Текст Валентина Чемериса писався — і тим більше видавався — уже в часи, коли не було потреби використовувати історичні події в якості езопової мови. Можна сказати, що на початок 2000-х, коли було вперше опубліковано книгу, історична белетристика врешті повернулася до своєї функції служити інструментом і механізмом принципу, який сформулював ще Цицерон: “Історія — учителька життя”.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
З іншого боку, це не означало, що історична белетристика перетворилася на суто розважальний жанр. Навпаки, поступово почали проявлятися теми критичного осмислення української історії, постколоніальна і постгеноцидна перспективи. І хоча надто сміливо говорити про свідоме її задіяння на межі 1990–2000-х, але існує й авторська інтуїція. Зрештою, стосовно постколоніального аспекту ніхто не скасовував такого пасажу, як “боротьба проти загарбників”.
Крім того, серед письменницького товариства мав (і зберігає донині) свою силу автостереотип “володаря дум” та “вчителя нації” з претензією на глибокодумність навіть у легких жанрах. Така постановка проблеми досі заважає нам створювати україномовний “легкий” контент без “другого дна”. З іншого боку, навіть “легкі” жанри об’єктивно несуть на собі відбиток того, що в момент постання тексту, пісні чи чогось іншого відбувається у спільноті та суспільстві.
Отож, перед нами “Смерть Атея” Валентина Чемериса, видана уже в 2000-ні й написана теж не в радянський період. Історична основа твору — протистояння Македонського царства та скіфів, персоналізованих у царі Атеї. При цьому дев’яносторічний Атей має свій клопіт — занадто владолюбного старшого сина, який відверто очікує батьківської смерті, аби зайняти трон, та невідь-де пропалого молодшого й улюбленого. Філіпп із подачі свого радника Антіпатра вирішує використати родинну драму Атея та слабкості його власного сина — з черговим посольством присилає скіфові вродливу рабиню Фію. Власне поява красуні й запускає деструктивні процеси — вона зваблює Гелона і запаморочує йому голову настільки, що той зрештою зважується вбити батька. Також вона опосередковано причетна до вбивства Гелоном дружини молодшого брата, Донії.
Зрештою, убивством Атея все не завершується. Ще до вирішальної сутички з македонцями з рабства повертається Орік, що відразу ж запускає суперництво між братами. Втім, поки живий батько обох, він же цар Атей, ситуація тримається в рамках. Після загибелі Атея владу отримує Гелон, але втрачає її, коли стає відомо про його роль у вбивстві батька. Втім, це не означає щасливого кінця — проти Оріка скіфи теж повстають, не пробачаючи йому спроб дещо підкоригувати звичаї степовиків. У кривавій завірюсі гине і Фія.
Врешті стає зрозуміло: смерть Атея — це тільки алегорія до розповіді про загибель могутньої держави. Причому загибелі зсередини, як через внутрішні приховані проблеми, так і через дію “м’якої сили” ворога.
Якщо задля експерименту поглянути на взаємини Атея, Фії, Гелона й Оріка як на алегорію чогось іншого, вочевидь з історії України, то проявиться цікава річ. Старший брат підступно вбиває батька, користає з того, що молодший брат у рабстві, забирає собі його дружину (яку пізніше вбиває), але врешті його наздоганяє справедлива кара.
Якщо спробувати прочитати все це як алегорію взаємовідносин Росії й України, то знущання Гелона з Оріка видається алегорією до присвоєння Москвою української культури та використання українських ресурсів для розбудови імперії. Убивство дітей і дружини Оріка, вочевидь, постає персоніфікацією геноциду, якого зазнали українці, — їх хотіли знищити, аби користуватися ресурсами їхньої землі. Невипадково Орік винуватить брата не тільки у пропажі дружини й дітей, а й у тому, що Гелон захопив і не віддає його стада й інші добра. Як тут не згадати про те, що масові протести, свого роду “пробудження” від застою, спровокував Чорнобиль (наочне свідчення того, що “центр” просто використовує Україну як ресурс), а також тему поділу постсовєтського майна — дуже актуальну у 1990-х, відому ширше передусім через колізії з Чорноморським флотом.
Атей у цьому всьому постає персоніфікацією не чого іншого, як.... СРСР. Але не в розрізі “тюрми народів”, а в розрізі все ж таки в чомусь “своєї” імперії, де просто попався “неправильний” актуальний зверхник — а ось покійний був те, що треба. І тут вельми прикметне те, що книжковий Атей думає про синів: Гелон хоч і нелюбий, але більш пасує для влади — мовляв, жорстокий, “по трупах піде”; а улюбленець Орік “занадто добрий”. Загалом відносини обох синів Атея прикметні теж взаємним позиціонуванням — обоє виявляються представниками, кажучи згрубша, двох конкуруючих течій, умовно консервативної й умовно модернізаційної.
Промальовується прозора алюзія до Горбачова та його “консервативних” суперників, які врешті влаштували ГКЧП. Тимчасом Горбачова чимало представників старшого покоління (причому старшого навіть щодо батьків сучасних тридцятирічних) вважали занадто м’яким. А от уже відносно кого вважали м’яким, визначало політичні симпатії людини — консервативні у сенсі повернення до “застою” чи модернізаційні у сенсі демократизації.
Хоча у місці, де йдеться про, так би мовити, ідейну опозицію двох братів, напрошується також відгук до популярної якраз десь на початку двохтисячних теми впливу на наші історичні невдачі наших же внутрішніх спорів. За великим рахунком, ішлося про переспів частини історіософських шукань міжвоєнного періоду у тій їхній частині, де критикували як не боярські інтриги, то старшинські бунти і “бігання до Москви”, що триває досі у перманентних закликах до єдності всіх політичних сил, за винятком хіба явно проросійських.
Це вже не так про Росію й Україну, навіть з урахуванням того, що подібні аналогії зазвичай дуже приблизні, — а про той “невидимий слід”, який залишили у головах старшого покоління, якому випало довше жити під ковпаком імперії, десятиліття обертання в орбіті політичної переваги Росії. Ідеться про автостереотип себе самих як лагідних, добрих, але нещасливих і систематично кривджених долею та “старшим братом”. Натомість усі риси, які зазвичай асоціюються з успіхом і силою, насамперед отримують суттєвий крен у бік асоційованих із насильством (невипадково акцентується на нечутливості і жорстокості Гелона) а також асоціюються із ким завгодно, тільки не із самим собою. Сюди ж вочевидь слід віднести явний виток “спільного походження”, який видно через родинні відносини.
Характерна також доля жінок обох братів. Жінки Гелона — безмовні, автор постійно наголошує на їхньому рабському, приниженому становищі. А водночас вони ж часто стають свого роду мотиваторками Гелона на щось погане. Донія після того, як стала дружиною Гелона, виглядає там як цілковито чужорідне явище — і врешті оточення знищує її, що показано через сцену її вбивства. Натомість як дружина Оріка Донія аж ніяк не була рабинею свого чоловіка — навпаки, у її спогадах постає щасливий шлюб двох закоханих. Втім, не все так просто: дівчина впала в око Орікові, коли останній приїхав у її рідне плем’я скіфів-орачів збирати данину. У сцені знайомства Донії й Оріка добре помітно саме переляк дівчини, тож те, що вона радше щаслива в шлюбі, трактується як її особиста удача.
Про що тут насправді? Вірогідно, не про що інше, як поведінку з умовним “народом”, відповідно, “консерваторів” та “демократів”: якщо перші — прихильники сили і насаджування покори (що в реальній історії вилилося, зокрема, у ГУЛАГ), то другі пропонують демократичний і полюбовний метод вирішення питань. У книзі спроби Оріка умовно “демократизувати” скіфів закінчуються змовою проти нього вельмож його батька — як тут не згадати знов-таки ГКЧП.
Хто ж така Фія у всьому цьому хитросплетінні? Досить явно вона уособлює поширений у літературі образ звабливої і спритної чужинки, яка запаморочує голову необачному героєві та зрештою губить його. Власне, оця сама згуба через чужинку і є основним сюжетом книги.
Але вже на самому початку читач довідується про прикметну рису Фії — вона рабиня. Рабиня, яка вдає з себе аристократку зі свого народу і завдяки цьому пробивається у привілейований прошарок рабів, стає покоївкою у домі наближеного придворного царя Філіппа — Антіпатра. З іншого боку, цей же факт її удаваної знатності служить підставою для самовивищення дружини Антіпатра перед іншими знатними македонянками — мовляв, у мене навіть покоївки не з простих. З часом, проте, апетити Фії зростають — у неї закохується Іолай, син Антіпатра, і перед нею з’являється перспектива стати невісткою одного з наймогутніших аристократів Македонії. Аби позбутися клопоту, Антіпатр відправляє Фію “солодкою пасткою” для скіфського царя та його сина.
У скіфів Фія спокушає старшого сина Атея і доводить його до вбивства батька у найвідповідальніший момент бою проти македонян. Гелона після виявлення гріха виганяють у степ, де він стає жертвою одноплемінників Фії — фракійців. Фія стає наложницею Оріка, заміняючи йому покійну Донію, але під час заколоту знаті проти Оріка гине від стріли.
То про що ж ця фігура у книзі? Передусім це варіант “солдата імперії” у жіночій іпостасі, який, схоже, у Чемериса з’являється мало не відразу в його історичних сюжетах. Але якщо у “Ольвії” ці, якщо бути точним, “солдатки” беруться з представниць колонізатора, то тут уже складніше — йдеться про використання жінок підлеглого народу в інтересах імперії, яка їх і підкорила. Такий раб може навіть мати всі ознаки вільного, але за найменшу спробу справді дорівнятися до “панів” буде покараний — причому часто це покарання буде обставлене як честь або свого роду випробування, що і відбулося з Фією.
Далі у скіфів вона виконує своє завдання — але тут кілька деталей. Насамперед, у ході розвитку сюжету стає зрозуміло, що якби не було Фії, зі знищенням скіфського царства, цілком імовірно, впоралися б і самі скіфи — протистояння двох братів є ще й персоналізацією внутрішньосуспільних контрастів. Крім того, сама Фія проходить певну еволюцію. Насамперед, у неї змінюються пріоритети — з часом вона закохується в Оріка і вже не прагне дорівнятися до своїх колишніх поневолювачів.
Власне, саме Фія — чи не найскладніший образ для розшифрування. Специфіка її ролі разом з можливою персоніфікацією у скіфах СРСР змушує підозрювати, що йшлося про якихось “капіталістичних ворогів” — зрештою, чимало представників старшого покоління, навіть не палких прихильників комуністичного вчення чи москвофілів, зберегло на підсвідомості конспірологічні уявлення про таємних ворогів, які розвалили СРСР. Чіпкість цієї моделі пояснюється не лише інерційністю людської натури, а й потребою витіснити власну розгубленість у новій реальності 1990-х та й просто раціоналізувати несподіваний злам звичної “стабільності”, яка на тлі потрясінь історичних і сучасних видавалася справжнім благом.
От тільки вся логіка еволюції Фії — це більше про “солдата імперії”, причому саме тоталітарного СРСР, який поступово прозрів, і не останню роль у цьому прозрінні зіграло перебування “на завданні” у вільному світі. Не виключено, що авторові все ж ішлося, наприклад, про тих партійців і працівників силових органів, разом із військовими, які підтримали національне відродження. Але це тільки одна з можливостей. Втім, у такому разі “Смерть Атея” — це радше про приреченість позірно могутньої імперії.
21.04.2023