Не знаю, чи хтось помітив, але всі останні скандали і “срачі”, вибачте на слові, мають у собі одну спільну рису — а саме всі вони так чи інакше стосуються теми відносин між поколіннями. Якщо у випадку “дівчини зі скакалкою” ця тема практично випирала, ще й у своєму крайньому вияві (і, як показали фб-спогади, виявилася тригерною для багатьох, особливо жінок і дівчат), то у темі плагіату міністра освіти все виявилося складніше — почалося з наболілого питання доброчесності, але дуже швидко перейшло на проблему процедур захисту. Отут і відкрився казан — люди масово почали згадувати, як вони не захистили дисертацію, і десь у кожному другому випадку була тема як не керівника та кафедри, які використовували “молоді сили” як “тяглові”, то в’їдливих тітоньок із того ж відділу аспірантури, які “виносили мозок” за формальності. Тут я зрозуміла, як мені пощастило з керівниками, які зразу прагматично пояснювали, що “ось це тобі справді треба, і ми з цим будемо працювати”, — а це “вимагають”, і ми це зробимо, бо треба, але “давай без фанатизму”. Втім, навіть у цьому випадку мене клинило від очевидної безглуздості великої частини формальних вимог — а скільки часу і сил марнується на них у форматі країни, намагалася взагалі не думати.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького
Тим часом подібних сценаріїв маса. Починаючи від побутових і загалом без наслідків (якщо не рахувати, звісно, психологічних для молодшої і тому слабшої сторони) вимог “закрити рот”, якими славиться наша система освіти. І закінчуючи купою історій, коли молодших і енергійніших потенційних конкурентів на місце “старші” завчасу виживали кудись подалі. Такого теж можна почути чимало, хоч зазвичай не публічно.
Зрештою, нещодавні скандали навколо ставлення до російських інтелектуалів на міжнародних майданчиках та інтерв’ю російським журналам — всі пригадуємо кейс Андруховича? — теж мали явну міжпоколіннєву конотацію. Уже тим, що галас зчиняли представники молодшого покоління інтелектуалів, а “старші” захищалися.
Перш ніж перейти до дальшого проговорення, випадає зробити одну принципово важливу заувагу. А саме — відносини між поколіннями аж ніяк не обмежуються конфліктами, від побутових починаючи, світоглядними закінчуючи. Багато хто з тих, кому вдалося чи вдається щось робити, має в анамнезі старшого, який учив, допомагав, пояснював. Мало того — є всі підстави вважати, що успіх чи неуспіх, як би його не розуміти, значною мірою залежить від того, чи пощастило тобі на вчителів, а то й просто старших друзів; і якщо так — це величезне щастя. Причому це щастя потребує обопільних зусиль як “старшого”, так і “молодшого”. Бо мало мати вчителя — треба в нього вчитися. І це є друга причина, чому цей текст — не про особистості.
Але все ж чому на перший план виходить таки конфлікт? Насамперед із доволі простої причини — маємо справу зі зміною поколінь. Ще у 2000-х можна було прочитати, що зміни в країні почнуться, коли до справи прийде покоління 35-річних. То оце ж воно і приходить. Річ дуже природна і повторювана, яка, попри це, заскакує кожну чергову генерацію.
І в актуальній ітерації цього процесу сьогоднішні “старші” перебувають у тій самій позиції відносно молодших, у якій були щодо “старших” своєї молодості. Я прекрасно пам’ятаю тогочасні, з початку 2000-х років, публікації Ярослава Грицака, частина яких потім з’явилася у збірнику “Страсті за націоналізмом” — і який це був “бабах” у всіх відношеннях серед того, що нам пропонували, так би мовити, офіційно. Не менш прекрасно — війни тодішніх молодих письменників з Національною спілкою: о, скільки начиталося філіппік на сторінках “Поступу”. А на рівні побутовому доводилося слухати про “дурнувату музику”, не менш “дурнувату” моду і вічне “не пхайтеся в політику”. Що вже корелювало зі словами “Жовтня 90-го” — “Нехай, хто старший, Скелю лупає...”. Воістину, деякі речі незмінні.
От тільки ніхто не попереджав, що зміна аж ніяк не буде безболісна. Так є завжди — старше покоління не бажає відходити. Недаремно кажуть, що “вчасно піти — це талант”, от тільки “вчасно” — теж річ відносна. Молодь же навпаки поспішає. Ще й війна приспішила процеси і збурила емоції. А багато хто зі старших ще цілком повний сил і працездатний — з якої речі їм усуватися? Фактично, якоюсь мірою маємо щось схоже на поїзд, чиї задні вагони різко прискорилися і напирають на передні.
Уже названого вистачило б, аби суттєво ускладнити закономірний насправді житейський процес. Але є ще одна обставина. Свого часу Ярослав Грицак зауважив про своє і старше покоління — мовляв, додаткову складність створює різниця не лише вікова, а й, сказати б, цивілізаційна. Йшлося про те, що станом на 1990–2000 роки старші були поколінням, деформованим “совком” — абсолютно незалежно від власної чи чиєїсь волі. Тепер же виявляється парадоксальна річ: “молодші” дев’яностих і двохтисячних самі виявляються достатньо травмовані “совком”, в обставинах якого, зрештою, росли і формувалися. І це також дає болісну у відчуттях обох поколінь реальність.
Так, наші “старші” переважно травмовані. “Совком” і ще трохи дев’яностими. Звідси, наприклад, апеляція до віку — це, з одного боку, чистої води компенсація. У “совку” не було поняття безумовної поваги до людини, а ще жити доводилося часто в умовах, які складно назвати людськими — зрештою, це теж фактор банально самоповаги. У результаті апеляція до віку — це просто спроба хоч якось домогтися поваги (або того, що нею має бути). З іншого боку, вагомою складовою настроїв “тихих антисовєтчиків” на заході України та по селах і “малих місцевостях” центральних регіонів був ресентимент, а він передбачав апеляцію до “старих часів” (у випадку України західної — “як то було до війни”, тобто до Другої світової). А це передбачало взагалі майже домодерну парадигму міжпоколіннєвих взаємин — із безумовною покорою молодших старшим і повною відсутністю слова до певного моменту з боку молодших. Всі оті відмови просто чути дітей — це також звідтіля.
Проблема в тому, що повага і все інше в даному разі співрозмірна глибині травми, як це зазвичай є з травмованими спільнотами чи групами, — тобто глибині всього того системного приниження, через яке проходив кожен громадянин “совка”. Чи більше, чи менше. Насправді хочуть не поваги, а рекомпенсації. Тобто просто продемонструвати комусь іншому свою владу, як колись демонстрували йому, “зарізати” чийогось протеже, зібрати свою корупційну “мзду” і тому подібне.
І ще це майже завжди про гостре неусвідомлене бажання бути першим, оціненим — як кажуть поляки, dowartościowanym. Звідси таке гостре сприйняття критики, таке намагання виправдати себе за будь-яку ціну і ще багато чого. І вимоги замалим не тотальної апріорної згоди з усім, що кажуть “старші”, незалежно від інших умов, — це не про повагу. Бо хоч як це парадоксально, але глибина і сила болю витісненої травми системного приниження у тоталітаризмі за своєю пронизливістю десь рівна фальцетові.
Адже тоталітаризм — це завжди проти особистості. Яку він знищує — а як не вдається, то системно принижує і змішує з масою. Інколи здається, що справжнє втрачене покоління — це якраз оці наші старші, які поклали життя просто на фізичне збереження себе і своїх дітей, інколи вступивши для цього по вуха в болото і в результаті так і не отримавши за це бажаної ними компенсації.
На цьому ґрунті буйно виростає логіка “я мучився, і ти будеш мучитися, бо так треба”, виражені у завищених вимогах (надто до жінок) відповідати ледь не за все, включно з погодою. І коли притомніші як ровесники, так і молодші намагаються (і не без успіху) їх стримати, то посил із попереднього речення стрімко перетворюється на тяжку образу: “Ах, не хочеш мучитися? Який же ти нахаба!” І тут же — “от доживеш до моїх літ...” Та доживемо, але без такого багажу.
А ще вони страшенно бояться. За себе. І ще більше — за нас, уже дорослих і повних того досвіду та ідей, за малу частинку яких у роки їхньої молодості, а то й зрілості, можна було щонайменше втратити роботу без шансів знайти нову — позаяк приватного підприємництва як такого не існувало, єдиним працедавцем була держава. Тому і хапають за руки, тому і вмовляють не протестувати навіть проти найочевиднішого маразму. Зрештою, вони поклали молодість на те, аби ми, молодші, просто вціліли.
І саме цей страх буде штовхати їх, зокрема, до продовження і відтворення практик низової (або побутової) корупції. Весь досвід підказує їм, що є тільки два надійні способи не протягнути ноги — або необліковані підробітки і заробітки, або принцип “коло чого сиджу, з того і живу”. Чорнюща бідність, на яку прирікала державна “турбота”, стимулювала, зокрема, триматися посади до гробової дошки і виховувати дітей у дусі “триматися батьків” — бо саме діти і мали стати просто-на-просто годувальниками після того, як стане ясно, що таки доведеться йти з роботи. І саме ця обставина провокувала, зокрема, жорстокі бої за посади і місця праці.
Це означає також, що представники “старших” будуть більш схильні до компромісів не лише внаслідок віку, а й через спогади про те, що саме особисті зв'язки допомагали передусім виживати у перверзійній системі “совка”. Просто виживати. Та й голодні 1990-ті вони пережили у цілком зрілому віці, часом ще й із дітьми на руках.
А ще досвід “совка” також і про те, що вихід на “закордон” — джерело абсолютного впливу і різноманітних переваг. Як і вищий суддя. Не дивно в такій системі координат, що частина “старших” за всяку ціну намагається залишитися у перших рядах тих, хто не просто має вихід, а тих, хто має вихід на тих, хто приймає рішення. Бо саме ці у часи їхньої молодості мали в руках “золоту акцію”, гарантовано були визнаними і поважаними. Це теж досвід гри з нульовою сумою або “переможець забирає все”. Сплав обох цих уявлень спокійно допускає, що можна поводитися з членами власної спільноти, хоч би й молодшими, як із кровними ворогами.
У випадках більш інтелігентних ще додається автоматичне перенесення ореолу божественності на умовний колективний Захід, який у період “совка” був “закордоном”. Після розвалу СРСР ті, хто встигли пройти весь цикл совєтської освіти, з більшим чи меншим успіхом перенесли ореол “старшого брата” на колективний Захід. Тут працювали як інерція, так і травматичне перенесення — Захід був добрий уже тим, що протистояв “совку”. Політики скоро позбулися ілюзій, а частина інтелектуалів не відрефлексували цей “темний бік Місяця” дотепер. І не тільки інтелектуалів.
До того ж, у їхніх головах триває дивовижна дихотомія — вони вимагають безумовної пошани до себе, але водночас претендують на “дитячу” роль щодо своїх же дітей. Простіше кажучи, переносять на них ті всі очікування, які десятиліттями покладали на державу. І тут уже логічний розрив за принципом “або хрестик, або труси”: або ти займаєш перше місце, а з ним і відповідальність; або ти здаєшся на руки інших, але тоді ніякої особливої поваги не чекай — просто “базовий пакет”, який є наслідком правил етикету і концепту прав людини. Хоча насправді це невроз. Коріння якого — у суміші накопиченої дикої втоми і вже згаданому вище бажанні компенсації.
Якщо дозволити собі ліричний відступ, то на тлі цих колізій починаєш краще усвідомлювати точку непорозуміння покоління ОУН і покоління “легального сектора”. Чи в самій ОУН — мельниківців і бандерівців. Кожен фахівець знає, що солідну роль у всіх цих “розбірках” зіграла генераційна різниця. То от як вона виглядала! Молодші не просто рвалися вперед — це було покоління війни, яке на власному досвіді вивчило, які переваги дає швидкість та ініціатива. А старші уперто намагалися реанімувати стандарти спокійнішої епохи, у якій досягли успіху вони самі, — й уперто не розуміли, чому їхній досвід перестав бути авторитетним... Бо змінилися обставини.
Усе сказане вище, звісно, ніяк не означає, що наше старше покоління — глибокі “совки” (а саме так прийнято називати у побуті одночасну реплікацію совєтських соціальних навичок та прояви травми, тими ж “навичками” завданої). Насамперед, багато що залежить від регіону проживання й особистого та родинного досвіду — саме вони впливають на глибину “тарганів”. По-друге, люди різні — є дружелюбні й готові ділитися старші, а є відверто токсичні та закомплексовані молодики і молодиці. Аналогічний поділ стосується всіх поколіннєвих і вікових категорій. А є ще один варіант: поєднання гіпертурботливості відносно фізичних кондицій і повної глухоти щодо всього іншого — оце вже майже певний прояв травми у тому місці, де про суто фізичне виживання. Усе сказане означає, що обом сторонам, окрім боротьби з ейджизмом, варто заглиблюватися у рефлексії над різницею досвіду двох поколінь.
29.03.2023