В українській прозовій белетристиці не так і багато книг про Коліївщину. “Останні орли” Михайла Старицького — чи не єдина з них, подвійно цінніша тим, що написана не в радянський період.
Сюжет, що став мемом, впав жертвою фанатів типажу “берегині” і “дивоцвіту народної пісні” і явив світу чи не найкричущіший випадок сліпоти в тлумаченні того, про що це все насправді.
Неуникненність спадку імперії, і парадокси політичних біографій, і загрозливість намагань слідувати ідеалістичній схемі “за все добре проти всього поганого"...
Історія Володимира Великого, як її написав Семен Скляренко, — це історія про небезпеку непропрацьованого постколоніального синдрому і про важливість власного культурного наповнення.
Тут не буде динозаврів зі синьо-жовтими стрічками на рогах і червоно-чорними – на хвостах. Як створити книжку з історії, щоби вона була цікава, але не профанська?
Про що нам написав Загребельний? Про жіночий досвід ХХ століття? А може, це про наш український народ, з якого збиткувалися спершу російська імперія, а потім совєти?
