Ледь не з початку війни регулярно стала спливати тема повернення тих, хто виїхав, поганої демографії — яку війна, зі зрозумілих причин, ще погіршить. І мало який сюжет обходиться без емоційного спазму на тему “ми тут усі повимираємо” або “та ніхто не повернеться”. Не скажеш, що тема нова — до вторгнення запеклі суперечки навколо проблеми еміграції або поганої народжуваності теж траплялися регулярно. І вони теж часто характеризувалися підвищеною емоційністю, аби не сказати — істеричністю. Доказом чого є, наприклад, волання “Україна вимирає!” або ж фантастичні плани про різке збільшення народжуваності.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Не є новиною, що якщо обговорення теми раз за разом практично зривається в істерику, то великі шанси, що річ зовсім не в певній проблемі, а в травматичному спадку історії протягом останніх поколінь у тій сфері життя, якої стосується проблема. На рівні конкретному — колективному несвідомому, найімовірніше, йдеться не стільки про демографію і міграцію, скільки про травми, пов’язані з дітьми, дитинством і, беручи ширше, численністю народонаселення.
Тут варто додати роз’яснення. Я в жодному разі не виступаю як фахівець із демографії. І темою моїх роздумів зазвичай є не стільки сама проблема, скільки ставлення до неї. А воно не тільки підвищено-емоційне, а ще й позбавлене внутрішньої логіки — ми вміємо водночас і вимагати більше народжувати (“бо вимремо”), і нарікати на чиюсь багатодітність (“бо хто те все буде годувати”). Перше враження непогано формулюється фразою з анекдота “або хрестик зніми, або труси вбери”. Але насправді перед нами своєрідний “вальс”, у термінах Дж. Герман, гіперзбудження та констрикції на прикладі теми демографії. Йдеться про те, що травма як така залишає по собі два взаємно протилежні бажання: з одного боку зробити все, що можна, для запобігання можливого повторення — а водночас у надії, що наступного разу “пронесе”. От ми і демонструємо, як це виглядає у випадку травми, пов’язаної з кількістю нас як народу і як населення країни. У нашому випадку за нав’язливі вимоги до жінок народжувати за всяку ціну відповідає не лише інерція патріархальних установок, а й гіперзбудження, яке диктує зробити все, що можна, аби лихо не повторилося — або, у крайньому разі, мало слабшу дію. Констрикція ж відповідає за критику багатодітних сімей чи, частково, відмову від народження, “бо не прогодуємо”. Це саме воно — уникання.
Другий симптом, який явно сигналить про наявність глибинної травми, — брак рефлексії над сенсом того ж таки дітонародження. Простіше кажучи, відсутня відповідь на запитання “а навіщо?” Варто нагадати, що травма як така відбувається у момент, коли людина відчуває власне безсилля перед жахливою подією, сенс якої не може пояснити. Вочевидь, якщо травматична подія прямо б’є по відтворюваності народонаселення (а це і є одним з ознак геноциду), то на підсвідомому рівні формується відчуття безсенсовності як життя, так і появи дітей. Мовляв, а навіщо народжувати нових співвітчизників, якщо нас усе одно нищили?
Отож абсолютно справедливе зауваження професорки Елли Лібанової в одному з інтерв’ю (щоправда, у контексті міграції і розмов про “виїхати” ще до вторгнення): у нас активна міграція з України не так від біди, як від браку відчуття сенсу. А це відчуття від достатку не дуже залежить — і з мільйонами в банку можна померти від депресії. З іншого боку, матеріальне благополуччя мало чого варте, якщо немає впевненості, мотивації — сенсу життя, кажучи пафосно.
Яка ж травма, пов’язана саме з демографією, переслідує нас так завзято? Відповідь нескладна — ідеться про невидимий спадок Голодомору, додатково закарбований спадком воєн і постійної “гонки за виживання” на побутовому рівні у СРСР.
Саме травматичні колективні спогади підказують обережну тактику з народжуваністю. Все ХХ століття Україну трясло, тут гинули люди — досягненням було просто вижити. У результаті в людей сформувався підсвідомий страх: хоч що будуй, однаково загине. Наступний висновок — нема сенсу будувати на стале, краще втекти. Бажано туди, де стабільно. Там уже і будувати, і, звісно, народжувати.
На більш предметному рівні маємо справу передусім зі страхом "не прогодувати", який, до того ж, дуже чіпко наклався на рекомпенсацію власного дитинства, де часто чогось бракувало — або батьків (чи одного з них — ті ж заробітки 1990-х), або матеріального достатку, або впевненості у завтрашньому дні, або й усього водночас. Дорослі намагаються дати своїм дітям усе те, чого бракувало їм самим. Й отут спрацьовує травмована свідомість, яка вирівнює все відносно глибини травми: народжуються одна-дві дитини, яких буквально залюблюють, над якими реально трясуться. Це виглядає дуже дико, коли йдеться про дійсно забезпечені сім'ї з гарним внутрішнім кліматом. Але навіть їх переслідує спогад про власне дитинство.
Друга обставина, яка прямо пов’язана з історичним травматичним досвідом і впливає на рішення, народжувати чи ні (у “міграційному” варіанті — “їхати чи ні”) — це гіпервимогливість до жінок, на побутовому рівні відома як “вбиватися”. Це наслідок перекосу у бік колосальної арифметичної переваги жінок внаслідок Другої світової війни, в ході якої тактика “лобових атак” совєтського командування практично викосила ціле покоління чоловіків. У результаті чоловіка як такого почали сприймати замалим не як посланця небес, а від жінки почали вимагати тягнути на собі по максимуму. Жінки тоді справді мусили взяти на себе буквально все, а чоловіки справді були на вагу золота. Здавалося б, це мало зникнути разом з вирівнюванням балансу в арифметичному відношенні, але ні: реплікація через спостереження за зразками і напучування старшого покоління — дуже чіпка річ.
До того ж, реалії Другої світової у Східній Європі означали війну на знищення між двома тоталітарними диктатурами, для яких цивільне населення було ще одною підвалиною сили противника — потенційними робітниками, солдатами, людським ресурсом. У такій ситуації діти чи не найбільш вразливі, позаяк загрожені звідусіль. По суті, вони позбавлені дитинства — допомагають батькам або просто вчаться розважати себе самі, поки старші намагаються забезпечити їхнє виживання.
"Вбитися заради дитини" — це саме та модель дитинства і материнства, яку вони засвоюють. І яка довго після закінчення війни була купу разів повторена у совєтському щоденні, не в останню чергу тому, що совєтський побут — це був суцільний біг із перешкодами, а виростити дитину в умовах постійного дефіциту всього було практично подвигом.
У результаті все, що стосується дітей, розглядається передусім з перспективи потенційної загрози. Наслідок для матерів — вимоги “дати дитині все”. У подальшій перспективі це спричинило повінь гіперопіки й появу "ідеальної мами". При цьому патріархальне суспільство не минає нагоди добити жінку зайвий раз. Наприклад, на тему “ти погана мати, у тебе он дитина поводиться…” — ну як дитина, в принципі, а що?
Й ось тут ми доходимо до теми і народжуваності, і міграції. Комплекс усього переліченого спонукає народжувати одне-двоє дітей і — в ідеалі — лише в ситуації, коли твоє матеріальне становище дозволяє забезпечити і себе, і дитину (причому останню — “за вищим розрядом”). Війна весь цей комплекс тригернула і спровокувала логіку міграції за принципом “поїду заради дитини і не повернуся, доки тут не буде абсолютно безпечно”. Певна алогічність такого ставлення проявляється відразу, якщо взяти до уваги, що більша частина території країни не загрожена бойовими діями чи бодай безпосередньою прилеглістю до них, а серед дітей (та й матерів) є ті, які почуваються значно краще, досить їм опинитися в Україні.
Тут доречно повернутися до теми сенсу — бо його у випадку як народжуваності, так і міграції заміняє або прагматична причина чи потреба на даний момент, або ж пасажі, пов’язувані з традиційною культурою у частині материнства на кшталт “призначення жінки”. Десь по сусідству з цим розташовується логіка “підтримки” емоційно і фізично перевтомлених жінок з дітьми на рівні “от раніше по десять народжували — і нічого”. Складно пояснити, що секрет такої супердемографії — відсутність контрацепції і потреба робочих рук в умовах натурального господарства (а ще варто зробити запас на тих, які помруть в дитинстві!). Але не тому, що дурні чи прагнуть усіляко пригноблювати жінок (хоч на рівні персональному буває всяке, і таке в тім числі), а тому, що тут маємо справу передусім з постколоніальним ресентиментом.
На момент початку травмуючих подій, а саме колективізації, Голодомору і тому подібного (для Галичини — початку Другої світової 1939 року), основна маса українців — це були селяни, які жили у кращому разі всередині процесів модернізації, де все ще зберігалися більшість установок традиційного патріархального суспільства. Тоталітарні насильницькі перетворення повністю змели всі підмурівки, внутрішню логіку і сенси цього суспільства, залишивши лише форму. І далі, згідно з логікою тихого спротиву, це суспільство, включно з темою дітонародження, у підсвідомості стало варіантом такого собі “золотого віку”. Яким воно насправді не було — як не було і пеклом, а тільки породженням обставин, у яких функціонувало.
Але проблема в тому, що в сучасних умовах уся його логіка просто втрачає сенс за суто об’єктивних обставин. Насправді єдиним, що має явний вплив на процес з точки зору молодої жінки, є суто фізичні, фінансові, емоційні витрати у намаганнях вберегти дитину від чогось страшного, що неодмінно станеться, і перспектива постійно доводити, що вона хороша мати. Оцінюючи таку перспективу, не випадає дивуватися, що молоді жінки не бажають народжувати — окрім міркувань суто матеріальних, маємо справу не з егоїзмом, а з неусвідомленим протестом проти “безглуздої і безпощадної” моделі совєтського “жертовного” материнства. По суті, у цій моделі від них вимагається бути не тільки матір’ю, а й нянькою й емоційною обслугою для чоловіків і старших віком людей обох статей.
Молоді жінки (та й чоловіки теж) просто відмовляються народжувати не тому навіть, що не хочуть, а тому, що пам’ятають вічно запрацьовану і знервовану маму і вічно зайнятого тата. До того ж, у багатьох випадках в тата знаходилися ресурси і час на все, крім власної дитини, — навіть якщо це був хлопчик, тобто у нашій квазітрадиційній ідеології “наслідник”, “продовжувач роду” і т. п.
Власне у ході спостережень за цією взаємодією — з одного боку намаганням відтворити за совєтськими лекалами “жертовну” модель чи радше змусити до її відтворення молодше покоління, а з іншого протест цих самих молодших, — непогано видно окремі симптоми “демографічної” травми. Передусім вивчену безпомічність, яка диктує повторювати наявну модель, не наважуючись щось змінити — “а раптом я розбещу дитину зайвою ласкою?”
Але ще більшою мірою йдеться про травматичне перенесення — стан, коли наші вимоги до оточення показують глибину нашої травми. У випадку теми народжуваності й міграції травматичне перенесення — це передусім вимоги до уряду створити ідеальні умови для батьків і дітей, а також уже неодноразово згадані у цьому тексті надвимоги до самих жінок-матерів. Насправді вони просто кричать: “Гарантуйте мені, що пережитий жах не повернеться!” Розумієте? Їм не Європи треба і не самореалізації. Їм насправді треба шкури Путіна замість килимка під дверима. Тільки після цього вони зможуть заспокоїтися і, зокрема, перестануть боятися народжувати.
А ще почнуть долати дисоціацію — тобто стан, коли людина не мислить себе у поєднанні з іншими людьми і середовищем, де живе. На свідомому рівні її мало що в'яже (на несвідомому — дуже багато, але ж туди ще доритися треба) з територією. Звідси, у контексті міграцій, — вибір виїхати замість виправити ситуацію (за винятком тих ситуацій, коли у конкретної людини все справді об'єктивно безнадійно). Одним із симптомів є те, що Оксана Забужко якось назвала “совок вбив у людині задоволення від щоденної праці”. Тобто коли щоденність сприймається як тягар. Робиш, бо робиш. Бо треба. Щоб виглядати краще сусіда. Щоби заробити гроші. Щоб те, щоб се...
А вінчає все це постколоніальний комплекс неповноцінності. Тут і уявлення, що в нас ніколи нічого доброго не буде, і що в нас усе погано, і що “то не для наших людей”. Список можна продовжити. У цій парадигмі їхати означає приєднуватися до спільноти, яка може.
Це не означає, що ті, хто рогом проти еміграції, у принципі вільні від травми. Ні, там вона просто інакше проявляється. Наприклад, “якщо ми поїдемо, на звільнене місце прийдуть ВОНИ”. Тобто ті, хто морив голодом, розстрілював, вивозив і так далі. Не обманюйтеся, коли чуєте расистські коментарі щодо всіх “не українців” — окрім того, що расисти є всюди, у цьому випадку мігранти є боксерською грушою для випуску агресії, призначеної справжньому насильнику. Тому, який у Кремлі.
Втім, міграція буває не тільки “з України”, а й “в Україну”, що ставить перед нами проблему асиміляції. Яку дехто вже пропонує (і досить слушно) як один зі шляхів розв’язання демографічних проблем. Втім, поширене ставлення до асиміляції з головою видає уже не так тоталітарну травму, як постколоніальний комплекс.
Для колоніальної нації характерно сприйняття себе суб'єктом, а інші національні групи — загрозою. А життя в затінку імперії — це не тільки протистояння і виживання як окремий організм у її складі. Це ще й конкуренція з іншими народами за право бути "улюбленою дружиною" — ну і захопити кращий кусень після розпаду імперії. Доказом подібного є, зокрема, жорстка міжнаціональна конкуренція в Австро-Угорській імперії та міжнародні відносини між погабсбурзькими державами у міжвоєнний період.
У результаті підсвідомої дії ще й цього комплексу разом із загальним підсвідомим страхом перед загибеллю себе як спільноти потенційні об’єкти політичної асиміляції сприймаються передусім як загроза. І розглядаються у категоріях “блют унд бодену” — що є ще одною ознакою того, що загал досі не подолав інерції колоніального становища і відповідного світовідчуття.
Висновок очевидний — якщо ми хочемо нормалізувати ситуацію з народжуваністю, яка справді невтішна, то тільки фінансовим сприянням молодим сім’ям справа явно не обмежиться. Доведеться проговорювати всі згадані вище травми та колізії, випрацьовувати позитивне сприяння — бодай припинити вимагати від жінки жертвувати всім, чим лише можна. А одночасно дуже б не пошкодила допомога цій самій жінці у вигляді притомної інфраструктури.
Аналогічно доведеться забути про “стимуляцію страхом” (“не прогодуєш”, “що то буде”, “що з тебе за мати”) — бодай тому, що коли глянути на динаміку чисельності населення, може виявитися, що народжуваність починала поступово рости у часи Ющенка-Януковича і в 2016–2018 роках. Тобто тоді, коли відносно спокійно і зрозуміло.
28.04.2023