Роман Валентина Чемериса “Ольвія” нагадує оповідь про “важку жіночу долю” і, здавалося б, уже цим мав заслужити на увагу — зрештою, серед української історичної белетристики практично нема великих текстів, де б у ролі головної героїні була “просто жінка”. Героїв-чоловіків, які є не чим іншим, як збірним образом архетипу, — скільки душа забажає, особливо у творах на козацьку тему. Жінок, якщо це тільки не видатна історична особистість, здається, немає зовсім.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Сам сюжет дещо нагадує романтизацію насильства. Міркуйте самі: спочатку головну героїню насильно віддають заміж за скіфського вождя, причім буквально з перших днів вона взнає про звичай убивати дружину вождя в разі його смерті і класти її в могилу до покійного чоловіка; потім з’ясовується, що сліпа рабиня, яку приставили слугувати Ольвії, — насправді її рідна мати, яку колись за подружню невірність батько дівчини продав скіфам. Далі все виглядає, наче Ольвія приречена повторювати долю своєї матері, за винятком окремих деталей — вона народжує доньку, забобонний чоловік-вождь (у якого вже четверо старших доньок від попередніх дружин, висланих у далекі кочовища) вважає, що вона зробила це зумисне, відхиливши волю богів. Ольвія змушена втікати, аби не бути проданою в рабство. Під час втечі вона спочатку зустрічає самотнього скіфа-мисливця, потім натрапляє на кочовище іншого скіфського роду, глава якого збирається подарувати її своєму патронові з могутнішого кочовища. Зрештою Ольвія з дитиною потрапляє до рук персів — як і в багатьох творах на скіфську тему, дія “Ольвії” розгортається на тлі перського вторгнення у Скіфію. Там її розлучають з дитиною, яку, найімовірніше, вбивають. Ольвія і цього разу зуміла втекти — за допомогою свого колишнього коханого, який завербувався у перське військо і вирушив з ним у Скіфію, вважаючи це нагодою відплатити чоловікові героїні. Врешті Ольвія потрапляє назад у чоловікове кочовище, де її зустрічають як господиню. Втім, найцікавіша метаморфоза — тепер вона вже закохана у свого законного чоловіка Тапура, тоді як Ясона, який її врятував від загибелі у перському таборі, вважає слабаком. У світлі всього попереднього це нагадує радше варіант стокгольмського синдрому разом із романтизацією насильства. Зрештою Ольвія і Тапур порозумілися, здається, ніщо не заважає почати все спочатку, але тут її вбиває напівбожевільний перс, який відбився від своїх у степах.
У принципі, така доля головної героїні, здається, дозволяє преспокійно читати книжку в контексті саме жіночої дискримінації в історії і старого прислів’я “пани б’ються, а в козаків чуби тріщать”. Але заважає дві обставини. Перша — станом на 1970 роки феміністична повістка серед українських белетристів була не надто популярна, доказом чого, зокрема, є сенсаційність “Польових досліджень...” Оксани Забужко і студій покійної Соломії Павличко. Причина цього не тільки у патріархаті, а й банально в тому, що у ті роки доводилося більше перейматися тим, чи буде кому писати українською в наступному поколінні і що взагалі станеться з українською ідентичністю поза Києвом і Західною Україною. Причина друга — для опису драм і колізій конкретної групи вже і тут цілком досить соціальних жанрів. А якщо вже лізти в минуле, то є класика жанру — історія умовної покритки Катерини чи українки, якій шлях до кар’єри перекривають її стать і походження. Такого у ХІХ столітті було море, тож для опису “лихої жіночої долі” цілком не доводилося описувати аж сиву скіфську давнину.
А тимчасом уже на старті позиціонування Ольвії щодо інших дійових осіб і сил звертає увагу певна її відчуженість від умовних “своїх”. Мати героїні невідома; ім’я — це назва її міста; батько архонт Родон, по суті, відчужений від неї і справляє враження такого собі Катона на мінімалках — усе, що робить, він аргументує благом міста і держави, в тім числі й насильницький шлюб доньки, який цим словом і назвати важко, адже Ольвією радше відкупилися.
Тут треба зауважити, що маємо явний перегук з іще двома сюжетами — класичним літописним про похід князя Володимира на Корсунь і сюжетом Івана Білика у “Не дратуйте грифонів”. Ідеться про те, що грекиня стає дружиною чи то скіфа, чи то руського князя в результаті військового походу останнього. Як і у випадку з Ольвією, це навіть не шлюб, а, по суті, спроба відкупитися жінкою.
Після прощання з рідним містом Ольвія опиняється в ситуації, коли вона змушена зживатися з новим для неї світом, хоче того чи ні. Найцікавіша тут тема, яка наскрізь проходить крізь “скіфо-перські” сюжети, — це відносини Ольвії з жіночою частиною свого роду, тобто власною матір’ю і донькою. Історія починається з того, що після народження дочки замість сподіваного сина Тапур погрожує Ольвії продати її у рабство. Тієї ж ночі, зразу після пологів, сліпа рабиня-грекиня, яка прислуговувала Ольвії, намовляє її втікати, поки ще вільна, разом із дитиною. Так Ольвія потрапляє у перський табір, де і втрачає доньку. Вже після повернення у табір чоловіка перше, що довідується героїня, — що рабиня, яка допомогла їй утекти, при смерті. А останнє, про що вона взнає, — що саме ця рабиня Мілена і є її справжньою матір’ю. Після цього відкриття Ольвія відмовляє батьковим послам у своєрідній “евакуації” до рідного міста з охопленого війною степу — і це чи не єдиний психологічно вірогідний епізод. Бо у всьому іншому явно дещо завелика кількість раптових втрат і впізнавань. А те, що тільки після втрати і матері, і дочки Ольвія по-справжньому зближується з Тапіром, таки дивує. Виникає враження, що маємо справу з чимось на кшталт болісного переродження, ціною за яке є повна втрата свого коріння і права на самовідтворення власного культурного “я”. Таке можливо, тільки коли носій ідентичності робить вибір між взаємно ворожими спільнотами — тільки у цьому разі спільнота, яка його приймає, може зажадати повної відмови від попередньої спільноти і демонстрації лояльності в додачу.
Загалом увесь сюжет справляє враження “блукаючої ідентичності” між сильними сторонами-протиборцями. У романі це греки та перси, а їх протистояння не здатні приховати навіть тривалі позірно дружні відносини, опису яких Чемерис присвячує достатньо місця. “Грецьку” ідентичність героїня зрештою відкидає, відповівши відмовою на бажання батька побачитися з нею, аргументуючи долею віднайденої матері. Цей момент символічний — адже виявляється, що шлюб батьків був вимушений, хоч вони обоє походили з одної спільноти. Але врешті факт насильства ставить Ольвію перед необхідністю вибрати одну зі сторін у протистоянні батьків, яке триває і по смерті. І тут привертають до себе увагу дві деталі — “зацикленість на державі” Родона і момент знайомства Родона і Мілени, яка привертає його уяву своєю вітальністю і повнотою життя. Так пробивається аналогія не з ким іншим, як із Росією: яка теж зациклена на великодержавництві, яку Україна приваблює саме вітальністю — але у вельми специфічний спосіб, викликаючи бажання упокорити і придушити. А порівняння відносин України та Росії з насильницьким шлюбом на той час уже не було чимось новим і унікальним — новаторством була б хіба відкритість такого порівняння, для якого треба було принаймні опинитися поза досяжністю Москви (як приклад — Богдан Лепкий у міжвоєнній Польщі). Це ще глибше і проникливіше з огляду на те, що Росія повсякчасно претендувала і претендує на візантійську спадщину у значенні грецької.
За такою логікою, доцільно порівняти Персію з нацистською Німеччиною. І тут теж знайдуться гачки — наприклад, щедрі описи магічних обрядів, акцентуація на царських безсмертних, які вочевидь мали бути аналогією СС, наголос на “вищості” персів. Звісно, додає химерності згадка про пошуки “арійства” нацистами на Сході, у тому числі в Персії.
Ким же тоді є Ольвія (зрештою, і Ясон)? Найімовірніше, їхні життєві перипетії — це алюзія до колізій тих, хто, будучи відторгненим одною імперією і не бажаючи служити іншій, мимохіть знайшов себе в одній з поневолених націй. Тоді стає зрозумілим насильницький шлюб адже вибір не був добровільним — або ж еволюція часом починалася з приїзду зі “завданням партії”. Очевидна також утеча від “чоловіка” — це не що інше, як спроба за всяку ціну таки повернутися до “своєї” імперії, яка принаймні звична. Перипетії навколо матері та доньки теж зрозумілі — це, найімовірніше, алюзія до того факту, що прийняття ідентичності підкорених найчастіше означає повне відкидання ідентичності пануючих. Хоча, з іншого боку, остаточним поштовхом до фінального вибору є не що інше, як усвідомлення правди про своє справжнє місце у попередній спільноті — про це і йдеться, мабуть, у сюжеті останньої розмови Мілени з Ольвією.
Можливе і паралельне прочитання, базоване на традиційній звичці ототожнювати Україну з жіночою постаттю. Тоді маємо пряму алюзію до конфліктів покоління українців часів Другої світової війни: спочатку кинуті однією імперією в її авантюру, змушені фактично самі давати собі раду, частково розраховують на імперію-конкурентку — втім, у безпосередній зустрічі з нею не погоджуються на роль маріонеток, за що і розплачуються, а водночас у воєнній круговерті приходять до власної ідентичності. Це неминуче вбиває імперію, з якої все починалося, — на що натякає смерть Родона, але аж ніяк не гарантує визволення від усіх небезпек — а тут уже натяком є загибель самої Ольвії.
17.03.2023