Виявляється, що у відправлених юнаку булках і тридцяти галушках був прихований сенс. Нехай дівчина чекає собі вдома, ми перейдемо до старого.
Вдівець ішов дорогою і зголоднів. Розгорнув вузлик, з’їв велику булку, залишивши татаринові тільки маленьку, і проковтнув з десять галушок. Знайшов чоловіка і віддав йому пакунок.
Подивившись на їжу, лала запитав:
— Я погано знаю ваш край. Чи у вас сонце світить і вночі? У вашому місяці лише двадцять днів?
Вдівець не зрозумів, про що каже татарин, але вже не став зважати. Він сказав:
— Я був надто різкий з тобою? Ти мусиш знати, що я невіглас, тому не зрозумів твоїх запитань і грубо з тобою повівся. Коли я прийшов додому і розповів про тебе доньці, вона все пояснила. Мені стало соромно, і я прийшов до тебе, щоб вибачитися. Донька запрошує тебе у гості. Я дуже прошу, не відмовляй, приходь до нас додому.
На це лала сказав:
— Це не біда, батьку. Не переймайся! Ти мені нічого поганого не сказав, я не образився. Йди собі спокійно додому, я приймаю твоє запрошення. Сьогодні до вас обов’язково зайду, – отак його заспокоїв.
Коли старий пішов, юнак подумав: «Мабуть, донька цієї людини розумна та мудра дівчина. Це все невипадково. Мабуть, це знак. Можливо, я зможу мати з цього користь. Що, коли саме вона допоможе з тим дивним завданням?» Йому дуже захотілося побачити її на власні очі, і він подався до хати старого.
Дівчина чекала на нього з нетерпінням. «Скоріше б уже прийшов сей юнак! Я хочу перевірити, наскільки він розумний», – думала вона.
І тут лала з’явився у дверях. Він очікував побачити молодицю, навчену досвідом. Та був заскочений, бо дівчина виявилася зовсім юна, майже дитина. Прийшовши до тями, юнак сказав:
— У вас чудова хата, проте димар трохи закороткий.
Дівчина зрозуміла, про що він каже, і пояснила:
— Мій пане, головне — щоб дим виходив сильно.
Почувши цю відповідь, лала переконався, що дочка вдівця справді дуже розумна. Він згодився погостювати у хаті, вмився і привів себе до ладу. Його нагодували, пригостили кавою й тютюном. Задоволений, гість ліг спати.
Настав ранок. Лала прокинувся, зробив обмивання і помолився. Попили кави, покурили тютюн. Гість звернувся до дівчини:
— Мені потрібно вирішити одне завдання. Якщо мені допоможеш, обсиплю тебе подарунками з ніг до голови.
На що дівчина відповіла:
— Я вас слухаю, мій пане. Що потрібно зробити? Дай Боже, вам зможу допомогти. Сподіваюся, се ознака чогось хорошого.
Почувши це, лала став розповідати:
— Падишах дав мені один золотий і звелів купити на нього одну козу, килимок для молитви, два шашлики. Насамкінець ще й наказав повернути йому цей золотий. На виконання цього завдання він дав мені сім місяців, і час вже майже сплинув. Якщо не впораюсь, я не зможу показатися йому на очі. Завдання дуже складне, і я марно витратив час, намагаючись його розв’язати. Тому й вирушив у дорогу, сподіваючись, що знайду когось, хто знає відповідь. Почув про мудреця, що живе у твоєму селі, і спочатку вирішив, що то твій батько. Тепер бачу, що це ти всім насправді керуєш.
Вислухавши його уважно, дівчина сказала:
— Мій пане, якщо се все ваше лихо, тоді заспокойтеся. Вам нема чого сумувати. Хіба се завдання? Є дуже просте рішення. Дай Боже, ви виконаєте все, що від вас просить сей падишах, і отримаєте його схвалення.
Вона заспокоїла гостя і наказала:
— Дайте мені золотий, що його дав вам падишах.
Дівчина вирушила на базар, купила козла та привела його додому. Вміло постригла тварину і зіткала з вовни два килимки для молитви. За один із них виручила золотий. Потім вона каструвала козла і засмажила з його яєчок два шашлики.
Наприкінці вона віддала гостю козла, килимок, два шашлики й один золотий:
— Ось, мій пане, се ваше рішення. Хай допоможе вам Бог. Доброго вам шляху.
— Як мені віддячити тобі?
— Не затаюйте ні від кого, як ви вирішили завдання, і мені буде цього досить.
Лала був дуже радий. Він від душі подякував дівчині й обсипав її подарунками, як обіцяв. Побажавши здоров’я, гість вирушив додому.
На цьому його розповідь закінчена.
5. Султан Хасекі
Вислухавши цю історію, падишах був у захваті. Він захопився мудрістю дівчини.
— Лала! Негайно поклич її до мене!
— Як накажете, мій повелителю, – сказав юнак. — Але вона живе дуже далеко звідси. На саму дорогу туди у мене пішло три місяці.
І показав на кресленні, де мешкала дівчина.
— Це тому, що ти йшов у каравані! А мої вершники доставлять її так швидко, що дерева ще не поміняють листя.
— Ви хочете взяти її собі в радники?
— Ні! Я візьму її собі за дружину, – вигукнув падишах і велів тут же послати до старого сватів.
Через деякий час два вершники постукали у двері вдівця і сказали:
— Великий султан і володар правовірних просить вашу дочку собі за дружину. Ви згодні?
Старий був ввічливий:
— Я не проти, але мені треба спитати в неї!
Сказавши так, він зайшов у дім і сказав дочці:
— Злого дня я зустрів сього татарина! Нехай він сам був пристойною людиною, але наше знайомство призвело до поганої справи. Тепер тебе хоче взяти заміж старий падишах, у якого вже є чотири дружини. І всьому виною твій гострий язик!
— Я все розумію, тату. Навіть якщо ми відмовимо сватам, сей падишах може тільки розлютитися. І тоді він нашле сюди військо, щоб взяти мене силою.
— Що ж ми робитимемо?
— І знову я все влагоджу. Батьку, довірся мені й клич сватів у дім.
Свати зайшли до будинку і пояснили дівчині:
— Падишах хоче взяти за дружину. Твій батько не проти. Чи ти згодна?
Дівчина відповіла:
— Але я геть нічого не знаю про нареченого. Скажіть, бодай, скільки років вашому падишаху?
— Наш повелитель успішно розміняв п’ятий десяток і впевнено йде по шостому. У нас це вважається дуже добрим віком, – сказали вершники.
Вони нетерпляче спитали, що передати падишаху.
— Не тягни час, мала. Дай відповідь, так чи ні, і ми відразу візьмемо тебе і поїдемо назад.
— Я знаю ваші звичаї, тож не думайте мене дурити. Передайте падишаху, що за себе я прошу двадцять п’ять телят, тридцять жеребців, сорок биків, п’ятдесят козлів, шістдесят мулів. Се мої вимоги.
Свати повернулися до володаря і сказали:
— Батько згоден. Дівчина не проти. Вітаємо та бажаємо вам щастя!
— За скільки ви її засватали? – запитав падишах.
Вершники перерахували все, що попросила дівчина, і додали:
— Це дуже розумна ціна за наречену!
Проте падишах слухав їх і наливався гнівом.
— Ви не зрозуміли — вона не просить у мене тварин. Який чоловік у двадцять п’ять років? Ласкаве теля. Який у тридцять? Бадьорий жеребець. Який у сорок? Могутній бик. Який у п’ятдесят? Дивакуватий цап. Дівчина мені натякнула: що їй робити з шістдесятирічним мулом?
Падишахові стало соромно, що він, такий старий, сватається до зовсім малої.
Він знову відправив сватів, але тепер просив дівчину для шехзаде, свого сина.
Сватам наказав особливо наголосити, що нареченому – двадцять п’ять років.
І тут вона погодилася.
Стали готувати весілля, на яке була запрошена вся шляхта.
Правитель довго з нею розмовляв, перевіряючи її різними способами, — і був зачарований її вдачею, манерами та розумом. Він полюбив її всім серцем і тепер вважав, що йому потрібна саме така невістка.
Цар велів дати їй ім’я Султан Хасекі (її королівська незрівнянність).
6. Як приборкати лева
Старий падишах послав гонців по шехзаде, дав йому час зібратися, приїхати до столиці та побратися із нареченою, якої принц ніколи не бачив.
Бенкет в очікуванні весілля тривав сорок днів і сорок ночей.
Нехай собі бенкетують одні й збираються в дорогу інші, а ми дізнаємося, що діялося тими днями в палаці падишаха.
У падишаха була матір – Султан Валіде, мати шехзаде.
Щойно вона дізналася, що її синові привезли наречену, відразу виявила до неї велику ревність. А коли почула, що взяли дівчину не за красу, а за розум, ледь не луснула зі злості.
— І чим вона краща за мене, що всі нею нахвалитися не можуть?!? Хіба я не розумніша за всіх жінок у цьому палаці й навіть у цій країні?? Як може юна дівка бути такою мудрою, що її вихваляє сам падишах!
Султан Валіде вирішила обов’язково побачитися з невісткою та перевірити її хвалену мудрість. Для цього вона вийшла в чужому вбранні, ніби проста стара. Прикинулася жебрачкою, постукала у ворота і попросила милостині. Султан Хасекі вийшла, подала їжі нещасній і продовжила працювати, сидячи на самому сонці. Побачила Султан Валіде, що невістка в спеку пряде шерсть, а поряд лежать сухарі і під сонцем нагрівається вода в ковші.
— Донечко, що ж ти на сонечку сидиш, а не в тіні дерев? — спитала Валіде співчутливим голосом.
— Чоловік мій у цей час – у степу, під пекучим сонцем. Їде сюди і день і ніч, щоб побачити мене, — відповіла дівчина. — Йому ніде в тіні сховатися, нема чого їсти в дорозі, окрім гарячої води та сухарів. Хіба він кращий за мене? Адже він принц, а я його половина.
Валіде сподобалася ця відповідь. Але треба випробувати розум невістки, а не тільки гострий язик.
— Гарно тобі, ти молода, і чоловік обов’язково буде любити тебе. А от що робити, щоб мене, вже таку стару, мій старий чоловік кохав?
Дівчина відповіла:
— Якщо ви принесете мені кілька левових вусиків, я зможу навчити вас чаклувати.
Отримавши таку відповідь, Султан Валіде подумала:
— Так ось у чому її хитрість! Чужинка вміє чаклунство. Ось як вона причарувала всіх у цьому палаці.
І ревнива свекруха вирішила:
— Навчуся в неї, дізнаюся секрет чаклунства.
Одначе легко сказати — дістати левиних вусиків. Що за лев дасть себе виривати в себе вуса?
Валіде рушила до царського звіринця. Бачить, у сталевих клітках — страшні леви, при одному погляді на них жили тремтять. Довго гадала, як підібратися до звіра, і вирішила щодня сама годувати лева. Стала Валіде двічі-тричі на день приходити до звіра, переборюючи страх, підкладала через прути йому їжу, міняла воду в напувалці. Ласкаво примовляючи, гладила по хвості та спині. За кілька днів наважилася і погладила левову голову. Лев почав її впізнавати. Якось, гладячи лева по голові, Валіде висмикнула три волосинки з його вусів. Прийшла знову до невістки і простягла їй левові вусики.
Дівчина подивилася на її долоню і здивувалась:
— Як вам вдалося відірвати вуса такому хижому звірові?
Султан Валіде розповіла, як вона поводилася зі звіром, щоб вирвати ці волоски. На це дівчина відповіла:
— Матінко, ось і до чоловіка ставтеся так, як ставилися до лева. Тоді і він не буде вас лякати, не буде злитися, полюбить вас.
Так дружина падишаха переконалася, що її невістка — криниця розуму та розважливості.
Тепер Султан Валіде не менше за наречену чекала, коли вже прибуде шехзаде. З такою розумницею її син буде як за кам’яною стіною.
Принц прибув, коли весільний бенкет вже добігав кінця.
Муфтій здійснив обряд одруження.
Але молодий шехзаде не оцінив принад своєї молодої дружини. Юнак сподівався побачити гарну молодицю, а перед ним постала худорлява дівчина, по-хлоп’ячому кістлява і не схожа на майбутню матір його дітей.
Тато та мати в один голос радили йому слухати свою дружину. Та юнак був іншої думки:
— Небачено, щоби чоловік слухав жінку! До того ж, вона не така розумна, як здається. Та й на жінку не схожа. Не хочеться входити до цього дівчиська, щоби лягти з нею.
Батьки заперечили йому:
— Садівник бачить дерево ще з паростка.
Султан Хасекі (*) — «її королівська незрівнянність». Титул головної дружини османського царя. Вперше його було введено для жінки, відомої як Роксолана, коли вона стала дружиною Сулеймана, сина Селіма.
Шехзаде (**) – «син падишаха». Титул усіх законних дітей османського царя, що додавався до імені й часто в побуті замінював його. На початку цієї повісті прототипом шехзаде є принц, майбутній падишах Сулейман. Наприкінці повісті так зветься вже його син від Султан Хасекі – вірогідно, майбутній падишах Селім ІІ.
Лала (***) – «друг, старший наперсник, наставник». Компаньйон османських принців, іноді молодих падишахів. Зазвичай трохи старший ровесник, який вчить юнака манерам і характеру. В зібранні придворних носить найяскравіший халат (тому лала часто гинули першими під час бунтів і замахів – їх приймали за правителів), однак не має впливу на поточну політику. В XVI столітті серед лала зустрічалися принци дому Кримських Гераїв.
Мухтар (****) – «автономний». Сільський староста, голова самоуправної громади.
23.12.2023ДЛЯ ДОВІДКИ:
СУЛТАН ХАСЕКІ
Кримська народна казка
Ч. 1. Султан Хасекі (незрівняна принцеса)
Ч. 2. Султан Хюррем (королева-насмішниця)
Кримський фольклор – сукупність казок і пісень кримських татар, караїмів, кримчаків (три корінні народи), урумів, румеїв (кримські греки, депортовані московітами на Азов в 1778 році), кримів (кримські цигани), вірменокипчаків та кількох інших історичних народів Криму.
Для казок Криму характерне переплетіння героїчного, ліричного і фантастичного. Від питомої ваги кожного елемента, а також форми, залежить і жанр.
Кримські казки існують у коротких і розлогих версіях, тому що перші надаються для стислого спілкування, другі ж – щоби зайняти увагу тривалий час, наприклад довгої подорожі. Дитячі та дорослі версії одного сюжету також помітно відрізняються.
Історія про «Незрівняну принцесу», Султан Хасекі, зустрічається в караїмських письмових повістях (меджума), кримчацьких письмових збірках (джонка), а також у казках кримських татар (масалар).
Вірогідно, що в основі сюжету лежить історія жінки, відомої на Заході як «Роксолана» — на це вказують, зокрема, обидва прізвиська героїні казки: перше з них згодом перетворилося на офіційний титул, друге залишилось в історії як особисте придворне ім’я.
Образ кмітливої, життєрадісної, дуже розумної і водночас вкрай ризикової жінки (як би тепер сказали, на межі високоінтелектуального соціопата) Султан Хасекі сильно відрізняється від образу бідної, замученої, засмученої, готової до героїчного протистояння Роксолани західних, українських і російських літературних творів.
Легенди про веселу кмітливу наречену (а потім дружину), що сама себе зробила царицею, були популярні ще на давньому сході, починаючи з Семіраміди.
Ймовірно, казки про Султан Хасекі занесли в Крим меддахи – професійні казкарі з Туреччини, бо в них збережено риси й деталі османського життя. Підхоплені кримськими казкарями (масалджи) і записані, кодифіковані, відредаговані в рукописних збірках кримчаків та караїмів.
Пропонований текст – “доросла” версія, скорочена для публікації, позбавлена передусім повторів і посилень думки різними виразами, незвичними для західного читача. Скорочення не стосуються сюжету, також збережено особливості стилю.