Греки в українській белетристиці, їх колективний образ — доволі парадоксальний випадок. Роль у сюжеті персонажа-грека переважно неоднозначна, антагоніст-грек (точніше, візантієць) зазвичай віддалений у просторі. Складними є і сюжетні переплетіння взаємовідносин між умовно українською стороною та грецькою.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, найцікавішим є інший крен — гендерний. Якщо у тексті історичної повісті з’являється грек, це переважно буде жінка. Якщо місце героя-грека ближче до логічного центру розповіді і, відповідно, головних героїв — це напевно буде саме жінка. В українській белетристиці греки – другорядні персонажі. Навіть коли головний герой (як, скажімо, Сивоок у “Диві” Загребельного) тривалий час перебуває у Візантії, складно сказати, щоби хтось із персонажів-греків мав особливе значення — радше вони всі проходять біля нього у той чи інший час його життя. В інших творах на теми Русі картина подібна: греки — це посли, купці, імператори на прийомах, тобто ролі безсумнівно значущі, але з дуже обмеженим діапазоном дії і впливу на розгортання сюжету.
Цим дивацтва не закінчуються. Наприклад, існує два сталі сюжети, які мають стосунок саме до грекинь. Насамперед це численні більш чи менш детальні оповіді, які стосуються Анни, візантійської дружини Володимира Великого. І хоча в історії Русі можна дошукатися й інших сюжетів, пов’язаних з імператорськими династіями Візантії, тема Анни однозначно на першому місці. “Княгиню Романову”, попри явний візантійський виток у передмові, навряд чи варто враховувати, позаяк візантійське походження дружини Романа Мстиславича і матері Данила Галицького сумнівне. Друга група сюжетів стосується грекинь серед скіфів. Тут на перше місце виходить стабільна тема насильного одруження і спроб за всяку ціну повернути обставини на свою користь.
Й отут, власне, маємо справу з першим “дивацтвом”. Сюжет про завоювання собі грецької дружини настільки частий і цілком не має аналогів відносно представниць інших націй, які трапляються в українській історичній белетристиці, що інколи мимоволі виникає підозра, чи раптом ніхто нічого ні в кого не списав. Не виникає запитань щодо описів історії Анни, тут різниця лише в напівтонах: якщо одруження з нею у Скляренка — певна гарантія “доброї поведінки” Візантії, то в Біликовому “Похороні богів” це результат свідомої гри на одруження з василісою. Мало того, у тому ж “Похороні богів” дружина ще одного великого князя, Ярополка, Марія – узагалі викрадена з монастиря у Болгарії черниця-грекиня.
Втім, у сюжетах на основі літописних даних є певна достатньо відома основа, наявність якої зобов’язує. Але аналогічна тема з’являється і в “греко-скіфських” сюжетах, а там чогось схожого на творіння Нестора і близько нема. В “Ольвії” Валентина Чемериса скіфський вождь Тапур з’являється за дружиною з цілим військом. Те ж проробляє Скіл у “Не дратуйте грифонів” — приходить під міські мури по наречену з усіма своїми воїнами. Як і в “Ольвії”, дівчину видають силою, щоб уникнути руйнування міста. Відрізняється тільки фінал долі обох жінок — Ольвія зрештою гине від перської стріли, Кіно ж стає могутньою василісою-матір’ю і намагається за всяку ціну втілити всі свої плани.
Навіть якщо припустити, що письменники гуртом списували одне в одного, виникає питання — а чому саме ця тема? Чомусь не виникло бажання витворити подібний “мандрівний сюжет” у випадку польок, туркень, татарок чи інших.
Наступна повторювана (і тому дивна) деталь — те, що всіх без винятку грекинь переслідує фатум токсичної родини. Принаймні з чоловіками, тобто батьками та братами, точно. Ольвію і Кіно владні батьки видають заміж за “варвара” — скіфа; Анна, хоч і уроджена василіса, змушена підкоритися братові-імператорові...
Але і з жіночою ріднею не легше. У випадку Ольвії з однойменної повісті Валентина Чемериса мати, яку головна героїня шукає все життя, знаходиться в образі рабині, дочка ж самої Ольвії гине зовсім маленькою. Про нормальне спадкоємство по жіночій лінії, як бачимо, не йдеться у принципі — лише розірвані нитки.
У грекинь зі скіфської трилогії Івана Білика та ж проблема. Кіно, мати-грекиня головного героя, скіфського царя, начебто бере під свою опіку дочку одного з керівників Ольвії, Герміону, — але використовує її як інструмент для досягнення своїх цілей. Її мотивація — відплатити всім за свій насильницький шлюб. Причому, схоже, для неї проблема не так у тому, що шлюб силуваний (зрештою, в ті часи мало якій бодай мінімально знатній чи заможній дівчині щастило одружитися з тим, із ким хотілося) — а в тому, що за чужинця. До речі, подібну драму переживає й Ольвія: вона згодна на насильницький шлюб із греком, який закінчиться фактичним ув’язненням на жіночій частині дому й упокоренням постійними зрадами чоловіка з гетерами і рабинями, але не може примиритися з тим, що її силуваний наречений — скіф.
Навіть у випадках відносно “нормального” спадкування, з присутньою матір’ю, все одно ситуація далека від прийнятного. Саме цей випадок демонструє собою порфірородна Анна, візантійська принцеса і велика княгиня київська. У вирішальний момент у сюжеті Скляренка мати Анни Феофано демонструє не що інше, як великодержавницький цинізм, пояснюючи дочці, що любого серцю нареченого їй не бачити як своїх вух без дзеркала, царствений брат її не любить і так чи сяк використає як розмінну монету у своїх політичних розіграх, але у конкретній ситуації вона може розраховувати на сатисфакцію — стати тією, яка підкорить Русь Візантії культурно, зробить її маріонеткою Константинополя.
Феофано не оригінальна — саме “державним інтересом” аргументують батьки Ольвії та Кіно їхнє одруження з “варварами”.
До всього, дуже часто ці політикині поневолі уже в заміжжі зустрічають співвітчизицю у ролі рабині чи служниці. Так сталося з Ольвією, до якої приставляють рабиню-грекиню; така ж доля чекає ще одну, менш помітну грекиню Марію, полонянку і дружину князя Ярополка у “Похороні богів”, — її повірницею стає служниця Леоніда. Відносно високий статус Леоніди в ієрархії слуг (вона ключниця) не змінює генерального факту.
Що ж у підсумку? Маємо, по суті, унікальний варіант, коли жінки одної національності ніби повторюють той самий сценарій. Закрадаються думки про плагіат – занадто все подібне в деталях. Але навіть якщо припустити “творче списування”, то виникає питання — чому таке стійке позиціювання стосується саме грекинь? Який стереотип вони обслуговують? Чи що намагаються через них передати?
Бо щодо жінок інших народів навіть відносно стійкі стереотипи не дають у фіналі настільки стійкого шаблону в художній літературі. Це вже навіть не рольова модель, а радше стійка стереотипізація. Достатньо порівняти, наприклад, з польками: попри стереотип “звабниці”, польку можна зустріти у купі ролей — від стереотипної починаючи (привіт прекрасній воєводівні з “Тараса Бульби”) і до цілком компліментарної Олени Стеткевич у Юрія Косача. А ще ж цілий ряд польок у Андрія Чайковського з різною позицією і вибором відносно України й українців, персоніфікованих у козацтві. З туркенями і татарками теж немає дефіциту ролей — починаючи від владної валіде і закінчуючи сільською відданицею в Криму напередодні щасливого шлюбу.
Що ж відбулося з грекинями? Тут вартує придивитися, у якій ролі виступала Візантія, бо саме цю країну представляють умовні “греки”, та як позиціонували грецькі колонії у Причорномор’ї ті письменники, які вдавалися до скіфської теми.
Передусім варто пригадати, що Візантія була одним із варіантів “дозволеної імперії” — у тому сенсі, що на матеріалі сюжетів про відносини Русі як предтечі України і Візантії як тогочасної наддержави можна було завуальовано описати ті чи інші стійкі сюжети відносин України та Росії у її черговій ітерації. Додаткового “шарму” надавав факт претензій Москви на візантійську спадщину. Як наслідок, відкривалися широкі можливості для варіацій на тему відносин особистості та держави, як і більш класичного «нація проти імперії». У контексті «скіфо-грецьких» сюжетів додатковою сприятливою деталлю була наявність у реальності великої кількості «простих» греків з їхньою зверхністю до «варварів» — з них можна було легко виписати алегорію на ту частину «інтернаціоналістів», які зверхньо дивилися на все неросійське як «сільське» та «відстале». З іншого боку, на цю ж паралель можна було навісити силу драм і колізій, які на побутовому рівні породжує саме взаємна нерівноправність двох спільнот, що повсякчас взаємодіють.
Десь на цьому етапі починає кидатися в очі те, що грекинь описують фактично як інструменти, причому передусім власної батьківщини. Тому часто виникає спокуса прочитати “грецькі сюжети” передусім як тему інструменталізації жінки політикою, підпорядкування її політиці, де суб’єктами є чоловіки. Без сумніву, можна і так. Але якщо спробувати “перекласти” позицію, у якій зазвичай опиняються грекині, то напрошується тлумачення “солдата імперії”. Точніше, солдатки.
І тут важливо також зауважити, що жіночі персонажі часто безпосередньо відповідальні за теми і сюжети, пов’язані з передачею традиції, культурою, спадкоємністю. Якщо чоловіки представлені в іпостасі відвертої сили і влади, то жінка — це м’яка сила, яка діє через емоції, мораль, культуру, особисті прив’язаності. Та й навряд чи варто нагадувати про традицію персоніфікувати країни через жіночі образи.
Отож, грекині – не що інше, як персоніфікація не просто «солдата імперії», а саме того його варіанта, який мусить повністю пожертвувати власною особистістю задля цієї самої імперії. На особистому рівні це навряд чи було б їхнім вибором, та й цей силуваний вибір завжди закінчується для них погано. Втім, погано він закінчується і для імперії — невипадково всі ці гречанки поголовно втрачають дітей, які гинуть від хвороб, їх убивають, вони вбиваються в нещасних випадках, зрештою, стають жертвами власних нерозважних кроків. Це натяк: плід імперського насилля завжди отруєний — скільки не засилай м’якої сили, її перемелють. Спільноти, яких намагаються створити силою, не працюють, вони мертвонароджені — й отут уже вирок «совєтскому народу», який посилено клепали саме в час написання чи не всіх згаданих у тексті творів.
І знов-таки — чому грекині? Думаю, пояснення просте — реальні грекині в історії України достатньо віддалені від ХХ століття, а епоха, коли вони жили, практично не має явних алюзій чи матеріальних подібностей до реалій ХХ століття. Отже, і шанси випадково «спалитися» були порівняно невисокі. Доказом цьому припущенню – творча доля, наприклад, Романа Іваничука, який використовував для шифрування епоху раннього модерну і відносини українців з турками і кримськими татарами.
07.04.2023