Свого часу я замалим не довела не то до інфаркту, не то до гикавки від стримуваного сміху польського керівника моєї дисертації. Як? Дуже просто — вже наприкінці першого курсу, ще не дійшовши до так званого “пшеводу”, тобто остаточного затвердження теми і плану дослідження, фактично організаційного “скелета” дисертації, поцікавилася формальними вимогами — отими всіма відступами, приступами, оформленням виносок і тому подібним. Ті, хто мене знає, легко зрозуміють мій переляк — саме ця біда з року в рік була і є основною моєю проблемою. Я не бюрократ по своєму характеру, і для мене банальний звіт із мінімумом бюрократичних вимог — це ще те випробування. А коли мені починають розказувати про важливість формальностей, то чим далі, тим більше хочеться когось послати, і стримує тільки розуміння факту, що людина, яка це говорить, — здебільшого така ж жертва бюрократії.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Але от професор цього всього про мене не знав, тож у результаті, інтелігентно всміхаючись, пояснив, що головне — якісно провести дослідження і написати роботу. А оформлення — це найменший клопіт: вистачить банальних підрядкових посилань і стандартних інтервалів, якщо я цим так переймаюся.
За рік до того мій український керівник (насправді крутий фахівець у своїй спеціалізації, достатньо рідкісній і специфічній) всерйоз переймався тим, що він називав “дисертабельністю” теми, — тобто чи тема пройде без особливих проблем усі щаблі захисно-освітньої бюрократії. Результат у моєму випадку був такий, що захистилася я в Польщі, а потім нострифікувалася в Україні. І зберегла чудову пам’ять про моїх викладачів і керівників у обох випадках, цілком пристойну — про польську освітню бюрократію, і просто-таки нервовий тік при згадці про бюрократію українську.
До чого були всі ті спогади? Звісно ж, до теми плагіату в нового міністра освіти. Який сам собою непогана кандидатура — і от маєш, має той сам гріх, що й колишній. І це ж таких купа. Та що ж це робиться?
Зразу ж, перш ніж перейти до основного викладу, хочу зробити важливе пояснення: плагіат — це погано. Це дуже погано. Тому що це насамперед крадіжка, а по-друге — крадіжка, яка демотивує. Саме тому в подальшому тексті у жодному разі не йдеться про виправдання. Але поширеність явища, яке провокує, зокрема, силогізми на кшталт “ну всі ж так роблять, при такій-то системі” — при тому, що роблять “так” таки не всі (і купа моїх колег, вчителів, друзів і приятелів тому доказом), але все ж достатня кількість людей — змушує запитати себе, що в принципі не так із нашим плагіатом, точніше з його поширенням. Бо ж кожній притомній людині зрозуміло, що сам плагіат — це уже в принципі неправильно.
Особливо це цікаво з актуальним новопризначеним міністром освіти. Бо за попереднім тяглися такі золоті верби, що його плагіат був, як хтось дотепно зауважив, подібний до несплати податків у Аль Капоне — далеко не єдиний і не найбільший гріх, але, на відміну від інших, такий, який можна довести і за який можна засудити (не в сенсі “вартий осудження”, а в сенсі перспектив доведення процесу до пуття). І купа його не те що колег, а братів і сестер по духу живе і здравствує у провінційних та столичних вузах.
Натомість актуальний міністр походить із дещо іншого середовища — чого, вочевидь, не зауважили контролери автореферату його дисертації. Бо якби зауважили і розуміли значення цієї деталі, їхнє здивування було б іще більшим. Адже йдеться про вихідця з когорти дисидентів і їхніх симпатиків — а там крім зірок, як Василь Стус чи Левко Лук’яненко, були і не такі помітні для громадськості, але від того не менш значущі особи, до яких належав і Василь Лісовий, батько актуального міністра. У цього середовища були свої негласні, але дуже жорсткі моральні норми і дуже своя атмосфера. Мені пощастило слухати курс у одного з них, Мирослава Мариновича, — і повірте, враження я не забуду до кінця життя.
Плагіат, очевидно, до правил того середовища аж ніяк не входив. Це особливо дивує і викликає запитання — і ти, о Бруте? Тим більше, що за паном Лісовим (як, скажімо, за Дмитром Стусом чи Тарасом Чорноволом) “золоті верби” у сферах суспільній та політичній аж ніяк не виросли. Та й факт, що людина добровільно пішла до війська, звідки її тепер “демобілізовуватимуть” у міністерське крісло, теж про щось свідчить — на тлі загального уявлення про навколоосвітнє чиновництво точно.
Тож пропоную з’ясувати, що не так із плагіатом новопризначеного міністра і ще купи людей — крім, річ ясна, самого плагіату. Адже саме плагіат по-справжньому збурив тільки чесних науковців та частину причетних до проблеми активістів — з цілком зрозумілих, справедливих і логічних причин.
Бо скидається на те, що є солідні підстави стверджувати: з плагіатом на низово-побутовому рівні повторюється та ж історія, що і зі звичаєвою корупцією — маємо справу не так із ним, як із наслідком і проявом куди системнішої проблеми. У випадку плагіату (та й інших видів навколозахисної корупції) однією з очевидних бід, без подолання якої радше марно сподіватися подолання проблеми, є зарегульованість і формалізованість процедур. Коли в результаті простіше дати чиновникові від освіти те, чого йому треба, у такому вигляді, як йому доступно, — саме доступно (бо спогади про панів і пань з Міністерства освіти, куди я навідувалася з приводу нострифікації, досі вганяють мене в стан дрижаків — і, думаю, я така не одна).
У результаті простіше просто “виконати план”, “зробити звіт”, аби була відповідна картинка, — і так, як мінімум, позбавити зайвих клопотів себе, а часто ще й своє безпосереднє начальство (а як максимум — отримати ще якісь “плюшки” у вигляді хоча б підвищення зарплати). У таких ситуаціях той же плагіат є для частини задіяних у процесі просто способом не здуріти від безглуздя та кількості суто формальних вимог.
Є ще й питання звичайної фізичної перевантаженості — про що прямо написав, наприклад, Остап Українець. Особливо це актуально у випадку, так би мовити, не “чистого” науковця, а, наприклад, управлінця від науки.
Цілком можливо, що випадок пана Лісового — саме з тих. Прикметний факт, що основна маса позитивних характеристик стосується його діяльності на посаді керівника Малої академії наук. Цю обставину доповнюють власні та колег спогади про купу непоганих управлінців від науки, чиї дисертації (і це не особливо приховувалося) були передусім формальністю. З дуже простої причини — людина не мала і не планувала бути науковцем, їй просто потрібен був формальний статус на певному рівні. Також довелося бачити і чути про прекрасних науковців, які після посідання виборчих посад, де доводилося виконувати адміністративні обов’язки, були змушені обмежувати заняття наукою. Бо треба колись банально відновлювати ресурс.
І тут спливає ще такий цікавий парадокс, частково схоплений народною приказкою “з музиканта і маляра нема в хаті господара”. А менеджер, управлінець — це таки “господар”. Тимчасом як науковця цікавлять дещо інші речі — зокрема та ж істина, до якої за менеджерськими клопотами нема коли докопуватися. І виходить у нас “лебідь, щука і рак”.
Також від цієї біди страждають викладачі. Не всі, а ті, які мало змінюються на рівні, на якому їх навчають. Наприклад, іноземні мови — там ідеться не про глибокий науковий пошук, а саме про вивчення мови. Либонь, на кожному факультеті й у кожній спеціальності знайдеться такий предмет, а то й два. Залишається питання — навіщо викладачеві, який його читає з року в рік, наукове звання, коли в дисертації не буде жодних наукових новацій? Заради доплати? Ну гаразд, але тут така цікава пропозиція — може, просто підняти зарплату цьому викладачеві до такого розміру, щоб він міг спокійно собі викладати і не ганятися за тою доплатою?
Але замість того маємо чимало людей, від яких — крім їхніх безпосередніх доволі складних і енергозатратних обов’язків — вимагають ще й робити науку. А це на диво енергозатратний і часопоглинаючий процес. Як і добрий менеджмент також. І добре викладання також — та бодай середнє, враховуючи енерговіддачу від спілкування з купою людей.
Звісно, є люди, які успішно поєднують кілька іпостасей. Але їх насправді мало. І вони, крім різноманіття талантів, мусять мати ще дику, майже нелюдську працездатність — бо дуже тяжко викладатися по-справжньому і в науці, і в управлінні. Це все ж рідкість, погодьмося. Леонардо да Вінчі та йому подібні тому й пам’ятаються, що були такими різноплановими від природи — звичайному “середнячку” це не дано. У всіх інших випадках люди будуть займатися тим, що їм більше підходить, а поза тим “забивати болт”. Що ми і спостерігаємо у вигляді гір “туфти” і плагіату від управлінців у сфері освіти та викладачів вузів. Вихід тут один — припинити робити з людей самих собі оркестрів. Це саме той випадок, коли треба лікувати не симптом, яким є плагіат чергового міністра, а причину хвороби — точніше кілька причин, а саме перевантаженість і зарегульованість процесу.
Тут зауважу: я аж ніяк не закликаю прибирати науковців із посад, наприклад, деканів факультетів — зрештою, управлінець має розбиратися в області, якою береться управляти. До того, є ще “ґоноровий” момент — далеко не всякий справжній професор у будь-якій галузі погодиться підкорятися людині без наукового звання, хоч і вищій за формальним рангом. І матиме рацію. Загалом, так ми ризикуємо заробити подвійну ієрархію в науці, і нічого хорошого з того не буде. Йдеться тільки про розведення (тимчасове у випадку виборних академічних посад чи постійне у випадку суто адміністративних постів) вимог до науки і до всього решти.
Втім, як і багато з чим іншим, у делікатному питанні плагіату не обійшлося без історичних “хвостів” у контексті тоталітаризму. Що штовхає людину на плагіат? Переважно міркування матеріальні (та ж надбавка), формальні (коли йдеться про вимоги до зайняття певної посади) або ж престижеві. Якщо перші дві реально бодай послабити відповідними змінами в організації науки й освіти та системі вимог до окремо взятого науковця, то з останнім складніше. Насамперед слід зауважити, що люди, які заради задоволення власного “его” підуть на що завгодно (і плагіат тут може бути не найгіршим), є всюди. Тут питання не в самому факті наявності таких людей, а в тому, наскільки це толероване. Але в нашому випадку такі “людські, надто людські” речі стали жертвами кількох обставин із “совка” родом.
Насамперед — наукові звання у нас стали жертвами також колективного комплексу неповноцінності у посттоталітарній редакції. Основна його характеристика — повсякчасне проживання власної не просто неповноцінності порівняно з кимось, а повної і тотальної нікчемності. Це відчуття його жертви намагаються гасити максимальною кількістю регалій і демонстративних понтів. Власне понтування колись захищеною дисертацією (саме дисертацією, не дослідженням — і саме нав’язливе та повсякчасне) сигналить про те, що йдеться саме про це. У результаті для багатьох захист і звання — це не про ту ж надбавку до зарплати, а про спробу подолати оце передане ще батьками, які весь вік, може, прожили у “совку”, відчуття нікчемності та приниження. Тільки такі речі жодною реформою освіти й науки не лікуються. Виженеш їх з освіти — знайдуть інший шлях сублімації. З іншого боку, вони вилазять передусім там, де відносно легко. Тож не варто бути надто милосердними — але і почати розмову про цей аспект також необхідно.
Адже він сформував стереотип, надто серед кіл інтелігентних, що захист має бути. Після певної суспільної сходинки звання необхідне. Навіть якщо воно не потрібне ні самому дисертантові, ні його сфері занять, ні посаді, ні роботі, яку він виконує. Має бути — і все. Частково проявом цього стереотипу є формальні вимоги наукового звання там, де його не конче треба по факту — як у випадку з викладачами-мовниками. До речі, “за старих добрих часів” (під якими я тут розумію хронологічні рамки моєї дисертації про Львівський університет) таку публіку називали просто “лекторами” і ніяких “титулів докторських” від них не вимагали.
Й отут уже запрацювали закони ринку — якщо є попит, з’явиться і пропозиція. Наука стала для частини суспільства бізнесом, коли платять за те, щоб “закрити питання” формальної вимоги і суспільного тиску. Який лупить з розмаху отим самим непрорефлексованим, уже майже витісненим, але у суспільній підсвідомості все ще наявним відчуттям нікчемності просто за те, що ти є.
Зворотний бік цього фактора — коли закликають скасувати геть чисто всі звання і наукові титули. Це не що інше, як бажання компенсації.
Є ще один момент, зауважений давно і не мною, — переважно жертвами повені псевдодисертацій стають навіть не гуманітарні, а соціальні науки. Що ж... Маркс і його вчення родом саме з соціальних дисциплін. Це я до чого? А до того, що саме соціальні науки свого часу найбільше гнули і репресували. Саме гуманітарні та соціальні дисципліни стали жертвами Розстріляного відродження. Природничники (за винятком генетиків та кібернетиків) більше потерпіли від природного для тоталітарної держави глухого закриття і “варіння у власному соку”.
І це також спровокувало специфічну іпостась наукового начальника, персоніфікованого у різного роду “наказах міністерства” саме в гуманітарних науках (також і в освіті, але це тема окремої розмови). Завданням цього керівника був не менеджмент, тобто організація притомних умов для продуктивної праці, — він мусив пильнувати, щоб усе було “ідеологічно правильно” і в належних кількостях, які мали з часом перейти в якість. Безглузді мантри до останніх з’їздів КПРС, з яких мали починатися всі без винятку наукові тексти, старше покоління точно пам’ятає.
З часом їх замінили ритуалізовані вимоги до виконання купи формальних речей, включно з формою дужок у виносках і правильним шрифтом. Як і в попередній ітерації, всім байдуже до суті, головне — формальна “дисертабельність”, якою щиро переймався мій керівник. Природничники такої долі уникнули завдяки об’єктивній специфіці їхньої галузі — “ікс він і в Африці ікс”.
Що не дає це проговорити у випадку міністра? Та травматичне перенесення, ріднесеньке. Саме воно, а не плагіат, підняло дискусію поза науковими колами до захмарних меж — “як можна, наш керівник не ідеальний”. Саме це, а не плагіат, цікавить громадськість поза науковими і видавничими (тобто тими, де плагіат — злочин з міркувань не лише моралі, а й захисту власного доробку) колами. Може, варто поговорити про причини несприйняття неідеальності як такої? Раптом і притомна розмова про плагіат вийде, і не буде таких істерик через факт плагіату, натомість ввійдуть у звичку гідні вибачення і відмови від звань та посад. Як воно і мало б бути. Бо поки у нас за спиною підсвідоме “я мушу бути ідеальним, інакше зі мною можна вчинити що завгодно” — доти спокійної розмови про суспільні хвороби нам не бачити, як своїх вух без люстерка.
Надто, що є ще одна опосередкована обставина — не в останню чергу нагромадження формальних маразмів у такій чутливій сфері, як освіта і наука, спонукає виїжджати з країни здібну молодь. Бо перспектива роками намагатися робити щось притомне, ризикуючи щодня нарватися на надміру пильну тітку чи дядька з керівного кабінету — задоволення мало.
І до чого тут міністр, здавалося б? А до того, що, як і багато хто та багато що останнім часом, він став свого роду увігнутим дзеркалом, у якому зійшовся цілий ряд різних проблем, які вже давно варто б розв’язати. Залишається сподіватися, що новий міністр хоч почне це робити і так рекомпенсує свій евентуальний плагіат.
Горішня ілюстрація: малюнок Олексія Кустовського
23.03.2023