Анабіоз

У річницю війни чимало українців справляють враження завислих у якомусь анабіозі. Наче кожен вибрав для себе епоху, яка або найбільше потопталася по його поколінню чи родині, або була для нього особисто найбільш сенсоутворюючою, і відчайдушно намагається знайти в ній відповіді на те, чим є актуальний час і як вийти з нього з мінімальними втратами.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Найстарше покоління тригернуло Другою світовою — переважно у контексті поголовних мобілізацій і колосальних людських втрат. Як наслідок, ми отримали потік плачів на тему повісток, “дитину забирають”, хвилю паніки і вимоги до молодших віком жінок “вбитися заради дитини”. Донести, що часи змінилися і ті трагедії, які супроводжували молодість і материнство цих переважно жінок, були наслідком не нормального перебігу життя, а людоїдства режимів, які правили бал у Центрально-Східній Європі періоду Другої світової і зразу після неї, — річ майже безнадійна. Бо за своєю природою таке пояснення передбачає умоглядне повернення у все те страхіття, а погаратана тригером психіка підсвідомо опирається цьому “руками-ногами і хвостом в додачу”.

Покоління їхніх дітей опинилося у стані “життя нас до такого не готувало”. Насправді до війни готують хіба фахових військових. Проблема в іншому — вирослі у тоталітарній державі, вони за інерцією підсвідомо шукають когось, на кого треба орієнтуватися. Ця група загалом препогано почувається в умовах, які потребують достатньо швидких і кардинальних змін. Тому їхня реакція поступово зводиться до вичікування, коли ж нарешті все стане, “як було”, — факту, що не може стати, вони воліють всерйоз не допускати до свідомості.

Одна з причин цього — досі практично всі кардинальні зміни у їхньому свідомому віці відбувалися цілковито без їх участі, залишаючи за ними суто реактивну роль і ставлячи завдання просто вижити. Апофеозом були 1990-ті — у сенсі кардинальної зміни суспільної та політичної ситуації разом із катастрофічним зубожінням. У загальному підсумку цих людей жене страх “не дати ради” у суто економічному та фізичному плані, а додатково підганяє зростання цін. Та особливо ранить факт “куршевельського батальйону” — бо він явно має кращі шанси вціліти фізично, а ще тим, що свої статки часто-густо надбав за рахунок корупційного доступу до державного ресурсу, тобто концтабірним методом. Чим і заслужив нев’янучу ненависть решти вільновідпущеників — чому він, а не я? Чому він може не хвилюватися, чи виживуть його діти, а я маю? І так далі.

Ще молодші застряли у намаганнях “повернути, як було”. У цьому не було б нічого поганого (зрештою, війна не поставила життя на паузу), якби не два моменти — все це відбувається у парадигмі етики споживання та самореалізації, чия філософія вкрай погано пасує до часів випробувань, а також ці люди намагаються витіснити війну, що виглядає доволі-таки інфантильно. І дратує.

Біда в тому, що до цієї групи, здається, належить чимало людей із владної команди. Що не дивує, позаяк більшість із них — це діти місць, районів і соціальних страт, де загалом не прийнято надто глибоко вникати у справи стратегічні, а горизонт планування — добре, коли рік. І відносна українізація під впливом громадянського суспільства та війни цього патерну не змінила. Що виходить у поєднанні — чудово продемонстрували Потап і виробники алкогольних виробів із “мілітарними” брендами.

При цьому інша частина політикуму, переважно з рядів опозиції, застрягла у парадигмі “боротьби за демократію”. Це викликає сумну посмішку — по-перше, війна загалом погано стикується з демократією як такою, а по-друге, ситуація в країні вже рухається в напрямку, коли треба думати не про демократію, а про те, хто писатиме і редагуватиме “Цивільний кодекс” для Наполеона (він недемократично ввів кодекс, який залишається базою законодавства цілком демократичної Франції на сьогодні).

Підсумовуючи опис проблеми, констатую, що станом на даний момент багато хто внутрішньо “випав” у найбільш значущий чи найбільш звичний свій стан чи то в момент найсильнішої своєї травми і відчайдушно пробує “натягти сову на глобус” — бо жоден із тих станів і часів не пасує до актуальної реальності повністю. Не беруся оцінювати, наскільки таких людей багато статистично. Те, що їх достатньо, аби бути помітними і впливати на погоду у суспільстві, — очевидно. І ще їх усіх об’єднує те, що стосовно актуальної реальності визвольної війни всі вони впадають в якийсь дивний анабіоз, густо замішаний на іншуванні — чи то себе від реальності (“я — маленька людина”), чи то реальності від себе (“те все десь далеко”).

Насправді це доволі-таки природно — людям властиво втомлюватися, “принцип синусоїди” нікуди не подівся. Та й хронічному стресу властиво “вимикати” свідому частину мислення і притуплювати інтелект. А святе місце пусте не буває — взамін придушеному і погаратаному раціо з готовністю приходять патерни проживання і виживання, прописані на підсвідомості. Й отут стає гарно видно, яке враження для кого було найсильнішим і найбільш вагомим — починаючи від дитячих спогадів про Другу світову і повоєнну біду (на заході України ще й партизанську війну, а у центрі та на сході — голод) і закінчуючи двома революціями — Помаранчевою та Гідності з їхнім відчутним-таки посилом протистояння владі. Дехто “застряг” у парадигмі боротьби з корупцією, дехто зразу ж рвонув у внутрішню еміграцію. На персональному рівні варіантів багато — я зазначила тільки найпоширеніші, які добре видно на рівні мимовільних спостережень.

З іншого боку, годі не зауважити, що нас наздоганяють усі наші недоробки у соціальній (а це, зокрема, освіта і соціальні питання) та інфраструктурній сферах. І варто було б полаяти, але тут згадуєш, що у цих сферах мали б давати раду люди з непрорефлексованими історичними травмами, для чого передусім належало повернути відчуття екзистенційної безпеки, а це відбулося тільки у 2016 році, — і розумієш, що добре й те, що маємо. Все ж не можна людину, яка тільки що отямилася від наркозу, змушувати бігти марафон. Крім того, до війни навряд чи можливо повністю підготуватися саме психологічно людині цивільній.

А ще війна знищує шляхи амортизації щоденних проблем і тертя. У результаті те, що є з людством справіку просто в силу людської природи, різко перетворюється на тригер і глобальну проблему — аби після закінчення війни знову перейти в ранг побутових незручностей. Яких ніхто не буде усувати, бо вони непозбувні — як, наприклад, різні типи темпераменту і породжені ними комунікаційні проблеми.

Як наслідок, усі плачі (у тім числі мої власні) про неготовність земляків до війни психологічно — це не що інше, як прояв фрустрації через неможливість “потримати москаля за горло”. Бо спостерігаємо ми цілковито закономірний процес.

Втім, дещо у цьому процесі таки не зовсім закономірне. Насамперед те, що всі наші анабіози перебувають у жорсткому конфлікті, джерелом якого є та прикметна обставина, що всі прагнуть ідеальності у своїй версії. Якщо бути точним, то йдеться навіть не про буття ідеальним, а ідеальний образ і вигляд перед тим, хто потенційно може покарати. Люди фактично бояться дозволити собі бути неідеальними — вже це збільшує напругу. Але далі нас чекає ще один підступ: ідеал — насправді штука суб’єктивна, завжди виникає питання його контексту. Й ось ми маємо цілий ряд контекстів і уявних світів — і кожен із них пропонує свій ідеал. У результаті кожен намагається досягти “свого” ідеалу: на рівні предметного вияву це може бути ідеальний демократ, ідеальна турботлива мама, ідеальний патріот, екзальтований прихильник того чи іншого політика і так далі.

І всі ці ідеали, точніше їхні носії, конфліктують між собою. Насправді ж конфлікт іде не за те, чий ідеал ідеальніший, а за те, чий ідеал дозволить вижити. Бо вся ця наша погоня за ідеальністю, яка начисто виключає дозвіл на проживання емоцій, на агресію, на висловлювання самим і слухання інших, — це не що інше, як угода, нав’язана нам свого часу геноцидним режимом: “Будь такий, як я хочу — і я не чіпатиму тебе”. Не розстрілюватиму, не вивозитиму, не моритиму голодом... Нагадую, що попередні війни, якими нас усіх тригернуло, відбувалися під акомпанемент тоталітаризму з його терористичними практиками щодо власного населення. А позаяк дійсним ідеалом у совєтському тоталітаризмі була переробка людської природи і тотальне розчинення особистості в колективі, то бути таким, яким хоче насильник, означало не бути живим. Не відчувати. Не розуміти. Не слухати і не чути.

Вже не кажучи про те, що колективна й особиста минувшина поколінь, які пережили СРСР, часто була такою страшною, що легше було забути. І після цього левова частка емоцій і ресурсу йшла на забування і витіснення.

А також те, що банально фізичне виживання у СРСР потребувало таких зусиль, за якими на соціальні зв’язки майже не залишалося ресурсу. На нормальні соціальні зв’язки у всій їх повноті — передачу досвіду, проговорення відчуттів, спільне проживання емоцій. А навички, якщо їх не застосовувати або застосовувати в деформованій формі, мають звичку щезати, атрофуючись. Тож у підсумку ми отримуємо інерцію ігнорування емоційного стану і відмову від рефлексії.

Тимчасом проігнорована емоційна сфера вже починає вибухати наростаючою емоційністю на грані істеричності дискусій у соціальних мережах, колективними підлітковими вибриками в історії з “Рьоданом”, незадоволенням виснажених емоційно бійців і намаганнями командування навести лад солдафонськими методами...

Зі суто “колоніального” боку — нам мститься темна сторона “визвольного міфу”. Насамперед, він у принципі не розрахований на тривалий часовий проміжок. Суть “визвольного міфу” — це бравий козак, який вмить розкидає по кутках ворогів і ефектно припечатує перемогу стинанням голови головному негідникові. Реальна ситуація справдешньої війни вписується у що завгодно, але не в цей бравурний момент, і вже напевно суттєво триваліша. От тільки очевидні протиріччя між картинкою в голові та реальністю провокує повсякчасне смикання — “а точно все гаразд?”

По-друге, визвольна міфологія не враховує “небойових” іпостасей боротьби — тобто політичної гри, дипломатії та ще багато чого. Це у кращому разі — бо в гіршому асоціює ці тривалі методи і тактики зі зрадою (бо а чого ж так довго, якщо треба всього-на-всього задіяти вольові зусилля?). Але у будь-якому разі образи та моделі поведінки дипломата, бізнесмена, актора й інших на війні або стерті, або взагалі неприсутні. Не в останню чергу завдяки інерції совєтської пропаганди, у контексті якої всі майже без винятків мають змінити звичний одяг і суспільні функції на автомат з одностроєм і стрункими рядами рушити на фронт. Величезна кількість критики, яка ллється на голови тих, хто на позір ніяк не причетний до війська, викликані саме невідрефлексованим розривом між описаною вище картинкою і реальністю.

Зрештою, “визвольний міф” вимагає абсолютної моральної чистоти й однозначності від усіх представників “народу”. Це частково наслідок інерції колоніального комплексу меншовартості — колонізатор як такий не шкодує зусиль на зрощування у колективному несвідомому негативних автостереотипів про незугарність, лінивство, хитрість, аморальність і так далі підлеглої спільноти, яка начебто стала причиною успіху завойовника, який тепер має місію “зробити з вас людей”. Насправді йдеться тільки про позбавлення ідентичності — невипадково в українському варіанті всі негативні риси в’язалися або з селянином, або зі спотвореним образом партизана. Як наслідок потрапляння у пастки негативного уявлення про себе — що практично неуникненно в умовах тоталітарної монополії на інформацію — формується переконання, що аби перемогти, треба бути просто-таки ідеалом. Будь-які зауваги на кшталт цитування наполеонівської максими “Бог завжди на стороні сильнішої армії” сприймаються замалим як не спроба підіграти ворогові. І це без інерції вже згаданої “угоди з насильником” — “ти робиш, як я хочу, а я не влаштовую тобі жаху”. Проблема в тому, що боротьба проти імперії — це у будь-якому разі злочин з її точки зору.

Отож наші колективні анабіози непогано так підшиті і підбиті страхом порушити фальшиву вимушену угоду з попередніми ітераціями тієї сили, проти якої ми зараз воюємо, що в результаті перебиває чимало шляхів до спокійного усвідомлення ситуації і звикання до неї.

Що ж із цим робити? Боюся, не скажу ліпше, ніж Папа Іван Павло ІІ: “Не бійтеся!”

Самих себе.

Бо імперія вже подихає.